Брати Микола та Іван росли в неповній родині. Батько, гуляка і любитель застіль, кинув дружину з хлопчиками, коли старший, Микола, пішов до п’ятого класу, а Іван ще був у дитячому садку. Сім років різниця була у братиків.

Жінці було важко, добре хоч бабусі й дід допомагали як могли – картоплею, овочами, молоком. Жили рідні в одному селищі.

— Нічого Валюшо, – заспокоювали покинуту жінку родичі, – скатертиною йому дорога. А в тебе будинок непоганий. Хлопчаки виростуть, і буде тобі опора на старості років.

Але Валя як не старалася, все ж важко пережила зраду чоловіка. Особливо було прикро їй за дітей.

— Ну, якби тільки мене кинув, – плакала вона на плечі в матері, – а то ж рідні кровиночки залишилися. Ну, Бог йому суддя…

Однак Валя почала часто хворіти, змарніла, і через чотири роки у неї виявили тяжку хворобу. Довелося тепер їй серйозно лікуватися, часто їздити по лікарях, лежати в лікарні.

— Ну, синку, – говорила Валентина старшому Колі, – ти в мене тепер у домі за головного. Я, найімовірніше, не довго протягну. Тільки Іванові не кажи, він ще малий для такого… А тебе заклинаю, ніколи не кидай брата…

— Та що ти, мамо. Усе буде добре, – стримуючи сльози, заспокоював матір старший син, – Ось побачиш. І я і при тобі ніколи Івана в образу не дам. Обіцяю.

Валентина посміхнулася. Вона дуже любила обох синів, але молодшого чомусь ще й жаліла більше, ніж старшого.

— Ой, Коля весь у мене, – говорила вона матері, – і серйозний, і працьовитий, а ось Іванко – у чоловіка. Гуляти любить, веселун, тільки б школу закінчив добре… За ним око та око потрібне.

Мати мала рацію. Микола бачив легкий і легковажний характер молодшого брата і став його особливо опікати: і уроки перевірить, і з вечірніх гулянь додому кличе, і поради дає, як поводитися і що робити.

— Відчепись, Колько, досить за мною ходити як наглядач! – висловлював невдоволення Іван. Але, тільки коли Микола пішов в армію, молодший брат звільнився від контролю. Мати все лікувалася, і Іван одразу став гірше вчитися, зовсім від рук відбився, замість того, щоб по дому допомагати, пропадав на вулиці, користуючись добротою матері та бабусь.

Повернувшись з армії, Коля побачив, що Іван витягнувся, голос його став грубіший, і хоч брати і скучили одне за одним, але кожен уже був сам по собі – чоловіки.

І тим не менше, Микола не забував про виховання брата, він почав знову допомагати йому в навчанні, і, як і раніше, залучав до домашньої роботи, і брав влітку з собою на підробітки. Треба було свій будинок теж у порядку утримувати.

— Який же ти в мене хазяйновитий, Миколко, – хвалила його мати, – ось же пощастить твоїй майбутній дружині. Є хто на прикметі?

Коля віджартовувався. А Іван видав його:

— Є, Оленка. Уся розфуфирена така. Може, бачила, з фарбованим рудим волоссям по селищу ходить? Ось він за нею і сохне.

— Не збираюся я одружуватися, не слухай ти його, матір, – ніяковів Микола і йшов на ґанок.

Однак незабаром привів Коля Олену як дружину в будинок. Розписалися вони скромно, і невеликою компанією зіграли весілля вдома в Оленки.

Іван не злюбив одразу дружину брата. Олена хоч і була місцевою дівчиною, але працювати в саду й городі не любила, та й удома неохоче прибирала. Все озиралася на свекруху, і не бажала доглядати за нею, так, як звично робили це сини.

Валентина чула не раз сварки старшого сина з дружиною, і намагалася йти до сусідки, щоб не засмучуватися і не заважати молодим.

Але життя у Миколи так і не склалося. Не захотіла Олена «тягнути брата і доглядати за хворою матір’ю, яка слабшає». Вона і за чоловіком не прагнула доглядати, вважаючи, що обидва мають бути на рівних. Їй більше подобалося, коли вранці чоловік запрошував її до сніданку, а то й каву в ліжко приносив…

Коли пара після півтора року спільного життя розлучилася, Валентина ще більше схудла, вважаючи себе винуватицею невдачі сина.

Іван на той час уже закінчив школу і збирався йти в армію. Микола замкнувся в собі. Він уже шкодував, що так поспішно одружився, і дав собі обіцянку не довіряти своїм почуттям, і жінкам узагалі.

— Вибач мені, синку, – вибачалася постійно мати, – це я винна. Хто захоче доглядати за мною, або навіть терпіти поруч чужу хвору людину?

