Був спекотний літній день, коли сонце гріло так, що асфальт у селі, здавалось, ось-ось розплавиться.

Кум Степан, чоловік кремезний, з гучним голосом і добродушною вдачею, зібрав свою сім’ю — дружину Оксану, двох синів-підлітків, Богдана і Тараса, та маленьку донечку Соломію — і вирушив на річку.

Вони планували влаштувати пікнік, покупатися в прохолодній воді й просто відпочити від щоденної метушні.

Степан ніс величезний кошик із бутербродами, домашньою ковбасою, помідорами з городу та кількома пляшками квасу. Оксана тримала за руку Соломію, яка весело стрибала, співаючи дитячу пісеньку, а хлопці тягнули надувний матрац і м’яч.

— Стьопо, дивись, щоб Соломія в річку не пірнула без нас! — гукнула Оксана, поправляючи капелюха.

— Та де там, Оксано, вона ж у мене слухняна, правда, доню? — Степан підморгнув Соломії, яка лише захихотіла.

Коли вони дісталися до річки, то побачили, що на їхньому улюбленому місці, під старою вербою, вже хтось розташувався. Димок від мангалу здіймався вгору, а запах смаженого м’яса розносився на всю округу. Степан придивився і раптом радісно вигукнув:

— Та це ж кум Павло! Павле, ти що, без мене шашлики смажиш?

Павло, худорлявий чоловік із хитруватою посмішкою, стояв біля мангалу, перевертаючи шампури. Поруч його дружина Марія розкладала на столі овочі, а їхні діти — дочка Ліза та син Максим — ганяли м’яча неподалік.

— Стьопо! — гукнув Павло, помітивши кума. — Ану ходи сюди, куме, зі своєю компанією! Ми тут шашличок замутили, приєднуйтесь!

Степан, не довго думаючи, махнув рукою своїй сім’ї, і вони весело попрямували до Павлового табору.

Оксана з Марією одразу знайшли спільну мову, почавши обговорювати рецепти маринаду, а діти, познайомившись, побігли купатися.

Степан із Павлом, як і годиться куму, почали згадувати старі пригоди.

— Пам’ятаєш, куме, як ми на весіллі у Грицька танцювали, аж підлога тріщала? — реготав Степан, відкушуючи шматок хліба.

— Аякже! — підхопив Павло. — Ти ще тоді мою краватку порвав, коли гопака скакав!

Вечір пройшов весело: м’ясо шипіло на вогні, діти ганяли по галявині, а дорослі співали пісень, сміялися й ділилися новинами.

Павло щедро пригощав усіх шашликом, а Степан дістав із кошика свою фірмову ковбасу, яку Оксана готувала за бабусиним рецептом.

— Ну, Павле, шашлик у тебе — просто смакота! — похвалив Степан, жуючи соковите м’ясо. — Де ти такого м’яса взяв?

— Та в місті, на базарі, — відмахнувся Павло. — Там один м’ясник знайомий, завжди свіженьке тримає. Але маринад — то моє ноу-хау! Секрет фірми, куме, не проси!

Оксана з Марією тим часом ділилися секретами виховання дітей, а Соломія з Лізою плели вінки з кульбаб.

Хлопці влаштували імпровізований матч із футболу, де Богдан із Максимом ганяли м’яча, а Тарас стояв на воротах, голосно вигукуючи: «Бий сильніше, не бійся!»

Коли сонце почало сідати, сім’ї зібралися разом за імпровізованим столом. Павло дістав ще одну порцію шашлику, а Степан запропонував тост:

— За кума, за дружбу і за такі от вечори, коли душа співає!

— За кума! — підхопили всі.

Пізно ввечері, коли діти вже геть стомилися, а мангал охолов, сім’ї почали збиратися додому. Степан гаряче дякував Павлові за гостинність:

— Ну, куме, спасибі тобі! Так гарно посиділи, аж душа радіє!

— Та нема за що, Стьопо, — відмахнувся Павло, посміхаючись. — Приходьте ще, ми ж куми, нам сам Бог велів разом гуляти!

На тому й розійшлися, домовившись незабаром зустрітися знову.

