— Свахо моя дорога, — кажу я матері мого зятя по телефону, — як ви можете требувати з дітей ці гроші?

Ви там собі в своїй Іспанії живете, працюєте, ніжитеся на сонечку, а діти тут, в Україні, де зарплати маленькі, де ми ледве кінці з кінцями всі зводимо, і ви вимагаєте від них ці шість тисяч доларів боргу.

Я все розумію, що ви давали їм у борг, але ж маєте увійти у ситуацію. Я не думаю, що ці гроші вам так горять. Ну, я розумію, що ви там бізнес відкрили, але це ж наші з вами діти, ми маємо жити, щоб їм було добре, а ви з них гроші требуєте!

Це я позвонила матері свого зятя. У мене просто слів немає від обурення. Вона вимагає шість тисяч доларів, які дала в борг дітям на перший внесок іпотеки за квартиру. Але її відповідь мене просто приголомшила.

— Свахо, а ви знаєте, що я тут не на курорті лежу? — голос у слухавці був холодний, рівний. — Я ці гроші заробила важкою працею. Десять років у чужій країні, без вихідних, без свят, без нормального життя. Ви думаєте, мені тут легко?

Я аж дар мови втратила.

— Але ж це ваш син, ваша невістка, ваші внуки в майбутньому! — обурилася я. — Невже не можна трохи почекати? Вони ж тільки почали на ноги ставати!

— Почекати? — вона гірко засміялася. — Свахо, я дала їм у борг, а не подарувала. Мені теж потрібно на щось жити. Тут не рай на землі, як вам здається.

— Та у вас же бізнес!

— Бізнес? — вона знову засміялася. — У мене маленьке кафе, де я сама і кухар, і офіціант, і бухгалтер. У вас неправильне уявлення про життя за кордоном.

— Ну добре, — я глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтися. — Але ж хіба діти не важливіші за гроші?

Вона на секунду замовкла, а потім видала таке, що в мене аж ноги затрусилися.

— А я для них не важливіша за гроші.

— Що ви маєте на увазі?

— А те, свахо, що вони собі машини купують, у ресторанах сидять, в Буковель їздять. Ви думаєте, я не знаю? Думаєте, вони мені не викладають в інстаграмі, як вони «ледве кінці з кінцями зводять»?

Я похолола.

— Це, це неправда!

— Правда, свахо. Я ж теж бачу, що відбувається. Гроші вони взяли, квартиру купили, а тепер з боргом не поспішають. Бо не зручно. Бо хочеться жити на широку ногу.

Мені стало ніяково. Так, я знала, що діти не бідують, але мені й на думку не спадало, що вони можуть так нахабно уникати повернення боргу.

— Ну, але ж вони хочуть віддати, просто поки що немає можливості, та й молоді, пожити для себе хочуть.

— Можливості? У мого сина завжди є можливості. Просто не на борг.

Я сіла на стілець, обдумуючи її слова. Дійсно, якщо є гроші на відпочинок, то чому нема на повернення боргу?

— То що ви тепер зробите? — запитала я.

— Я дам їм ще місяць. А потім, якщо не повернуть – подаватиму в суд.

— В суд?! — у мене аж душа впала. — Ви ж не можете!

— Чому не можу? Якщо вони не розуміють по-доброму, доведеться через офіційні канали.

Я поклала слухавку й сіла, тримаючись за голову. Що тепер робити? Виходить, діти мене обдурили? А як же сім’я, довіра?

Я не знаю, що сказати, як поводитися. Може, сваха має рацію, а може, варто вмовити її почекати?

Що ви думаєте? Як правильно вчинити в такій ситуації?

Джерело