Стоячи на порозі, я заявила:

“Я не дозволю цьому статися. Шукайте своє щастя, якщо хочете, але будинок залишиться. Це не обговорюється”.

Моя мати плакала, брат обурювався, а спантеличені покупці вагалися, не знаючи, що робити далі.

Зараз я дивуюсь, коли родичі критикують мене, називаючи неуважною дочкою, байдужою до потреб матері. Однак мої дії завжди були продиктовані любов’ю та турботою про неї. Подумайте: чи справді я була не права?

***

Історія нашої сім’ї – це історія праці та єдності. Батько був скоріше тінню, його присутність часто розбавлялася алкоголем, і мати сама підтримувала нашу сім’ю.

Вона так і не вийшла заміж повторно, вважаючи, що її вік та обставини не підходять для “жіночого щастя”.

Таким чином, у сім’ї залишилися тільки мама, мій брат і я, які разом долали життєві труднощі, підтримуючи її так само старанно, як вона колись нас підтримувала.

У міру того, як життя йшло вперед, ми не залишали матір, але підтримували її здалеку. Тим часом її химерне хобі – розведення декоративних курей – перетворилося на джерело доходу, і до її життя увійшов Василь.

Їхня співпраця процвітала доти, доки не надійшла тривожна пропозиція: продати наш родовий будинок, щоб фінансувати нове життя з Василем.

Коли мій брат став відстоювати право матері на щастя, я твердо стояла на своєму, цінуючи нашу спадщину, а не швидкоплинне задоволення. В умовах сімейного розладу я поставила важливе питання:

“Ви дійсно вважаєте, що жертвування нашим будинком виправдане заради швидкоплинного щастя?”.

Отже, я питаю вас: чию сторону ви вважали б виправданою? Мою позицію консерватора чи схвалення моїм братом прагнення нашої матері на щастя?

КІНЕЦЬ.