Батько мого чоловіка, Павло Сергійович, завжди здавався мені дивним. Коли Мишко, на той момент майбутній чоловік, знайомив мене зі своїми батьками, Павло Сергійович майже весь час мовчав.

Якщо його про щось питали, він або не чув (або вдавав), або відповідав однозначно. Ще мене тоді вразила ситуація у квартирі батьків Михайла.

Підлоги в коридорі та вітальні були заставлені коробками та пакетами з якимись металевими деталями. Я тоді поцікавилася у батьків Михайла, чи не до переїзду вони готуються. Або, може, вони хочуть забрати все це на дачу.

А потім сказала, що мій старший брат має фургончик. І якщо що, можна до нього звернутися, щоб перевезти все це добро. Павло Сергійович кинув на мене багатозначний погляд, а Ольга Вікторівна розреготалася.

“Усі, хто приходять до нас вперше, задають те саме питання про переїзд. Ні, ми нікуди не їдемо. На дачі у нас все є, нічого везти не потрібно! А ці скарби в пакетах і коробках належать Павлику. Він у нас любить гуляти по будмагу та радіоринку.”

Відповідь матері Михайла багато прояснила, але моє здивування не пройшло. Багато чоловіків захоплюються подібними речами. Мої батько та брат не виняток.

Проте їхні “скарби” займають лише частину балкону. А тут заставлено аж два приміщення! Можливо, й більше. Я ж заглядала не в усі кути їхньої квартири. Так я дізналася про другу дивину батька Михайла. Він, звичайно, говорив до цього, що тато трохи не від цього світу, але я не очікувала, що настільки.

Потім я махнула рукою на особливості батька свого чоловіка. По-перше, почався весільний клопіт – стало не до сторонніх думок. Друге, свекор не був агресивним, а решта – нісенітниця. І третє, жити ми збиралися окремо, саме взяли іпотеку заради цього.

Тому звички Павла Сергійовича нам ніяк не мали заважати. Подумаєш, вічно витає у своїх думках і колекціонує інструменти з деталями. Це його річ, розмірковувала я.

Однак після весілля ця справа перестала бути лише його. Тому що свекор, мабуть, забивши вщент коробками і пакетами їх зі свекрухою житло, взявся за наше.

Спочатку це виглядало невинно. Свекор писав Мишкові на роботу, що прикупив щось на ринку і питав, чи можна залишити на якийсь час ці покупки у нас. Далі чоловік цікавився, чи я не проти.

Я не заперечувала. Це ж тільки на якийсь час, адже Павло Сергійович неодмінно забере свої речі. Чи не буде він загромаджувати ними не свою квартиру? Так здавалося мені, але я помилилась.

Тому що йшли місяці, а він так і не забирав свої покупки. Тільки нові привозив, а згодом перестав повідомити нас про свої приїзди.

Напевно, свекор вирішив, що раз у нього є ключі, до того ж, ми кілька разів погодилися “притулити” його речі, то умовності ні до чого. Повертаючись з роботи, ми виявляли все нові і нові коробки та пакунки. Вони заполонили всю лоджію та кімнату.

За рік квартира перетворилася на склад! І тепер неможливо було нормально ні прибрати, ні вночі сходити на кухню, щоб попити води, оскільки обов’язково спіткнешся об цей мотлох.

На жаль, жодна спроба поговорити з Павлом Сергійовичем щодо його незвичайної звички не мала успіху. Спершу ми ненав’язливо запитували, коли він забере свої численні покупки. Відповідь була одна: “незабаром”.

Зрозумівши, що “незабаром” ніколи не настане, ми почали прямо просити, щоб Павло Сергійович звільнив від них наше житло. Після цього він мовчки клав трубку. Потім взагалі перестав відповідати на наші дзвінки.

Мишко, хоч і звик до чудасів батька, зазнав деякого шоку від його поведінки. Захламити нашу однушку, де й так місця не дуже багато, кидати обіцянки на вітер, тікати від відповіді – раніше Павло Сергійович собі такого не дозволяв, за словами чоловіка.

Втім, розбиратися з мотивами вчинків свекра ми не мали особливого бажання. Нам хотілося лише одного: вільно пересуватися своєю ж квартирою.

Якось я Мишкові запропонувала піти на невелику хитрість: підняти наше болюче питання тоді, коли ми опинимося в гостях у його батьків або коли вони прийдуть до нас на якесь свято. Але й ця задумка провалилася.

Від візитів до нас свекор усіляко ухилявся, передаючи через свекруху, що він захворів. Коли ми відвідували батьків чоловіка, Павло Сергійович теж намагався не потрапити нам на очі.

А якщо нам вдавалося “відловити” свекра в коридорі і поставити йому все те саме питання, він, вірний своїм звичкам, мовчав, після чого тікав на вулицю, посилаючись на “невідкладні справи”. Якийсь дитячий садок! То мовчить, то тікає.

Останнім часом свекор взагалі почав проводити час поза домом, коли ми приїжджаємо до них. При цьому він, як і раніше, періодично навідується до нас за нашої відсутності, судячи з нових порцій барахла. Здається, дехто зовсім не дружить із головою.

Нещодавно ми намагалися вплинути на нього через Ольгу Вікторівну. Але вона не захотіла нам допомагати, пославшись на марність будь-яких дій зі свого боку.

За словами свекрухи, в молодості вона постійно боролася з будівельним шопоголізмом свого чоловіка, але, окрім образ, це ні до чого не приводило, просто заплющила очі на цю примху.

“По бюджету майже не б’є, і Бог із ним” – вважає Ольга Вікторівна. Свекор, як я зрозуміла, завжди бере дешевше, тому на їхньому бюджеті це й не позначається. А шкода, був би добрий аргумент.

Ми, на відміну від свекрухи, не можемо змиритися із перетворенням нашої колись затишної квартири на складський комплекс. Однак як вирішити проблему, поки що не знаємо.

Я пропонувала Мишкові поміняти замки, але він каже, що не може так вчинити зі своїми рідними. І не важливо, що одна його рідна людина не дуже порядно з нами поводиться. Ось чому йому можна, а нам ні?

Також у мене народилася думка роздати це барахло сусідам та знайомим. Все одно свекор ним з незрозумілих причин не користується. Одначе чоловік і тут вагається. Це ж його батько, хоч такий дивний.

Напевно, доведеться взяти справу до своїх рук і самій влаштувати атракціон небаченої щедрості, не питаючи чоловіка. Я вже майже не боюся зіпсувати стосунки зі свекром. Він і так з нами до ладу не спілкується.

КІНЕЦЬ.