– Сто разів пошкодуєш, що мене вигнала! Проситимеш, щоб я назад повернувся, благати будеш! – Микола навіть почервонів від обурення, з яким вигукував в обличчя дружині образливі слова. – На колінах повзатимеш!

– Не буду, – спокійно відповіла Валя, проковтнувши образу і ногою просуваючи валізу чоловіка до дверей.

Вона не збиралася відповідати на хамство та у відповідь принижувати Миколу. Не варто воно того. Нехай виплескує свою отруту. А вона мовчки та гідно подивиться стосовно того, з ким прожито двадцять років життя.

– Ти думаєш, що комусь потрібна? Ні, люба моя, ти глибоко помиляєшся! Хто подивиться на тебе, скажи мені? Стара, сумна тітка! Я жив з тобою тільки з жалю, так і знай! – продовжував він принижувати Валентину, бризкаючи слиною.

Йому хотілося боляче образити дружину, адже вона посміла вигнати його зі свого життя. Та як це взагалі можливе? Хто вона така, щоб розпоряджатися його долею?

Валя завжди, з першого дня їхнього сімейного життя, була поряд і повинна залишатися частиною життя Миколи. Дбати, створювати затишок та тепло, допомагати та підтримувати чоловіка, як і має робити нормальна дружина.

– Більше тобі не доведеться жити зі мною із жалості. Ти вільний, — все ж таки відповіла вона Миколі.

– І що? Як ти збираєшся жити, скажи. І головне, на що? На свою мізерну зарплатню? Чи ти сподіваєшся, що знайдеться якийсь багатий дурник, готовий взяти тебе на повне забезпечення?

– А що ти так переживаєш? Іди у своє нове життя. І нехай моя доля тебе не турбує,- намагаючись спокійно говорити, відповіла Валентина.

– А я піду! Ти навіть не сумнівайся! Втечу. І хвилини більше тут не залишусь. З такою…

Микола брудно вилаявся. Все говорило про те, що він дійшов до крайньої точки кипіння.

Не бажаючи більше вислуховувати весь цей бруд на свою адресу, Валентина схопила речі Миколи та, відчинивши вхідні двері, викинула їх у під’їзд. І де лише сили взяла? Побачивши здивовані очі чоловіка, жінка, не розгубившись, і його виштовхала в шию.

Зачинивши двері за колишнім тепер чоловіком, вона видихнула з полегшенням.

– Ось так!

Потім пройшла у вітальню, зібрала розкидані речі Миколи, які він не вважав за потрібне взяти з собою, і заштовхала їх у чорний пакет для сміття, який поставила біля дверей.

– Чудово!

Зателефонувала подруга, Валя відповіла на автоматі. На запитання про те, як у неї справи, із задоволенням відповіла, що щойно вигнала Миколу.

– Валюшка, ну ти просто молодець! Пишаюся! – подруга кричала в слухавку з непідробним захопленням. – Давно час було це зробити! Я взагалі не розумію, чому ти так довго терпіла.

– Так, все сталося. Ти знаєш, у квартирі навіть ніби повітря очистилося, і легше стало дихати, – не вірячи тому, що це сталося, промовила Валя.

– Це треба відзначити! – Тетяна була готова хоч зараз помчати до подруги.

– Ні, Тань … Не зараз. Мені треба якось з думками зібратися, прийти до тями. Та й взагалі – подібний привід не вартий того, щоб його так помпезно святкувати, – спокійно відповіла подрузі Валя.

– Так? Ну як знаєш, надумаєш відзначити, клич. Я завжди за.

Ні, не до подруг зараз було жінці. Та й зовсім нікого не хотілося їй бачити. Не можна сказати, що такий брудний і негарний розрив із чоловіком пройшов для неї без наслідків. Адже за плечима двадцять років одруження. І не все в цих роках було так погано.

Погано стало років п’ять тому. Приблизно. Валя навіть не одразу зрозуміла, що не так. Зовні Микола залишався тим самим. Додому з роботи приходив вчасно, зарплату свою велику, якою дуже пишався і не забував нагадувати дружині про це, віддавав їй повністю.