— Це ти чужа? – обурювався Микола.

— Для неї – звісно. Це я тільки для вас рідна. А хіба я ще комусь потрібна?

Але син не бажав нічого слухати й обіймав маму. Жили вони разом тепер дружно, чекаючи зі служби Івана.

Молодший син повернувся подорослішим. Злетіло з нього те лушпиння, дурна пиха і дитяча наївність. Але через півроку після його повернення матері все-таки не стало. Як ніколи в цей час брати були потрібні одне одному. Вони відремонтували кухню, сараї, побудували лазню, щоб зайняти себе працею якомога більше, щоб відволіктися від сумних думок про матір.

Микола знайшов собі жінку в селищі. Ніхто б і не подумав, що стане він ходити до вдови Раїси, яка старша за нього на вісім років, і в якої син і донька.

— Ось ти й знайшов собі і маму, і дружину, та й дітей одразу, – говорив йому Ванько з докором.

— Не твоя справа, – огризався Микола, – а молодим вертихвісткам я вже не вірю.

Але молодшого брата Микола не кидав. Жив на два будинки. Лише коли Іван теж одружився і привів у будинок свою дружину, Миколі довелося забратися. Так би він, може, і жив би у своїй кімнаті, але Іван наодинці йому так і сказав:

— Ти б краще пішов жити до своєї… Без образ. Ми все-таки молода сім’я. Чого тут другому мужику ошиватися?

Коля кивнув і навіть зробив зусилля посміхнутися. Однак таке прохання брата зачепило його серце. По суті Іван, його рідний братик, якого він виховував, навчав, опікувався, виставив його з дому…

Прийшов Коля до своєї Раїси і залишився в неї, а незабаром вони тихо розписалися. Тепер лише зрідка відвідував Микола брата, не заважаючи йому жити як хочеться. Віддушиною були бабусі та старий дід, які на нього завжди чекали, і хвалили за широку натуру та добре серце.

Однак, проживши з дружиною три роки, Іван перебрався працювати в місто, і мабуть, там загуляв. Чутки поповзли селом, що у нього є в місті коханка, а то й друга сім’я. Микола зустрів Івана одразу біля будинку, щойно дізнався про це.

Брати посварилися. І Іван, щоб Коля його знову «не виховував, і не вчив, як жити», кинув дружину відкрито і поїхав у місто.

Микола так переживав за сім’ю брата, що був сам не свій. Він пам’ятав своє розлучення і не хотів, щоб Іван теж опинився біля розбитого корита, тим паче, що у нього з Олесею вже був синок Олексійко.

Коля став приходити до Олесі, дружини Івана, і допомагати їй по господарству, адже вона була сиротою. Раїса й Олеся стали подругами, і маленький Олексійко любив ходити в гості до дядька Колі.

Так минуло два місяці. Іван майже не з’являвся в селищі, а якщо й приїжджав, то ненадовго зовсім, і Миколі не вдавалося побачити його.

— Немов ховається братик твій, – говорила Раїса, дружина Колі, – боїться з тобою перетнутися. Наробив справ, а тепер і від дружини очі ховає, і покаятися гордість заважає. Кажуть, що один він у гуртожитку заводському живе в місті. А Олеська його чекає… Сподівається, що одумається мужик. Зганьбив на весь світ…

— Не втручайся, Рая. Це їхня справа. Хоча я й сам би йому задав, – стискав кулаки Микола.

Старший брат приходив кілька разів на тиждень, щоб зробити чоловічі справи по господарству, набрати води, почистити у свиней на подвір’ї.

Чутки про те, що Микола опікується тепер його дружиною, дійшли до Івана.

Одного разу приїхав він у село надвечір, прийшов у свій дім, встав у сінях і чує голос брата на кухні. Про щось весело говорять Микола й Олеся. Закипіли ревнощі в грудях чоловіка, відчинив він двері й увійшов, як сніг на голову звалився.

А там якраз Микола шафу ремонтує, а Олеся вечерю готує.

— Привіт, – глухо сказав Іван і насупився, – дивлюся: весело у вас. Мене ніхто не чекає. Зайнялися ремонтом, так. А своїх у тебе справ, братику, немає? Чи ти вже звик до чужої дружини заходити? Хіба мало які справи тут знайдуться?

— Що? – Микола випростався, кинув викрутку на підлогу, згріб брата в оберемок і витягнув його на ґанок.

