Незважаючи на те, що велику частину життя я провів у столиці, коріння маю сільське.  Як у молодості поїхав із рідного села до столиці, так у ній і залишився. Одружився, кар’єру збудував, друзів отримав. Але з домівкою зв’язок не порвав. Щоліта на початку липня їжджу до мами мінімум на три тижні.

Ось тільки останніми роками ситуація почала різко змінюватися – мама постаріла, стала хворою та немічною. Причому це сталося дуже швидко. Начебто бігала по городу, за худобою доглядала, з подружками тріпалася на призьбі вечора безперервно, а тут раптом зів’яла.

Особливо виразно я зрозумів це під час останнього візиту до рідних країв. Стурбувався і засмутився. Настільки сильно, що навіть заплакав нишком, боячись показати сльози матері та дружині з донькою.

Незадовго до повернення додому вночі сиділи з дружиною за столом. Розмовляли про майбутнє мами.

– Вань, я думаю, що твою матір треба терміново забрати до нас. Сам посуди, – дружина задумливо водила пальцем по краю чашки з чаєм, – вона до колодязя ледве доходить. Що за рік буде?

– Та я розумію все. Але куди? Де ми її розмістимо? Нині такої можливості немає. Треба готуватися, – я напружено перебирав у голові варіанти вирішення проблеми, усвідомлюючи її невідворотність.

– Я так думаю, що до жовтня ми зможемо у моєї сестри викупити кімнату, – дружина згадала про житлову площу, успадковану її сестричкою від діда, яку та мріяла скоріше «скинути». – Шпалери поклеїмо, підлогу зробимо та її туди заселимо.

– Так, непоганий варіант, – я згідно кивнув.

Поговорили, чай допили, а за два дні поїхали додому.

Ні, не подумайте погано, я дуже люблю маму, готовий заради неї багато на що. Але забрати її найближчим часом у місто не вдалося. Обставини так склалися. Вирішили із дружиною, що провернути «операцію» вийде не раніше середини наступного року. Але вона вважала інакше.

Надворі ранок 10 жовтня. Я збираюся працювати, застібаю сорочку, стоячи перед дзеркалом. Дружина допиває каву. Дочка запихає зошити у шкільний портфель. Раптом мені на мобільник дзвонить мама.

– Ну що, довго на вас чекати? Жовтень настав!

– У сенсі чекати? – я витріщив очі з подиву. – Кого? Навіщо?

– Ну як. Адже ви з Анечкою тоді казали, що до жовтня мене до себе в місто заберете. Забирайте. Я готова.

– Коли ми таке казали…?

– Я все чула, не бреши!

З’ясувалося, що мама того вечора не спала, як ми наївно думали з дружиною, а стояла під дверима й підслухувала. Зрозуміло, половину не зрозуміла, половину не вловила. Зробила висновок, що питання з її переїздом вирішено і залишається лише зачекати.

– Ні, мамо. Вибач, але ми тебе зараз забрати не зможемо. Тобі треба ще трохи почекати, – я тремтячим голосом розчарував матір і засмутився.

– Ой, а як мені жити тепер? Я ж уже все розпродала, – зневіра почала переростати в паніку.

– У сенсі розпродала? Що взагалі нічого не залишилося?

Виявляється, мама вирішила «полегшити» нам із дружиною завдання щодо її переїзду. Все, включаючи худобу та засолювання з льоху, вона продала сусідам, виручивши за майно якісь копійки.

Повернути назад не вийде, тобто їсти матері нічого, обслужити себе в побуті вже теж, на жаль, не в змозі. Банально нічого немає, навіть елементарного посуду!

Нема що робити. Довелося екстрено забирати її до себе. Вже півроку живемо, затягнувши пояси – збираємо на викуп кімнати, про яку тоді говорили. Мама ж тулиться в нашій спальні – квартира маленька. Ну нічого, уживаємось, навіть не лаємося.

А ми з дружиною зробили для себе урок. Під час будь-яких серйозних розмов перевіряти – чи ніхто не підслуховує цікавим старечим вушком?!

КІНЕЦЬ.