З дітьми був також товариський, любив з двома доньками у вихідний кудись сходити, поки Валя займалася домашніми справами. Все залишалося, як і раніше. Якби не одне “але”.

Спочатку рідко, а потім все частіше Микола почав дозволяти собі у розмовах образливі та принизливі слова на адресу дружини. І хоч він це намагався говорити як жарт, Валя відчувала – кохання у чоловіка до неї більше немає.

– Ну, що ти так розжерлася? Ти ж не свинка з мультика! – шльопаючи дружину по м’якому місцю, говорив Микола. – Стежити треба за фігурою, люба. А то ми з дітьми тебе скоро впізнавати перестанемо. Так, дівчата?

– Та я наче… – Валя здивовано дивилася на чоловіка, кліпаючи очима і не знаючи, що сказати.

Вона розгубилася, коли це сталося вперше, і тоді не знала, як реагувати. Валя й сама розуміла, що останнім часом трохи набрала зайвого, гормони доли збій, так лікар сказав їй. Харчувалась вона так само як і раніше, навіть намагалася обмежувати себе, і активності фізичної менше не стало. Але, мабуть, вік вже брав своє.

Чоловіку б підтримати її тоді, адже Валя і сама все розуміла і була від того не менш засмучена. Але він намагався якомога болючіше її принизити, спочатку наодинці, а потім і при сторонніх людях, що було прикро вдвічі. Тепер чоловік все частіше некрасиво висловлювався з приводу того, що вона втратила свою колишню стрункість.

Критика на адресу дружини продовжувалась, і Миколу тепер не влаштовувала її коротка стрижка. Йому хотілося, щоб у Валі було шикарне довге волосся, яке вона могла б завивати в красиві локони або укладати на голові різними способами.

– Яка у Віталія красива дружина! Ось що означає волосся як у справжньої жінки, а не ця твоя хлопчача стрижка! Тобі самій не набридла вона ще?

– Захоплювався Микола дружиною друга на спільній гулянці, ображаючи при цьому свою власну дружину.

Чоловікові не подобалося і те, як Валентина одягається, які у неї недоглянуті нігті та шкіра. І взагалі всю свою жіночність, яка була в неї по молодості, Валя втратила. Так і говорив їй завжди незадоволений Микола, вважаючи що має право робити подібні зауваження.

Одного разу він не взяв її з собою на корпоратив із приводу ювілею заводу, куди всі були запрошені з подружжям.

Знаючи про майбутню подію, Валентина заздалегідь підготувалася – купила красиву темно-синю сукню вільного крою, яка дуже добре приховувала недоліки її фігури. Вона й сама це бачила.

– Оце саме те, що вам потрібно! Подивіться, як цей колір відтіняє ваші очі та волосся, а фігура! Та у вас просто ідеальна фігура в цій сукні! – радісно вигукнула дівчина у магазині.

А ще Валя підібрала до сукні туфлі на високих підборах – вона так любила в молодості ходити на підборах, що й зараз не втрималася. Їй здавалося, що вона виглядає кілограм на п’ять-десять легше. Крім цього, жінка записалася на укладку та манікюр, щоб на ювілеї заводу, де чоловік пропрацював багато років, виглядати не гірше за інших.

– Ти це… Не збирайся. Я на бенкет іду один, – заявив Микола у день заходу.

– Як один? А я? – розгубилася Валя. – Я ж готувалася!

– А ти вдома посидиш. Нічого страшного. З дівчатами он уроками позаймаєшся.

– Ну, чому? – сльози виступили на очах Валентини.

– Мені соромно поряд із тобою. Минулого разу на ювілеї у Санька від сорому мало не згорів. У всіх дружини як моделі, а ти в мене як колгоспниця!

– І чим же погані колгоспниці? – раптом з образою та викликом спитала Валя. – Пам’ятаєш, до сестри двоюрідної їздили, ти дуже нею захоплювався! Говорив компліменти, залицявся.

– Ну, значить, ти не найкращий їхній варіант. Сиди вдома, я один схожу. Постараюсь недовго. Повернуся, може, з дівчатами до парку сходимо, – сказав, як відрізав Микола.