Наступного дня Степан сидів у себе на подвір’ї, лагодячи старий велосипед для Тараса, коли до нього зателефонував Павло. Голос кума звучав якось дивно — не так весело, як учора.

— Стьопо, здоров, куме, — почав Павло. — Слухай, я тут порахував, і ти мені винен за вчорашній шашлик. Ну, за м’ясо, за дрова, за всяке. Думаю, дві тисячі гривень буде нормально.

Степан аж завмер із гайковим ключем у руці. Він спершу подумав, що це жарт, але тон Павла був серйозним.

— Ти серйозно, куме? — перепитав Степан, намагаючись не показати роздратування. — Ти ж сам нас покликав, казав:

«Пригощайтесь, беріть, скільки хочете!» Я ж не просив тебе шашлик смажити!

— Та я розумію, — відповів Павло, але в голосі відчувалася напруга. — Але м’ясо недешеве, Стьопо. Я ж не олігарх якийсь, щоб усіх годувати задарма. Ти ж поїв, твої діти поїли, Оксана твоя поїла. От і порахуй, скільки того м’яса пішло.

Степан відчув, як у ньому закипає злість. Він завжди вважав Павла добрим другом, а тут раптом такий поворот.

— Павле, ти ж кума кликав, а не в ресторан! — не стримався Степан. — Я свою ковбасу приніс, квас приніс, ми ж разом усе їли! Ти що, тепер за кожен шматок м’яса рахунок виставляти будеш?

— Не кричи, Стьопо, — холодно відповів Павло. — Я просто по-чесному кажу. М’ясо коштує грошей, і я за нього платив. Дві тисячі — це ще “по-божому”.

Степан кинув ключ на землю і потер скроні. Він не міг повірити, що його кум, із яким вони стільки років дружили, раптом виставляє йому рахунок за дружню посиденьку.

— Добре, Павле, — сказав він, стримуючи себе. — Я подумаю. Але ти знаєш, що це не по-людськи.

Павло щось пробурмотів і поклав слухавку. Степан залишився сидіти на подвір’ї, відчуваючи, як настрій псується. Оксана, почувши розмову, вийшла з хати.

— Що там, Стьопо? — запитала вона, витираючи руки об фартух. — Чому ти такий злий?

Степан переповів їй усе, і Оксана аж рота відкрила від подиву.

— Та ти що? — вигукнула вона. — Павло таке сказав? Та він же сам нас кликав! Я ще свою тарілку з салатом принесла, а Марія їхні помідори до нашого квасу додавала. Це що, тепер ми всі один одному рахунки виставляти будемо?

— От і я про те, — буркнув Степан. — Але що робити? Не хочу сваритися з кумом, але й платити дві тисячі за шашлик, до якого я не просив, не збираюся.

Оксана задумалась, а потім рішуче сказала:

— Треба з ним поговорити. Не по телефону, а віч-на-віч. Ми ж куми, Стьопо, ми не чужі люди. Може, це якесь непорозуміння.

Наступного дня Степан із Оксаною вирішили поїхати до Павла.

Павло з Марією жили в сусідньому селі, тож дорога зайняла хвилин двадцять. Коли вони приїхали, Павло саме копирсався в гаражі, а Марія поралася на городі.

— Здоров, куме! — гукнув Степан, намагаючись звучати дружелюбно. — Ми до вас у гості.

Павло визирнув із гаража, витер руки об ганчірку і посміхнувся, але якось натягнуто.

— О, Стьопо, Оксано, заходьте, — сказав він. — Маріє, іди сюди, гості в нас!

Марія, побачивши гостей, зраділа й запросила всіх до хати. За столом, Степан вирішив не тягнути й одразу перейти до справи.

— Павле, я про той шашлик, — почав він обережно. — Ти серйозно вважаєш, що я тобі дві тисячі винен?

Павло насупився, а Марія здивовано глянула на чоловіка.

— Що за дві тисячі? — запитала вона. — Павле, ти що, Степана за шашлик порахував?

Павло почервонів і почав виправдовуватися:

— Та я ж не просто так! М’ясо дороге, Маріє, ти ж знаєш. Я на базарі три кіло брав, а вони вчотирьох їли, як не в себе. От я й подумав, що нехай хоч частину оплатять.

