Доживши до похилого віку Степан зрозумів, що дуже потребує душевного тепла.

В молодості про це він не думав, тоді все було по-іншому. Виявляється, життя так швидко пролітає. Мати часто казала:

– Не встигнеш оком кліпнути, як діти твої виростуть. Як перед ними виправдовуватимешся?

– Як же ж вона мала рацію. В молодості я цього не розумів, вважав себе розумним, впевненим. Дітям казав, що вони ще малі, щоб батькові вказувати. А сам тоді й не думав, що ці малі виростуть і стануть дорослими. А вони вже одружені і мають своїх дітей, — часто згадував і роздумував Степан.

Він звинувачує себе і більше нікого. У нього друга дружина, дітей спільних немає, у неї дочка та онуки.

Останнім часом він часто уявляє, як його сини зі своїми близькими приїжджають до колишньої дружини, до їхньої матері.

Як Віра пригощає їх смачними пиріжками. Такі смачні він більше ніде не їв. Ось сидів би зараз разом із ними за одним столом.

Про це він думав, коли проїжджав щоразу з роботи вулицею, де жила перша дружина.

З Вірою вони прожили двадцять шість років. Чи було в них кохання з дружиною, звичайно було, інакше б і не побралися і стільки років не прожили.

Віру зустрів Степан, коли повернувся зі служби. Він жив у селі за п’ять кілометрів від її села. Хлопці із щовихідних їздили хто на чому туди на танці. У когось мотоцикл, у когось велосипед. А іноді й вирушали пішки гуртом.

Там у клубі він побачив гарну дівчину. Стояла скромно з подружками, ніжна посмішка, волосся пшеничного кольору туго закручене в пучок на потилиці, а на лобі чубчик.

Як тільки зустрівся з нею очима, одразу зрозумів, що ця сіроока дівчина запала йому в душу.

– Дівчата, привіт, – підійшов він до них з другом, а сам дивився на ту дівчину. – Моє ім’я Степан, давайте познайомимося, це мій друг Сергій.

– Віра, – сказала дівчина і щоки її почервоніли, решта теж представилися, але він і не слухав, його особливо не хвилювало, у кого яке ім’я.

Степан високий і міцний із чорним, як смола волоссям і такими ж очима, подав руку Вірі:

– Ходімо танцювати, це моя улюблена пісня.

Віра посміхнулася і пішла з ним до центру зали. За весь вечір він від неї не відходив, потім провів її додому. І пізньої ночі пішов пішки до села. Всю дорогу думав про неї і не помітив, як пройшов п’ять кілометрів. Степан працював, а в суботу й неділю зустрічався з Вірою. Вона теж на нього вже чекала і відмовляла хлопцям, які запрошували її танцювати.

Зустрічалися вони близько року, Степан уже познайомився з її батьками і Віру познайомив зі своїми. Його матері Віра дуже сподобалася, вона так і сказала:

– Степане, більше не приводь мені жодних дівчат, ця Віра – твоя майбутня дружина. Сподіваюся ти мене зрозумів?

– Звичайно, мамо, я і сам знаю, що вона буде моєю дружиною.

Рівно через рік вони одружилися. Весілля було веселим, люду було багато. Надарували подарунків. Начальник Степана позичив йому гарну дорогу машину, щоб вони з Вірою поїхали на ній на реєстрацію і назад. А Вірі з роботи теж подарували багато чого.

Гуляти довго не довелося, через день після весілля вже вийшли на роботу.

Жити стали у сусідньому селищі. Вірі від підприємства дали гуртожиток. Степан переїхав із свого села, влаштувався на роботу. Так і почалося їхнє сімейне життя. Жили добре, обоє працювали, за два місяці до народження першого сина їм від заводу дали двокімнатну квартиру. Їхній радості не було межі. Сина з пологового привезли до нової квартири з новими меблями. А потім за два роки народився ще син. Так і росли один за одним сини.

Звичайно, іноді було важкувато, але батьки Віри допомагали, мати Степана теж іноді приїжджала із села із сусідом на мотоциклі. Розвантажували картоплю, цибулю, моркву, варення та соління.

Все було добре. Діти росли, вже й у школу пішли, Віра із чоловіком працювали. Віра була чудовою дружиною і матір’ю, турботливою та люблячою. У домі завжди було що поїсти, часто пахло випічкою, вона прала та прибирала, чистота та порядок. Заробляли на ті часи нормально, у відпустку щороку виїжджали на море з дітьми.

Коли старший син навчався у сьомому класі, а молодший у п’ятому, саме в цей час у них почало руйнуватися сімейне життя. У цьому винен виявився Степан.

А чого йому не вистачало, він і сам не знав.

Віра почала йому здаватися нецікавою, а тому, що став поглядати на бік. Захотілося пригод. Додому після роботи він не поспішав, зустрічався спочатку з однією жінкою, а потім з іншою. Степан змужнів ще більше і був справжнім красенем, а жінки таких чоловіків повз не пропускали. Так і розбалували.

Віра спочатку не здогадувалася, але коли він часом не приходив ночувати, їй все стало зрозуміло. А потім ще й донесли «жалісливі» люди. Була, звичайно, сварка, Віра навіть запропонувала розлучитися, але Степан поки до цього не був готовий і обіцяв, що такого більше не повториться.

Але якщо в людині є така струнка, вона нікуди не подінеться. Не впорався він із собою і знову зустрічався з іншими. Сім’ю не кидав, більшу частину зарплати віддавав дружині. Не гульбанив, дружина мовчала.

– Може, пройде в Степана, – думала вона. – Мізки стануть на місце, припинить свої пригоди.