Валя тоді плакала від образи, коли він пішов. Зателефонувала свекрусі, щоб поскаржитися на її сина. Але та лише сказала їй, що й батько Миколи, теж був грубіян.

– Ну не розлучатися ж через це, Валюшко! Тобі про дітей треба думати більше, не про себе.

– Так, так, – розгублено погоджувалась з нею Валя.

– А ти знаєш що? Приїдь до мене. У мене настоянка є. Посидимо з тобою, побалакаємо. І дівчаток бери, бо я за ними вже скучила, – запропонувала раптом свекруха Ольга Михайлівна.

– Я приїду. Соню візьму, а Вероніка навряд чи поїде, доросла вона вже, нецікаво їй із нами, – раптом погодилася Валентина.

Вони так душевно тоді посиділи з матір’ю чоловіка, що Валентина навіть не стала лаятися з Миколою, коли він повернувся з корпоративу о п’ятій ранку, замість обіцянки прийти раніше.

Минуло ще кілька років. Валентина, затюкана чоловіком, вже серйозно повірила в те, що вона настільки погано виглядає, що далі вже нема куди. У найважчі дні, коли, зачинившись у ванній кімнаті, вона тихо плакала від образи, її відвідували думки про те, що треба розлучатися. Навіщо терпіти ці приниження? Навіщо жити разом, якщо немає кохання?

Зупиняло кілька фактів.

По-перше, дочки. Старша Вероніка, закінчивши школу, раптом закохалася в однокурсника. Зважаючи на все, справа йшла до весілля. Молодшій теж потрібно було стільки всього, що Валя зі своєю невеликою зарплатою молодшого наукового співробітника навряд чи впоралася б.

Вона чула, як “чесно” платять аліменти колишні чоловіки її колегам. Ні орендувати квартиру, бо Микола буде до останнього проти розподілу їхнього житла, ні підняти дочок одна вона не зможе.

– Я так більше не можу, – скаржилася подрузі Валентина. – Скільки можна зазнавати приниження заради дітей? Я не залізна!

– Ой, припини скиглити. Всі вони мужики негідники та бездушні істоти. Твій хоч не п’є та руки не розпускає, а мій іноді дозволяє собі й те, й інше. Тож ще невідомо, що гірше.

І Валя жила далі з чоловіком, якого колись дуже палко кохала. І терпіла скільки могла. Але потім все стало лише гірше.

Старша дочка оголосила їм з батьком, що чекає дитину і виходить заміж за свого Дениса. Микола на весіллі вирішив зробити шикарний подарунок дочці. Подарував квартиру, де вони зараз жили всі разом.

Ні, все було обумовлено. І Валентина з чоловіком і молодшою ​​Сонею мали на якийсь час переїхати в орендоване житло. До покупки нової квартири. Свекруха, що жила у великому будинку в передмісті, збиралася продавати його. Казала, що одній їй там жити стало важко.

– Купіть мені однокімнатну, для мене буде достатньо. Решту вам віддам, – пообіцяла вона.

Микола, натхненний ідеєю купити дві квартири після продажу материнського будинку, взявся до пошуку покупців.

Чим далі вони жили на орендованій квартирі, тим менше сил і терпіння залишалося у Валі. А потім вона зрозуміла – у чоловіка з’явилася інша жінка. І саме цей факт поставив крапку у її сумнівах.

Він навіть не заперечував цього, коли Валя спіймала його на брехні.

– Що ж ти, любий, сказав, що поїхав до Сашки на дачу паркан лагодити, а сам ресторанами ходиш? Погано обманювати дружину. Може, скажеш, із ким ти там був? – ледве стримуючись, щоб не перейти на крик, спитала Валя після дзвінка знайомої, яка розповіла їй про те, що бачила Миколу з іншою.

– А тобі яка різниця з ким? Скажи спасибі, що я ще з тобою живу, не кинув тебе, таку… ! – грубо видав чоловік.

– А вже ніякої різниці!

Валентина не впізнавала себе зараз. Вона кинулася до шафи, де швидко зібрала у валізу речі чоловіка.

– Що ти робиш? Припини влаштовувати виставу! – Микола намагався викинути з валізи свій одяг, але Валю було не зупинити.

