Степане, ти де? Ти ж мені обіцяв сьогодні з грядками допомогти, – Марія дуже засмутилася, коли побачила, що чоловік з самого ранку знову кудись пішов. Усі в селі знали: Степан – душа компанії. Він був з тих чоловіків, що завжди з друзями – і в радості, і при келиху. Коли треба – машину полагодить, коли яке свято – перший на баяні, а коли треба – підставить плече. Його цінували, кликали, поважали. Але одна людина вдома все більше відчувала себе зайвою. І це була його дружина – Марія

– Степане, ти де? Ти ж мені обіцяв сьогодні з грядками допомогти, – Марія дуже засмутилася, коли побачила, що чоловік з самого ранку знову кудись пішов.

Усі в селі знали: Степан – душа компанії. Він був з тих чоловіків, що завжди з друзями – і в радості, і при келиху. Коли треба – машину полагодить, коли яке свято – перший на баяні, а коли біда – підставить плече. Його цінували, кликали, поважали. Але одна людина вдома все більше відчувала себе зайвою. І це була його дружина – Марія.


– Та що ти знову бурчиш? Я ж не в шинку, я в Петра! Ми ж із ним ще зі школи товаришуємо! – виправдовувався Степан кожного разу, коли приходив додому пізно.

– А я з тобою в шлюбі двадцять років. І щось не пам’ятаю, щоб ти мене хоч раз назвав “своєю людиною”, – відповідала Марія тихо, але було чутно, що їй боляче.

Вона не кричала, не грюкала дверима. Вона просто мовчала. Вставала зранку, пекла пиріжки, полола грядку, прала сорочки, і знову лягала сама. Без розмов, без поцілунків. З роками вона навчилась не чекати. Не дзвонити. Не питати, чому пахне від нього вином чи звідки в кишені гудзик не від тієї сорочки.

У неділю в церкві Степан стояв праворуч, поруч із хлопцями, кивав знайомим, сміявся, а Марія – зліва, серед жінок, у хустці, тихо молилась. Вони вже майже не дивились одне на одного.

– Ну та що, живемо ж! – казав Степан сусідам, – дружина не свариться, я – не влізаю до неї, вона – до мене. Спокій!

Але спокій – не завжди щастя.


Одного дня Марія зібрала валізу. Без слів і зʼясувань стосунків.

– Куди це ти? – спитав чоловік, не вірячи.

– До сестри, на тиждень. Можливо, й надовше.

– Та ну, не вигадуй. Що знову трапилось?

– Нічого не трапилось. Просто я більше не хочу бути тінню в твоєму житті. Я – не прикраса до друзів. Я жінка. А жінка теж хоче, щоб її любили.

Він мовчав. І не зупинив її.


Спершу Степан зрадів свободі. Друзі приходили частіше, можна було готувати яєчню на вечерю й не заправляти ліжко. Ніхто не бурчав, що капуста не посаджена. Але щось було не так. У хаті стало якось порожньо. Холодно.

– Та нічого, – заспокоював себе. – Жінки завжди емоційні. Повернеться.

Минув тиждень. Потім другий. На дзвінки Марія відповідала коротко.

– Усе добре. Не хвилюйся.

А тоді, на третій тиждень, у Степана захворіла мати. Різко. В лікарню забрали. І саме в той момент, коли він сидів під палатою, з розбитим телефоном і страхом у серці – з друзів ніхто не з’явився.

– Петро? – телефонував. – Ой, брате, я зараз на дачі, не можу, вибач.


– Василь? – Та ти що, я на зміні, ніч чекає.

– Микола? – Я дітей доглядаю. Може, завтра…

І тоді Степан, вперше за багато років, подумав: а хто ж поруч? Хто лишився?

Тієї ж ночі він сам варив мамі бульйон, не знаючи, як правильно. Він написав Марії повідомлення: «Якщо не важко, передзвони. Я все зрозумів. Прости.»

Марія приїхала наступного ранку. Тихо зайшла до палати, принесла термос із чаєм і чисті рушники. Не кричала. Не дорікала.

– Я не за тебе приїхала. А за нею. Вона теж мені рідна.


І в її очах була не злість. А розчарування.

Після виписки мами Степан довго мовчав. А потім якось увечері, коли сиділи на кухні, сказав:

– Я був дурень. Мені здавалося, що друзі – це святе. А сім’я – вона й так поруч, куди подінеться. А виявилось, що святе – це ти. Бо коли справді темно, світло дає не компанія, а любов.

Марія мовчала. Вона не вірила словам. Вона вже навчилась чекати не промов – а вчинків.

І Степан почав змінюватись. Не раптом, не кардинально. Але щось змінилось у погляді. У тому, як він вранці варив каву, як приїхав на базар сам і купив їй новий фартух. Як раптом навесні сам запропонував поїхати у Львів – «тільки ми удвох».

– Ти куди? – здивувався Петро, коли Степан не прийшов на традиційне «в суботу по чарці».


– У кіно з дружиною. А потім – на каву.

– І то вже важливіше за нас?

– Так. Бо ви – друзі. А вона – мій дім. А дім не міняють на шум.

Минув рік. Марія вже не мовчала. В її голосі з’явилась теплота. Вона знову пекла пиріжки, але тепер вони були не з сумом, а з радістю.

Іноді, коли заходили знайомі, Степан міцно обіймав дружину й казав:

– Це моя Марічка. Не просто дружина. Мій тил, моя опора і любов.


Бо в житті головне не з ким ти смієшся на святі. А з ким мовчиш на кухні в складні дні

Не той, хто наливає тобі чарку, коли добре, а той, хто подає чай, коли ти хворий.

Степан більше ніколи не забував про це.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.

Джерело