— А чого нам на тебе чекати? Дурнів і так кругом повно. Нецікаво вже, брате, розумієш? Із дурнями… – Микола злегка придушив Івана, притиснувши до стіни, через що той почервонів як рак і прошипів:

— Відпусти, ти що? Дай сказати…

— А от не відпущу гада. Дружина тут, розумієш, ганьбу повними ложками сьорбає. Покинута з малюком живе. А ти знаєш, що сиріт ображати Бог не велить?

— А тобі що до мого особистого життя? Ти завжди мною командував, з дитинства. А я сам хочу жити, як мені треба…- знову прошипів Іван.

— Сам? Ага… Бачу, як у тебе добре все виходить. Від рідного сина й дружини наліво бігати! Так ти, дурень, ще й ревнувати до мене надумав. Я тут за твоєї відсутності допомагаю їй, сім’ю твою тягну – і ось мені подяка. Свиняче рило…

Микола ніколи й пальцем не чіпав брата, але тут не втерпів – дав йому ляпаса, аж іскри з очей у Івана посипалися.

— Ти чого? Збожеволів зовсім… – Іван схопився за обличчя, з носа сочилася червона рідина.

Тут почулися поспішні кроки в сінях, і жінки вибігли на ґаночок:

— Іване, що це… – заметушилася Олеся, стягуючи фартух і прикладаючи до обличчя чоловіка.

— Коленько, перестань, що ти… Не треба… – Рая тягнула до хати Миколу, – ви ж брати, з глузду з’їхали, чи що… Що там, на небі, ваша мати скаже? Вона ж усе бачить. От дурники…

— А ну їх… Правильно, – погодився Микола, витираючи піт з обличчя, – пішли додому, нехай поговорять. Але розуму я йому трохи вклав в макітру. Якщо дійде, звісно…

Побачивши Раїсу, яка, виявляється, була в кімнаті з Олексієм, Іван обм’як, знітився, замовк. Він зрозумів усю свою навіженість і дурість.

— Ось і я став посміховиськом, – сказав він дружині, вмиваючись на кухні, – пробач мене Олесь… Я повний дурень. Насправді – повний дурень.

— Ще й ревнувати надумав! Звичайно, дурень, – погодилася дружина, – а щодо «пробач» я подумаю. Але якщо завтра ж не повернешся з речами… то все.

— Так я вже… А речі на подвір’ї, там біля ґанку… – Іван обійняв дружину, а потім озирнувся на поріг кімнати. Там стояв син і в усі очі витріщався на батька.

— Синку, – Іван присів до сина, – не забув тата? Ти мене вибач, я зараз тільки з речами. А завтра підемо в магазин іграшки купувати, гаразд?

Олеся дивилася на чоловіка, і сльози збігали по її щоках. Вона плакала беззвучно. Звикла вже за відсутності чоловіка, щоб не чув малюк…

Іван став жити, як і колись у родині. Після тієї розмови з братом він змінився, зрозумів, що краще, ніж у рідній домівці з дружиною і сином йому ніде не буде.

І з Миколою в нього стосунки налагодилися. Брати, як і раніше, всюди були разом: і працювали тепер поруч на пилорамі, і ремонтами займалися разом, і до лісу по гриби ходили, і на косовицю. Так і стали сім’ями дружити. Минуло багато років, і вони вже не згадували про погане.

І лише одного разу, коли поминали вони матір на цвинтарі в річницю її відходу, Іван випив сто грам, розплакався, зітхнув і подякував Колю:

— Стільки ти для мене зробив, брате… Дякую. Ніколи не забуду. І за сім’ю мою боровся, і дім віддав рідний. І допомога від тебе завжди безкорислива. І вчив у дитинстві, і читав мені вголос, пам’ятаю, коли я ще читати не вмів… Ніколи мені з тобою не розрахуватися…

— То хіба між своїми потрібні розрахунки? Бог із тобою, братику, – голос Миколи ледь затремтів, – ми ж – рідні. І потім – не без допомоги матері. Це вона мене просила. І я обіцяв.

— Вона просила? – здивувався Іван.

— Так. Але якби й не попросила, я б і сам здогадався. Повір.

— Виходить, що я в тебе важка дитина, – трохи посміхнувся Ванько, – і єдина…

— А ось і ні, – усміхнувся Микола, – уже – ні.

— Що? Невже Райка тебе скоро ощасливить? – запитав Іван.

— Так і є. І поки що знають тільки свої – рідні. От і тобі кажу. Не тріпочіть по всьому селу, хіба мало. Щоб не наврочити. Зрозумів? А коли вже стане видно, то й добре…

У строк зʼявилася в Раї донечка, яку назвали Валею, на честь бабусі. І що цікаво – малятко і була копією баби Валі. Ось як природа постаралася. І обидва брати обожнювали дівчинку. Вона їм так нагадувала матір.

КІНЕЦЬ.