– Пішов геть звідси! І щоб я тебе більше не бачила! – Закричала вона.

– Це не твоя квартира, що ти тут розпоряджаєшся? – почав обурюватись Микола, за звичкою принижуючи дружину, щоб поставити її на місце.

– І не твоя! Тож – геть звідси! – Валя сама себе не впізнавала.

А потім якось вмить заспокоїлася і чекала тільки одного, щоб Микола пішов геть.

– Сто разів пошкодуєш, що мене вигнала! Проситимеш, щоб назад повернувся, благати будеш! – Микола вигукував образливі слова, намагаючись зібрати свої речі, які щойно розкидав по кімнаті. – На колінах повзатимеш!

– Не буду! – посміхаючись і дивуючись власній сміливості, сказала Валя. – Забирайся геть!

Добре, що молодшої доньки в цей час не було вдома, і вона не стала свідком цієї жахливої ​​сцени. Потім знайомі розповіли Валі, що Микола оселився у своєї коханки, з якою він вже пів року мав роман. Знаючи характер чоловіка, Валентина припускала, що надовго не вистачить.

Вони тепер жили вдвох із Сонею в орендованій квартирі. Валя подала на аліменти та на розподіл майна, бо крім квартири, яку чоловік подарував дочці та зятю, у них був гараж, машина, а також земельна ділянка недалеко від міста. Микола колись мав ідею збудувати будинок, але він так її й не реалізував.

Валентина вперше за багато років відчула себе справжньою жінкою, вона насолоджувалася спокійним та затишним життям удвох із донькою. Навіть схудла трохи. А лікарка сказала, що її зайва вага була від постійного стресу.

А потім узагалі сталося неймовірне!

Якось рано в ранці зателефонувала свекруха Ольга Михайлівна, яка досі ніяк не могла продати свій будинок – все покупець не той був, мало пропонував.

– Валюша, привіт! Як ви там із Сонею? Все гаразд? А Вероніка? Скоро там вже термін підходить? – спитала вона.

– Все у нас чудово. І у Вероніки також. Рано їй ще через місяць тільки за малюком піде, – відповіла Валя. – Ви самі як? Приїжджайте до нас у гості. Чи, може, мені приїхати? Продуктів вам якихось привезти? Миколі, мабуть, не до вас зараз? У кохання грає, старий ловелас.

– Ой, нічого мені про нього не кажи! Якого негідника виростила я, Валю! Адже жодного разу про матір не згадав, як пішов від тебе. То я сама йому подзвонила днями, попросила мені ліки привезти. А ця його нова вирвала у нього слухавку і сказала мені, щоб я через дрібниці більше їх не турбувала.

Свекруха заплакала. Валя її заспокоювала.

– Ти, Валю, приїжджай до мене завтра. Ми з тобою до нотаріуса підемо, припинивши плакати, раптом сказала свекруха.

– А це ще навіщо? – Здивувалася Валентина.

– Будинок на тебе та Соню оформлю. Щоб цьому пройдисвіту, моєму синочку, і всім його бабам від мене жодної копійки не дісталося! Пішов із сім’ї, от нехай тепер блукає!

– Та ви що! Може, не варто так радикально порушувати питання. Все-таки він ваш син!

– Ні, я все вирішила. Від такого сина лиха чекай! Тільки в мене прохання – як будинок продамо, ви мене не кидайте, добре?

– Добре, Ольго Михайлівно. Як же ми вас покинемо, що ви!

Як шаленів Микола від цієї новини, Валентина могла собі тільки уявити, бо намагалася з ним не спілкуватися.

Поки свекруха була жива, Валя будинок продавати не стала. Їздила до неї, допомагала, лікувала, підтримувала. А коли вона пішла з життя, це сталося через два роки, купила собі та доньці квартиру, продавши будинок свекрухи.

Зробила гарний ремонт і меблі придбали необхідні. Соня закінчила школу, навчається в університеті. У Вероніки з’явився син, онук Валі. Бабуся щаслива.

Микола за цей час встиг змінити кількох жінок і врешті решт помер від інфаркту в п’ятдесят два роки.

КІНЕЦЬ.