Лавиця біля воріт старенького будинку.

Над нею височіли гілки яблуні, що була посаджена неподалік забору, даючи приємну тінь літом. 

На лавці сидів старенький дідусь, що вже згодився від важкості прожитих літ. Він сумно глядів на гілля дерева та роздивлявся одинокі яблука, що залишитись висіти, доживаючи свої останні дні перед морозами.

Він згадував, як з сином саджав цю саму яблуню.

Тоді Олесь прибіг до татка з-засвітло, щоб хутчіш зробити дуже важливу справу – посадити яблуню. 

Олесь добре знав, що тато обожнює яблука, тому обрав саме це дерево, щоб посадити та згодом воно давало б смачні плоди, що радували б татка.

Батько встромив лопату в землю та хутко викопав яму. Хлопчик залив воду та хутко поклав саджанець в яму.

Олесь тримав деревце, поки тато закопував рослину, щоб вона могла рости. 

Олесь не міг нарадітися зробленій справі, а тому кинувся обіймати татка і дякувати йому за те, що той допоміг йому посадити дерево. То були хороші часи. А зараз…

Зараз чоловік залишився сам один.

Олесь зрідка приїздить до батька. Не допомагає.

Вже стільки разів обіцяв приїхати, але все не виконує свої обіцянки.

Скоро холодно буде. Субсидії немає. Грошей на дрова теж. Доведеться старому дідусеві самостійно заготовляти дрова, ходячи в ліс.

А як йому вижити? Не замерзнути ж зимою.

Старенький батько сидів на лавочці біля свого будинку, чекав на свого сина. Він обіцяв приїхати, але все не приїжджав. Вже дві години чоловік чекає. І знає, що дарма. Та все ж…

Можливо цього разу син приїде? 

Старенький прокручував у голові всі моменти свого життя. Але не міг знайти той самий, де він допустив помилку у вихованні Олеся. Тоді як пояснити таку холодну байдужість сина до батька?

Де дівся той щирий завжди усміхнений хлопчик, який завжди любив свого татуся?

КІНЕЦЬ.