Тяжке життя моєї бабусі. Читаю тут різні історії, але у річницю смерті своєї бабусі, згадалася її розповідь про її важке життя, про страшне і голодне дитинство моєї мами та її братів і сестер. Не втрималася, щоби не поділитися. А швидше за все захотілося вилити душу, зменшити тяжкість.

Моя бабуся, вдова з п’ятьма дітьми, була засуджена за збирання колосків на прибраному полі. Діда не стало ще молодим від грипу. На ногах переносив хворобу, ходив працювати. Це було перед війною, у радянські часи славилися успіхи, дякували «батьку всіх народів» від імені дітей великої країни за їхнє «щасливе» дитинство.

Бабуся билася одна. Голодні, але «щасливі» діти завжди просили їсти. Старша дочка, моя тітка Катя, навчалася у районному містечку на медсестру. Катя робила уколи городянам, ще якісь нескладні процедури, отримувала за це шматок хліба та якийсь одяг. Ще раніше, семирічна моя мама, Раїса, замість школи була віддана нянькою немовляти родичів сільських сусідів. Троє дітей, що залишилися, були погодками, ще менше.

Стояв вересень. Пшеницю на полях уже прибрали, настав час картоплі. Хліба в хаті не було, а звідки він візьметься. Грошей за колгоспну роботу не платили, допомог у втраті годувальника «великий і простий» не виплачував. На трудодні через поганий урожай колгоспникам видали по жмені відходів. Зерно здали у засіки Батьківщини.

Поле примикало прямо до городу. Недосконала довоєнна збиральна техніка залишала нескошені огріхи. Цілі куртини пшениці, що була вдавленою колесами в землю. Бабуся промивала зерно, варила тюрю, трохи додавала молока (у них була коза). Коржики з висівок з додаванням розтертих зернівок, були чи не делікатесом.

Мені іноді доводиться спостерігати в соціальних мережах спекотні суперечки з приводу «заслуг» перед народом. Тож одна учасниця якогось форуму, надриваючись від гніву з приводу несправедливої оцінки тієї епохи, писала, що тоді добре жили, бо сумлінно працювали, а харчувалися здоровою натуральною їжею.

Ось така «здорова, натуральна» їжа, та й тієї не досхочу і не завжди, була на столі у моєї бабусі. Навесні виручала молода кропива, та й поблизу садиби не вистачало.

Того вечора, вже з наповненим колосками мішечком, бабуся рушила до будинку, як їй перегородив шлях об’їзник, місцевий житель Петро. Вирвавши з її рук мішок, доказ злодійства, він хльоснув бабусю батогом і помчав геть. На стіл голови лягла доповідна. Знайшлися й свідки: у ту «золоту епоху» зрада та донесення вважалося нормою. Справу про розкрадання колгоспного добра передали до суду.

Бабуся отримала два роки примусових робіт, тобто два роки роботи безкоштовно. Країна могла пишатися досконалістю свого правосуддя, бо розкрадачка колгоспного добра отримала за заслуги, звичайна жінка, яка протсо хотіла нагодувати дітей.

Якось вижили. Мама повернулася з няньок, пішла до школи, навчалася лише взимку. Решта часу працювала в колгоспі нарівні з дорослими. Вдалося закінчити чотири класи. Читала по складах і писала великими літерами. Незабаром у село прийшла війна, а бабусині примусові роботи було завершено.

Почалися нові випробування. Той Петро до речі на фронті не був (права рука була убогою від народження). Але після війни його звинуватили у пособництві німцям, засудили і кудись заслали. Додому він не повернувся.

Бабуся не знає, чи був донос на нього справедливим, але надто завзято він служив тамтешній владі. Постраждалих від його старанності було в селі чимало. До речі, в селі ніхто не засмутився, коли той, хто був при владі помер. Вже тоді всі чекали, коли почнеться незалежність українського народу.

КІНЕЦЬ.