– Олю, ти серйозно думаєш, що це нормально? Його майже немає вдома, гроші зникають невідомо куди, а тепер ще й церква? Що це взагалі таке?

– Ірино, я просто не знаю, що робити, – відповідаю їй, ледве стримуючи сльози. – Він каже, що це його новий шлях, що він хоче стати ближчим до Бога. Але чомусь цей його “шлях” віддаляє його від мене.

Я одружена зі Степаном двадцять років. Ми пережили чимало – і радість народження сина, і важкі часи з безробіттям, і ті періоди, коли здавалось, що ми обидва рухаємось в різні боки. Але зрештою, ми завжди знаходили спільну мову. Наш дім був тихою гаванню, місцем, де не потрібно було грати ролі чи ховати справжні почуття.

Останні кілька місяців усе змінилося.

Степан став… іншим. Ні, він не грубий, не холодний, не байдужий. Навпаки, він наче постійно “піднесений”. Але це піднесення не стосується мене чи нашого життя. Воно належить чомусь новому, невидимому, чому я не можу дати назву.

Спочатку я не надавала цьому великого значення. Він почав ходити до церкви у неділю – ну, мало хто як намагається знайти баланс у житті.

Потім з’явилися ранкові молитовні зустрічі – це трохи дивно, але нехай. Та коли він перестав приходити на сімейні вечері, пояснюючи це тим, що йому потрібен час для себе, я вже не змогла мовчати.

– Степане, поясни мені одне: чому раптом це стало важливішим за нас? Тобі більше не цікаво, як пройшов мій день, що відбувається з нашим сином? Ти ніби тут, але не зі мною.

Він зітхнув і подивився на мене з якимось дивним жалем.

– Олю, ти не розумієш. Це не про те, щоб щось забрати у вас. Навпаки. Я хочу стати кращим для вас, для нашої сім’ї. Але для цього мені потрібно знайти гармонію з Богом.

Це був момент, коли всередині мене щось тріснуло.

– Гармонія з Богом? – гірко повторила я.

– А як же гармонія зі мною? Зі своїм сином? Степане, ти ходиш на ці зустрічі, плануєш якісь поїздки, витрачаєш гроші на речі, про які я навіть не знаю. Як я маю це розуміти?

Його відповідь була спокійною, але кожне слово було надто важке.

– Олю, ти просто не хочеш бачити, що це важливо. Ти застрягла в нашому старому житті, а я рухаюсь вперед.

В ту ніч я довго лежала без сну, намагаючись зрозуміти, що пішло не так.

Ситуація тільки погіршувалась. Степан почав витрачати великі суми на пожертви, книги, семінари. Він говорив про паломництво на цілий місяць, причому за наші спільні заощадження.

– Ти хочеш витратити всі наші гроші на це? – спитала я, вже не приховуючи обурення.

– Це не “це”, Олю, – поправив він. – Це важлива частина мого шляху.

Мій “чоловік” став мені чужим. Його новий світ був закритий для мене, а я залишилася на узбіччі. Син також помітив зміни. Одного разу, коли ми сиділи вдвох за обідом, він запитав:

– Мамо, а що з татом? Він більше не сміється з нами, як раніше.

Що я могла йому відповісти?

Спроби розмов були марними. Кожен наш діалог закінчувався тим, що він звинувачував мене у нерозумінні, а я – його в байдужості.

– Олю, це не про тебе, – повторював він, ніби мантру. – Це про мене.

Та як я можу не брати це на себе? Ми – сім’я, ми повинні бути разом. Але зараз я почуваюся так, ніби він вибрав свій шлях, а я залишилася позаду.

Днями я зустрілася з подругою Іриною. Вона вислухала мене уважно, а потім запитала:

– А ти пробувала подивитися на це з його боку? Може, для нього це справді важливо?

– А з мого боку хто подивиться, Іро? – сказала я. – Я розумію, що кожному потрібно щось своє, але як же ми? Я не можу більше почуватися тінню в його житті.

Зараз я не знаю, що робити. Залишити все як є – означає втратити себе. Примусити його вибирати – ризикувати втратити його остаточно.

Дорогі читачі, що б ви зробили на моєму місці? Як впоратися із ситуацією, коли людина, яку ви любите, обирає щось інше? Чи є шанс повернути її, не втративши себе?

Джерело