Але час минав, із сім’ї він не йшов. Сини уже закінчили школу. Про те, що Степан зраджував дружину, знали всі: родичі, знайомі, батьки та діти. Старший син у присутності молодшого не раз казав йому:

– Тату, за що ти так з нашою мамою. Вона плаче ночами, я чув. Кращої за нашу мами немає нікого.

– Ну, ви ще мені вказуватимете! – грубо зупиняв його батько.

Мати його строго розмовляла з ним, коли приїжджала в гості. Степан уже тоді міг не приходити додому, по кілька днів був у іншої жінки. Віра знала, де він і в кого, але ніколи собі не дозволяла піти туди і тягнути чоловіка додому.

Діти навчалися один в інституті, інший у коледжі. Мати Степана обожнювала невістку, родичі з його боку теж завжди приходили до неї в гості, вони її поважали.

Мати Степана раптом різко була занедужала, потрапила до лікарні, після лікарні їй потрібен був догляд. Віра забрала її до себе додому, доглядала. Але одного дня свекруха раптом не прокинулася, підвело серце.

Після поминок матері Степан пішов від дружини і подав на розлучення. Дружина мовчки погодилася. Сини образилися на батька і не пробачали його. Від спілкування відмовилися, викреслили його зі свого життя.

Молодший син сказав:

– Ти покинув нашу маму, ти кинув нас заради іншої жінки. Вважай, що тебе нема для нас.

Він тоді дуже розлютився і чого тільки не наговорив синові, навіть зараз згадуючи про це, йому було соромно.

Степан пішов до Люби, з якою довгий час зустрічалися, одружилися.

Вона мала доньку. Та прийняла Степана спокійно, потім теж вийшла заміж. Згодом вони з Любою продали двокімнатну квартиру і збудували будинок. Усі заощадження пішли у цей будинок, ще й не вистачило, взяли кредит. Степан вкладав у цей будинок дуже багато, робив сам ремонт, щось підробляв, прибудовував, хоч у цьому будинку не було навіть його частки. Будинок був повністю оформлений на дочку Люби.

Коли був молодший, він особливо не думав про своє життя, все було добре. Потім вийшов на пенсію, але продовжував працювати. Люба була на шість років молодшою, теж вийшла на пенсію у п’ятдесят п’ять років, вільного часу в неї стало багато.

– Степане, я їду до доньки на тиждень, поживу там, сумую за онуками, ти тут один впораєшся. А потім, може, я їх до нас привезу.

Люба їхала, а Степан почував себе самотньо, думав:

– Перша дружина теж жила для дітей, терпіла мої пригоди, сподівалася, що я колись заспокоюся і ця дружина також. Я їй ніби й не потрібний. Живе для своєї доньки та онуків, все наше майно – будинок, машину записала на свою дочку.

Але справа не в цьому, з роками він став почуватися в цьому будинку чужим. Звичайно, онуки її дочки називають Степана дідусем. А він думав:

– Ну, який же я для них дідусь? Я зовсім чужа людина для них. Мені б радіти, що вони мене так приймають, але радості в душі чомусь немає. Навіть злюся іноді, що дружина крутиться весь час навколо дочки та онуків.

Звичайно ж він сердився від того, що його сини викреслили його з життя. Своїх онуків він ніколи не бачив. Сини його так і не пробачили, а рідні ж люди.

Якось сказав він Любі:

– Слухай, може мені помиритися зі своїми синами. Мені теж хочеться привезти до нас своїх онуків, я їх навіть не знаю.

Але Люба тільки знизала плечима і відповіла:

– Ну якщо привезеш, ось сам і будеш їх розважати, годувати та напувати. Я навіть пальцем не ворухну.

Степана це дуже сильно зачепило.

– Я ж дітей не поділяю на своїх та чужих, коли приїжджають її онуки, дарую подарунки, граюся з ними! А вона ділить, хоч ще й не бачила нікого,— думав Степан, сидячи на подвір’ї.

Тепер він знав і розумів, що Віра була не такою. Навіть коли він пішов до Люби, вона спілкувалася з його родичами. Навіть поминки його матері влаштувала вона, а не Степан. Тоді він не звертав на це уваги, а тепер дивиться на все це по-іншому.

– А Віра ж була найкращою дружиною, а я цього не цінував. Любі крім дочки та онуків нічого не потрібно. Їй зі мною ділити нічого, у мене немає нічого, і навіть якщо ми сваримося, вона відразу каже: «Поклади ключі на стіл і йди на всі чотири сторони». Хоча розуміє, що мені нема куди йти. Я й сам не знаю, де тепер моє місце, моя сторона…

Він знав, що Люба його не виставить, але все ж таки почав замислюватися. Він вважав, що не керує своїм життям. Ось це і не давало йому спокою. На перший погляд, живуть вони добре, але його душа не на місці.

– Гаразд, я поки працюю і їм тут потрібен. А якщо заслабну і не дай Бог зляжу? Я не можу з упевненістю сказати, що Люба доглядатиме мене.

Точніше я вже здогадуюсь, як вона поведеться в цьому випадку.

А ось Віра ніколи в біді не залишить, я впевнений у цьому. А зараз, що в мене залишилося?

Якщо зляжу, мене виставлять звідси. Ось тепер і жалкую, та вже пізно. Вже нічого не повернути…

Часто проїжджає Степан повз будинок першої дружини і шкодує, що сам зіпсував своє життя.

Життя сімейне, прекрасне.

Жалкує про це кожен Божий день, але кому тепер про це розповісти, та й хто йому повірить?

КІНЕЦЬ.