Оксана не стрималася:

— Павле, ти нас сам покликав! Ми ж не напрошувалися. І ми свої продукти принесли, між іншим. Ти що, тепер за кожен шматок м’яса рахунок виставляти будеш?

Марія, почувши це, аж руками сплеснула:

— Павле, ти що, з глузду з’їхав? Це ж куми наші! Ми ж разом гуляли, разом їли, разом веселилися. Який рахунок?

Павло зніяковів, але вперто стояв на своєму:

— Ну, а що я? Я ж не благодійна організація. М’ясо коштує грошей, дрова коштують грошей. Я ж не казав, що задарма всіх годувати буду.

Степан відчув, як у ньому знову закипає злість, але Оксана поклала руку йому на плече, ніби кажучи: «Спокійно».

Вона повернулася до Павла й спокійно сказала:

— Павле, куме, давай по-людськи. Ми ж не чужі. Якщо тобі важко, якщо м’ясо дороге, ти б одразу сказав. Ми б своє привезли, чи разом скинулися б. Але ж ти сам нас кликав, сам пригощав. А тепер рахунок виставляєш, наче ми в ресторані були.

Павло зітхнув і опустив очі. Марія, яка досі мовчала, раптом встала й рішуче сказала:

— Так, досить. Павле, це ти перегнув. Стьопо, Оксано, вибачте його. Він останнім часом якийсь нервовий, усе через ту роботу. Забудьте про ті дві тисячі, це несерйозно.

Павло хотів щось заперечити, але Марія глянула на нього так, що він замовк. Степан, відчуваючи, що атмосфера стає напруженою, вирішив розрядити ситуацію:

— Та добре, куме, буває. Давай краще, за примирення!

Він налив усім, і розмова поступово перейшла на інші теми. Але в душі Степана залишився неприємний осад.

Він не міг зрозуміти, що спонукало Павла до такого вчинку. Чи справді він так переймається грошима? Чи, може, є якась інша причина?

Минув тиждень. Степан із Павлом не телефонували один одному, хоча раніше вони могли годинами базікати про все на світі. Оксана помічала, що чоловік став задумливим, і одного вечора запитала:

— Стьопо, ти все ще на Павла злий?

— Та не те щоб злий, — зітхнув Степан.

— Просто не розумію. Ми ж куми, ми ж як брати. А він мені рахунок виставив, наче я йому чужий.

Оксана кивнула й запропонувала:

— Може, запросимо їх до нас? Зробимо пікнік, як тоді, але в нас на подвір’ї. Покажемо, що ми не тримаємо зла.

Степан спершу сумнівався, але потім погодився. Вони зателефонували Павлові з Марією і запросили їх у гості. Павло спершу вагався, але Марія настояла, і в суботу їхня сім’я приїхала до Степана.

Цього разу Степан із Оксаною постаралися на славу: накрили стіл у саду, посмажили м’ясо, наробили салатів, а діти влаштували імпровізований концерт із піснями й танцями. Павло, здавалось, почувався ніяково.

— Стьопо, — сказав він, коли вони залишилися вдвох біля мангалу.

— Я, мабуть, перебільшив із тими двома тисячами. Вибач, куме. Просто в мене на роботі проблеми, борги якісь, от і занесло.

Степан поплескав його по плечу:

— Та забули, Павле. Головне, що ми куми, а куми — це назавжди. Але наступного разу, як захочеш рахунок виставити, краще одразу попереджай, гаразд?

Вони засміялися, і напруга, яка висіла між ними, нарешті розтанула. Вечір закінчився піснями під гітару, дитячим сміхом і планами на наступний пікнік.

З того дня Степан із Павлом домовилися: ніяких рахунків між кумами. Вони продовжували зустрічатися, смажити шашлики й згадувати старі пригоди.

А історія з двома тисячами гривень стала сімейною легендою, яку розповідали дітям, додаючи щоразу нові деталі, аж поки вона не перетворилася на справжню комедію.

Так і жили дві сім’ї, підтримуючи одна одну, як і годиться справжнім кумах.

А річка під старою вербою ще не раз ставала свідком їхніх веселих посиденьок, де ніхто вже не рахував, хто скільки шашлику з’їв.

Джерело