Багато років я вже їжджу із роботи громадським транспортом і, знаєте, стільки всього вже доводилось бачити, що я думав, мене нічим не здивувати. Ось і на цей раз у годину-пік маршрутка була забита людьми.

А на одному із сидінь був хлопець. Він, напевно, повертався з навчання, бо на колінах тримав рюкзак. Він собі їхав та дивився у вікно на дощову погоду.

А над ним нависав старенький дідусь. Його руки охопили залізний поручень настільки сильно, наскільки це можливо. Вони були такими поморщеними, що мені аж стало моторошно. Відразу було видно, що старому важко стояти на ногах.

Я знав, що у салоні точно знайдеться людина, яка вважатиме за потрібне посварити молодого хлопця. Так воно і сталося. Якась жінка крикнула щось юнаку, але, на мій подив, він не схопився із крісла і не поступився, а почав сперечатися із жіночкою:

– А я що за квиток не таку саму суму платив? Потрібно їздити на таксі, якщо хочете більшого комфорту. Хто перший встав, того і тапки.

Весь салон почав обурюватися. З усіх сторін летіли погрози, повчальні слова та образи. Але молодику до цього взагалі діла не було.

Тому якась старша жінка встала сама і поступилась місцем старому. Звичайно, вона не пропустила момент, щоб сказати, які зараз безвідповідальні та безсоромні чоловіки, за її молодості такого не було.

Але тут нарешті слово на себе взяв той самий дідусь:

– Та нічого, я звик уже до екстремальний умов. П’ять років був на фронті і вистояв, а тут декілька зупинок не постою? Не переживайте.

В той день у мене ще цілий день лунали в голові ті слова. Ніколи б більше не хотілось, аби в нашому світі відбувалось щось подібне.

КІНЕЦЬ.