– Свахо, я ж вас просила не називати мою Катрусю донечкою! Чому ви знову за своє?, – звернулася я до Ірини, коли вкотре почула таке ласкаве звернення.

– Але ж Марусю, я люблю і поважаю вашу донечку. Одружившись з моїм сином, вона стала мені другою донею, – відповіла сваха. Але мене це не тішило.

– У вас своїх двоє дітей: син і дочка. Чого ви на мою єдину дитину претендуєте?

– Але ж Катерина мене мамою називає. Я не можу інакше, як донею її називати.

І тут я стерпла, бо чого-чого, а такого від своєї Катрусі я не чекала. Ці слова лунали як грім серед ясного неба. “Мамою називає? Як це можливо? Чому? Навіщо?” – закрутилося в голові.

Кілька днів я ходила сама не своя. Усі думки крутилися навколо цих слів. Мене дратувало кожне нагадування про Ірину. Її дзвінки, її коментарі, її присутність у нашому житті.

Я ловила себе на тому, що щоразу після розмови з Катрусею я уточнювала: “А як ти до свекрухи звертаєшся? А вона до тебе?” І відповідь завжди була одна: “Ну, мамо, вона ж добра людина, вона для мене, як мама”.

Як мама… Я відчувала, як усередині мене закипає злість. А хто я тоді? Я виносила, я ростила, я ночей не доспала, коли Катруся хворіла! І тут якась чужа жінка забирає у мене це святе право бути єдиною мамою для моєї дитини?

Я почала помічати, що намагаюся менше спілкуватися зі свахою. Уникаю зустрічей. І навіть Катруся, моя єдина, рідна, почала це помічати.

– Мамо, а чому ти так холодно до моєї свекрухи ставишся? Вона ж нічого поганого не зробила, – запитала якось Катруся, коли ми разом пили чай на кухні.

– Та ні, просто вона занадто… занадто фамільярна, як на мене. Називати тебе донечкою… Це ж неправильно. Вона не твоя мати. і взагалі, я б не хотіла, щоб ти її так називала. В тебе одна мама і це – я.

Катруся зітхнула і тихо відповіла:

– Але ж вона так старається для нас. Вона завжди підтримує, допомагає, любить мене, як рідну. Я це відчуваю.

Я мовчала, відчуваючи, як десь глибоко в душі росте колючий клубок образи. Я ж не хотіла поганого, правда? Просто… просто це була моя дитина. І я не могла змиритися з тим, що хтось інший займає у її серці місце, яке належало тільки мені.

Чим більше я роздумувала, тим більше мене роз’їдало це почуття. Я навіть почала помічати, як спеціально підкреслюю своє материнство. Привселюдно нагадую, що я єдина мати Катрусі, розповідаю історії з її дитинства, які знаю тільки я. Навіть на сімейних святах, коли збиралися всі родичі, я не могла стриматися.

– Пам’ятаєте, як Катруся в дитинстві не могла заснути без казки? І тільки я вміла заспокоїти її… – і поглядом шукала очі Ірини, наче хотіла довести: “Ти їй ніхто”.

Сваха мовчала. Вона ніколи не сперечалася зі мною, не відповідала грубістю. Вона просто мовчала і посміхалася. І ця її витримка тільки більше мене дратувала.

Але, знаєте, що найбільше мене дратувало? Якось Катруся попросила мене не приїздити в гості без попередження.

– Мамусю, я дуже люблю тебе, але коли ти приїжджаєш і починаєш сваритися з моєю свекрухою… Це мене напружує. Ігор теж це помічає.

Я розгубилася. Як так? Невже я стала тягарем для своєї дитини? Чому? Адже я просто захищала своє місце в її житті! Чи я помилялася?

Зараз, коли пишу це, я досі не можу до кінця зрозуміти. Можливо, це ревнощі? Можливо, я занадто сильно люблю свою донечку?

Чи, може, я справді перегинаю палку? Чи має право сваха називати мою Катрусю донечкою? Що ви думаєте, любі читачі? Може, це я чиню негарно?

Джерело