Ми з сім’єю живемо у Вінниці, а наш дідусь, мій рідний тато – на Вінниччині в невеличкому селі.

Мами моєї не стало давно, батько живе сам, тому ми дуже часто до нього приїжджаємо з чоловіком та дітьми.

Щоліта онуки просяться до дідуся жити в село, ми привозимо їх, самі з чоловіком їдемо в Вінницю, бо обоє працюємо там, а в п’ятницю ввечері приїжджаємо і так до неділі у тата.

За вихідні стараємося переробити всю роботу, а в селі її чимало, бо в тата і город і господарство чимале.

Тато мій же має сили і здоров’я непогане, дякувати долі, тому за своїми онуками він стежить гарно.

Я стараюся за вихідні щось смачненького їм приготувати, трохи в морозилку кладу, щоб довше збереглося, а тато потім дістає, коли в холодильнику страви скінчаться. Трохи розігріває, а картоплю і суп чи борщ тато теж вміє приготувати, тому онуки в дідуся і ситі і щасливі.

Загалом живемо дружно і щасливо, стараємося усі купи триматися, і щоб татові добре було. він хоч у мене вже немолодий, але дуже нам допомагає. Я щаслива, що маю такого тата, адже дякуючи йому, ми маємо до кого їхати в село, а там нам усім так добре.

А нещодавно у мого тата з’явилася сусідка.

Старенька бабуся, на вигляд їй років, можливо, 75.

Ми думали вона переселенка, але ні. Бабусю Марину привезли діти з Вінниці, вона просила їм хату маленьку купити в селі, їй так буде краще, мовляв, хоча вона просто розуміла, що дітям заважає.

Таке враження, у мене особисто склалося, що діти її привезли, знаючи, що вже не довго залишилося чекати, що вже скоро не стане її.

Та бауся наче ожила. Стала город обробляти, там багато полуниці було. Зелень насадила, курочок купила, кроликів завела.

Діти її привезли десь ще в травні минулого року, за той час вона дуже змінилася.

Сусідка Марина посвіжішала, стала рухливіша, наче ожила.

Зараз полуниці в неї багато, вона вибирає, виносить за ворота і ввечері продає біля тротуару.

Люди всі з Вінниці їдуть, з роботи повертаються з міста повз наше село. Багато охочих молодих людей поласувати полуницею і зеленню молодою.

Та в неї і яєчка є, теж продає. А то пирогів напече, усіх хоче пригостити, та люди гроші дають, даремно ніхто не бере, бо знають, що вона живе сама.

За весь цей час вона дуже багато разів зверталася до мене за допомогою. Я все, що могла робила для неї, багато допомагала їй.

Я й в аптеку піду, і з міста завжди їй щось привезу, коли вона просить. Завжди на вечерю її старюся покликати, щоб вона не так відчувала самотність. Бабуся Марина любить ходити до нас, вона людина непоагна.

Та останнім часом дуже зачастила, приходить, сидить пів дня і ми завжди її нагодуємо, поспілкуємося з нею, але вона додому не йде.

А коли я на вихідні приїжджаю, то може з ранку до вечора в нас сидіти, поки ми спати не йдемо.

Мені шкода було її, але зараз це вже занадто.

Якби сусідка була самотньою, але ж у неї двоє дітей у місті є, є кому про неї дбати.

Та за весь цей час, більше як рік, до неї діти лише два рази приїжджали. навіть ночувати не залишалися, а назад їхали в місто. Я їх жодного разу не бачила, тато мені розповідав.

А останній раз, коли сусідка занедужала, навіть з хати не виходила тиждень, з родини ніхто до неї не приїжджав. Мій тато їй постійно їсти носив два рази в день, а на вихідні я вже ходила до неї і щось допомагала.

Якось прийшла, шкода стало її, тому дала їй пораду.

Кажу, щоб до місцевої влади звернулася, або до когось з сільських жіночок, щоб доглядали її на старості років, а вона їм нехай хату віддасть. Бо родина зовсім забула про неї, та й хто це отак ходити буде кожного дня.

Та сусідка аж в лиці змінилася, бачу розсердилася на мене за ці слова.

“У мене діти є. Чому я чужим людям маю хату віддавати. Що це за матір буду я”.

Я не очікувала такого почути. Але хіба це правильно?

Сусідка одужала, стало краще їй.

Але постійно знову ходить до нас щодня, як не одне то друге їй потрібно.

Я вже втомилася. Одного разу вона пляшку олії в нас попросила, бо в неї немає. А я їй сказала:

“У вас же діти є”.

Сусідка образилася після того, навіть не вітається.

Але мені все одно шкода її. Такий характер у мене. Тепер не знаю, чи правильно я вчинила?

Можливо, варто вибачити її і самій попросити пробачення, бо вона мати і дітей своїх любить, попри все.

Але тоді вона знову проситиме в мене щось кожного дня.

Як тут правильно вчинити? Я теж втомилася бути служницею. У мене є і своє життя.

КІНЕЦЬ.