Моя сусідка Віра кілька годин сумувала на самоті, а потім все ж заспокоїлася і стала роздумувати, як їй краще вчинити.

– Як так вийшло то? – сумно мовила вона в порожнечу, наче чекала, що хтось їй у відповідь щось заспокійливе скаже. – Адже я все життя намагалася все заради них робити. Все найкраще їм віддавала, останнє. Весь час були ми однією великою родиною колись, навіть щасливою сім’єю. А зараз що могло статися?

І у літньої жінки очі знову стали вологими. Вона не знала відповідь на свої запитання сумні.

Колись давно, 30 років тому ще зовсім молода Віра познайомилася в інституті з Миколою.

Одружилися, народили трьох дітей, все було як у всіх, жили добре.

Сама Віра намагалася багато уваги приділяти малюкам, всіх намагалася взути-одягнути, так смачно нагодувати.

Діти швидко росли, всі троє закінчили школу, потім молодший син вивчився на електрика в коледжі, а старші дві донечки до цього часу закінчили університет, батьки дуже для них старалися.

Несподівано чоловіка Степана не стало, і залишилася Віра в 50 років зовсім одна.

«Ну як одна?», – думала тоді вона. – «Є ж діти у мене, а значить я не самотня».

Роки минали дуже швидко. Уже дорослі діти тим часом почали жити власним життям, але все в тій же квартирі з матір’ю, на самостійну стежину ще ніхто не ступив.

Поступово вже з’явилися онуки, квартира стала нагадувати велику та гамірну комуналку.

Але Віру це швидше тішило, але зовсім не засмучувало. Адже всі разом живуть.

Хоч і тісно, зате рідні люди поряд.

Та згодом самі діти ж почали раптом висловлювати свої претензії до матері без приводу.

То дочка старша на кухні хоче бути головною господинею, то син просить її посидіти в кімнаті, поки до нього друзі прийдуть. Соромиться, бачте, матері рідної, бо вона не така гарна і сучасна, як йому хотілося б.

Поступово дрібні суперечки перейшли в великі непорозуміння, які траплялися декілька разів на день, спокій полишив їх дім.

«Ну ми ж одна велика сім’я», – застерігала дітей Віра.

«Занадто велика сім’я», – якось сердито мовила старша дочка. – «Тісно нам тут всім, може ти на дачу вже переїдеш? Там будинок теплий цегляний, пічка є, можна й взимку жити. Будеш там в тиші і спокої доживати».

Довелося матері поступитися своїм дітям, бо вони все частіше стали просити її про це, і переїхати жити вона сама на стареньку дачу.

Будинок, звичайно, був теплий, якщо розпалити у грубці.

Але ось до найближчого продуктового магазину було близько двох кілометрів. Та й в сусідніх будинках взимку ніхто не жив, тільки на літо приїжджали люди, сумно там і самотньо зимою у холод.

Врятувала її від самотності племінниця Оксана, яка, дізнавшись про важке становище своєї рідної тітки, забрала її до себе додому.

У тісній однокімнатній квартирі знайшлося місце для другого невеличкого ліжка для тітки, а на маленькій кухні жінки часто сиділи і пили чай.

Діти Віри, почувши про її переїзд до Оксани, навіть зраділи тому, адже тепер їм за матір’ю наглядати не потрібно.

Але якось прийшли всі разом просити у матері грошей, адже знали, що вона вже пів року отримує пенсію, звикли забирати у неї частину.

За квартплату заплатити за їх велику трійку, так онукам на гостинці.

Грошей, втім, вони так і не отримали від матері своєї. Замість цього Оксана сказала, що тітки більше в образу не дасть. А, якщо будуть так себе поводити і щось ще просити в матері, то й квартиру мама взагалі забере собі по праву.

Діти образилися, більше сусідці сама їм дзвонить, та телефон ніхто не бере.

Я кажу Вірі, щоб квартиру свою переписала на Оксану, та хоч догляне її на старості років.

Та сусідка моя боїться дітей залишити ні з чим, адже у них більше житла немає.

Але чому сусідка не думає про себе? Для чого все своє життя присвячувати дітям невдячним? Чому квартиру не віддати племінниці і не жити щасливо на старості років? Невже це правильно?

КІНЕЦЬ.