– Стефо, отямся, який пам’ятник до Великодня за 50 тисяч? Кому? Та у тебе самої замість 32 зубів, десь п’ять в роті і ті лікувати потрібно, а тобі пам’ятник в голові. Та ще було б кому. Та твій Василь все життя гуляв наліво і направо, лінивий був, синів ти сама на собі тягнула.

Чи ти думаєш, що ми, родичі, нічого не знали про твого Василя?, – сказала я двоюрідній сестрі, коли приїхала на вихідних в село прибрати на кладовищі.

Просто сестра все свого чоловіка захищала. Все він був бідненький: як не хворий, то кволенький. Але ж ми то знали, що ледачий Василь до всього, лишень не до жіночої спідниці.

Стефа аж почервоніла від моїх слів, губи затремтіли, наче хотіла щось відповісти, але передумала. Я бачила, що зачепила її за живе, та й, відверто кажучи, трохи шкодувала про свою різкість. Але хіба ж не правда?

Вона відвернулася, підняла з землі відро й почала відгрібати старе листя з-під могильного каменя.

– Не смій так говорити про мого Василя, – нарешті пробурмотіла вона. – Що було, те було. Але він же мені чоловік…

– Чоловік? – усміхнулася я гірко.

– Ну, хай буде чоловік. Тільки ж дивись, Стефо, поки ти горбатилася на городі, поки бігала на ферму, щоб копійку якусь у дім принести, твій “чоловік” пив “мутненьку” у дядька Гриця або крутився біля чужих баб. Яка тобі з нього була користь?

Сестра сіла на лавку біля могили, відкинула хустку з голови й важко зітхнула.

– Ти не розумієш, – сказала тихо.

– Я його любила.

Я пирхнула.

– Любила?! Ой, Стефо, не сміши мене. Він же тобі життя зіпсував. А ти тепер йому пам’ятник до Великодня ставити хочеш. Ще й за п’ятдесят тисяч! Звідки ти такі гроші візьмеш?

Сестра подивилася на мене поглядом, повним болю.

– Позичу.

У кого? В кого ти позичиш? У тебе ж нікого немає! Сини твої самі ледве зводять кінці з кінцями. І тобі не допомагають.

– Ну, продам щось…

– Що ти продаси, Стефо? У тебе ж нічого немає, крім старої хати та тих кількох курей у дворі.

Вона опустила голову, мовчала. Я бачила, що їй соромно, але й відступати вона не хотіла.

– Послухай мене, – пом’якшила я голос.

– Стефо, ти все життя тягнула на собі цей тягар. Ти жила для нього, а він… А він жив для себе. І тепер ти хочеш останні копійки викинути на цей пам’ятник? Краще собі зуби зроби, бо скоро не зможеш і хліба відкусити.

Сестра нервово посміхнулася.

– Зуби… Та кому вони треба, ті зуби?

Я зітхнула.

– А сини що кажуть? Вони хоч допомагають тобі?

Стефа махнула рукою.

– Сини… У кожного своє життя. Один в місті, другий на заробітках. Їм не до мене.

– От бачиш! – вигукнула я. – А ти все про Василя думаєш. Краще б про себе подумала.

Стефа мовчала, але я бачила, що мої слова потроху доходять до неї.

– Ну, а ти? – раптом запитала вона.

– Чого ти так проти? Це ж не твої гроші.

Я ледь не розсміялася.

– Бо мені шкода тебе, дурненька! Шкода, що ти витратишся на людину, яка того не варта. Він би про тебе так не думав, Стефо. Повір мені.

Вона не відповіла. Тільки ще дужче зіщулилася.

Я хотіла ще щось сказати, але тут до нас підійшла стара сусідка, баба Орися.

– Чого це ви сваритеся? – спитала вона, притримуючи хустку на голові.

Я знизала плечима.

– Та як завжди. Стефа хоче поставити пам’ятник своєму Василеві, а я кажу, що краще б собі ті гроші на зуби витратила.

Баба Орися пирхнула.

– Пам’ятник, кажеш? Ой, сміхота. Та краще б справді про себе подумала. Василь же не з тих, хто на пам’ятники заслужив.

Стефа подивилася на неї спідлоба.

– Та що ж мені тепер, забути про нього?

– А ти що, його ще не забула? – баба Орися засміялася.

– Та він же про тебе не згадував, коли живий був!

Стефа зітхнула.

– Ну, не знаю. Він хоч який був, а все ж чоловік мій…

Баба Орися махнула рукою.

– То й що? Я оце дивлюся на вас, жінки, і думаю: чому це ви все життя живете для когось? Для чоловіків, для дітей, для родичів. А хто живе для вас?

Вона подивилася на мене й на Стефу.

– Ви самі себе цінуєте, чи як? Чи тільки на кладовищах своє життя згадуєте?

Я нічого не сказала, але її слова влучили прямо в ціль.

Стефа задумалася. Довго сиділа мовчки, дивилася на могилу Василя.

– Та не знаю, – сказала нарешті.

– Якось воно не по-людськи…

– А тобі не по-людськи зараз жити з п’ятьма зубами? – не витримала я.

Баба Орися засміялася.

– Ото добре сказала.

Стефа усміхнулася крізь сльози.

– То що мені робити?

Я знизала плечима.

– Не знаю, Стефо. Це твій вибір. Але я б на твоєму місці подумала, що важливіше: пам’ятник людині, яка тебе не цінувала, чи твоє власне життя.

Баба Орися кивнула.

– От саме так.

Стефа задумалася. Я бачила, що в її голові борються різні думки. Вона все життя була жінкою, яка віддавала себе іншим. А тепер, коли залишилася сама, чи не час їй нарешті подумати про себе?

А ви, що б ви зробили на місці Стефи?

Джерело