– Стьопа так любив цю картоплю в мундирах, ох, а ще й з оселедцем, – сказала Лідія Семенівна, витираючи сльози. – Вже два роки, як він поглядає на нас з небес, – додала вона, а потім наголосила: – Їжте, поминайте мого Стьопу! Тут все, що він дуже любив! Я сиділа за столом, здивовано розглядаючи страви, які щедро виставила свекруха. Таке враження, що цей обід не для нас, а для того, кого вже немає. Навіщо було наготувати стільки всього, якщо ніхто цього не їсть?

– Стьопа так любив цю картоплю в мундирах, ох, а ще й з оселедцем, – сказала Лідія Семенівна, витираючи сльози.

– Вже два роки, як він поглядає на нас з небес, – додала вона, а потім наголосила: – Їжте, поминайте мого Стьопу! Тут все, що він дуже любив!

Я сиділа за столом, здивовано розглядаючи страви, які щедро виставила свекруха. Таке враження, що цей обід не для нас, а для того, кого вже немає.

Навіщо було наготувати стільки всього, якщо ніхто цього не їсть?

Я глянула на дітей. Вони сиділи, вередували, перебирали ложками в тарілках, не знаючи, що вибрати. Ну що їм тут їсти? Оселедець з костями? Чи цю нашатковану капусту з морквою, яка така кисла, що аж зуби зводить? Чи ті мундири?

Свекруха, помітивши, що ніхто не поспішає набивати шлунки, швидко підсунула до нас миску з рисом.

– Беріть, це така страва… – вона назвала її якимось дивним словом, яке я почула вперше. – Їжте хоча б по три ложки, бо так треба!

Я глянула на чоловіка, але він відвів очі. Йому було незручно, він звик, що на таких подіях треба мовчки їсти і не перечити. Я ж не могла не дивуватися.

– Лідіє Семенівно, може, дітям якесь м’ясце дати? Вони ж таке не їдять, – обережно запитала я, сподіваючись на розуміння.

– Тут є домашня ковбаса, її дуже Стьопа любив, – обурено відповіла вона.

Я глянула на ту ковбасу – жирна, темна, з якимись незрозумілими шматками. Діти її точно не їстимуть.

– А ще ось борщ! – продовжила свекруха.

Добре, борщ хоча б їстівний. Його ми й з’їли, бо більше просто не було що.

Мене обурювало, що вся ця гостина була організована не для живих людей, а для пам’яті про ушедшого. Та пам’ять – це святе, я не заперечую, але для чого готувати їжу, яку ніхто не буде їсти? Свекор же її не з’їсть! А ми, живі, залишилися голодними.

– Ну що, смачно? – запитала Лідія Семенівна, явно чекаючи похвали.

Я знизала плечима. Чоловік пробурмотів щось схвальне, а діти просто мовчали, бо знали, що їхня думка тут нікому не цікава.

Коли ми вийшли з-за столу, я не витримала:

– Мироне, ти сам усе бачив! Діти голодні, я голодна. Чому все це відбувається? Що за цирк?

Він зітхнув.

– Це традиції, – відповів він.

– Чиї? Моїх батьків таке не заведено. Якщо вже збираються люди, то для них і готують! А тут що? Це був обід для ушедшого чи для нас?

Чоловік знизав плечима.

– Я не знаю, може, це я одна не розумію таких традицій? Чи це справді дивно – годувати всіх тим, що любив лише ушедший? Як у вас заведено?

Чи були у вас подібні випадки?

Джерело