Дімка Гусак був найменшим у класі, чому його хлопці дражнили “гусаком”, розʼяснювати не потрібно. Хлопчисько до того ж був поганим учнем, ледве-ледве на трійки встигав із предметів. Чи то заважала йому сором’язливість, і він боявся зайвий раз привертати до себе увагу, чи то установка вчительки початкових класів, яка гучно соромила його за поганий почерк і помилки:

— Старайся, Гусак! А не то будеш двірником працювати все життя, вулиці підмітати! З такою успішністю ні в інститут, ні в училище не візьмуть.

Дітлахи на слова вчительки починали сміятися, а Дімка червонів, втягував голову в плечі й робив вигляд, що намагається писати рівно. Але хлопчик зненавидів школу, і навчання стало для нього покаранням. Взимку він до того ж часто хворів, і багато пропускав матеріалу, і так і не зміг стати хорошистом, намагаючись хоча б не отримувати двійок, щоб не сильно засмучувати матір.

Ольга Петрівна ростила його одна. Худенька, невисока жінка (розповідь для сайту Рідне Слово)
працювала бухгалтером. Дмитрик був весь у неї. І незважаючи на те, що мати постійно змушувала його робити уроки, і допомагати по дому, він любив її, і шкодував у глибині душі, ніколи не показуючи свою ніжну прихильність.

Коли Діма навчався в сьомому класі, його пересадили за парту до Аліни – відмінниці, щоб «підтягнути з навчання». Аліна була тихонею, ніколи не підвищувала голосу, допомагала Дімці, і явно співчувала його становищу.

При ній ніхто з хлопців не наважувався жартувати над Дімою, тому що Аліна одним поглядом могла дати зрозуміти, що добре, а що погано. До того ж вона ніколи не відмовляла в допомозі всім, хто до неї звертався: і задачку швидко пояснить, і розв’язання прикладу дасть списати.

Одного разу, коли Діма захворів, класна керівниця Зінаїда Іванівна попросила Аліну віднести Дімі домашнє завдання. Хлопчик уже одужував, але здорово відстав у навчанні.

Аліна подзвонила у двері квартири Дмитрика, і їй відчинила худенька бліда жінка – мати Діми.

— Аліночко, проходь. Діма там, на кухні, а я ось теж захворіла… Піду в кімнату.

Аліна йшла на кухню і почула, як Діма запитав:

— Хто там прийшов, мамо?

Він стояв біля раковини і мив після обіду посуд. Аліна розплющила очі від подиву, але Дімка анітрохи не зніяковів, кивнув поглядом їй на табурет і запитав:

— Обідала? А то в нас якраз макарони залишилися. Із сиром. Смачні. Будеш?

— Ні, що ти. Дякую. Я в школі обідала. Думала, що ти лежачий, а ти он, ще й допомагаєш. Молодець, – щиро похвалила його Аліна.

— А куди діватися? – відповів Дімка, – мені тільки позавчора (розповідь для сайту Рідне Слово)
краще стало, зате мати звалилася. Ти в нас давай недовго. Клади домашню, сам розберуся. Краще потім у школі допоможеш, а то не захворіти б і тобі…

— Так, добре. Ти одужуй. І швидше приходь. А то скоро контрольна. Я маю тобі все встигнути пояснити. Давай вечорами по телефону будемо займатися, – запропонувала Аліна.

Вона оглядалася. Обстановка у квартирі була найскромнішою. Але в кухні було дуже чисто. Кожна річ стояла на своєму місці. І як не дивно, Дімка був тут зовсім іншим: упевненим, спокійним і навіть здавався веселим. Взуваючись у передпокої, Аліна помітила на пуфику солодко сплячого кота.

Рудий пухнастий кіт лежав, розвалившись, як пан. А Діма, помітивши захоплення дівчинки, посміхнувся і вказав їй на диван у кімнаті. Там спав ще один чорно-білий вихованець, так само блаженно витягнувшись на вовняній хустці.

— Та скільки ж їх у вас? – здивовано запитала Аліна.

— Двоє. І обидва з вулиці. З нашого підвалу. Взяли ще кошенятами, щоб вони не замерзли взимку. Хотіли спочатку прилаштувати комусь, та поки шукали добрі руки, самі до них і звикли. А вони до нас, – розповідав Діма, – а мати взагалі вважає, що вони їй допомагають.

Коли вона хворіє, вони просто на хворе місце лягають. Якщо кашель, то на груди норовлять прилягти, і лапками обіймають. А якщо голова болить, то біля голови примостяться на подушці, коли ляжеш на ліжко.

— Дивно, – прошепотіла Аліна, – у вас не коти, а лікарі. Ну, одужуйте. Може, в магазин треба сходити?

— Ні, у нас сусіди золоті. Завжди носять продукти і ліки, якщо треба. Ти йди… – Дімка тепло посміхнувся дівчинці й кивнув.

Відтоді Аліна і Діма стали друзями. Вони іноді залишалися після уроків і займалися в порожньому класі. І через дві чверті Зінаїда Іванівна помітила, що Діма став набагато краще вчитися, і що іншим відстаючим треба брати з нього приклад.

Уперше Гусака похвалили вголос при всьому класі. Здавалося б, можна було і розпрямити плечі, але Дімка знову засоромився, почервонів і тихо сказав, кивнувши на Аліну:

— Та це все вона, я – так…

Діму давно вже ніхто не дражнив. Тому що хлопчик виріс за одне літо. Він прийшов до восьмого класу витягнутим, засмаглим, і став навіть трохи вищим за деяких хлопців і дівчат.

— Ого, Гусак! Ну, ти даєш! – вигукнули хлопці, – чим тебе мати годувала?

— У селі я був усе літо в бабусі й діда, на картоплі, кашах та мʼясі… – усміхнувся Дімка і подивився на Аліну. Вона ставала з кожним роком дедалі симпатичнішою. Довга коса вже була до попереку, очі дедалі синіші, а в рухах з’явилася м’якість і жіночність, якої раніше Діма не помічав.

— Як твої коти? – запитала вона як ні в чому не бувало, – мабуть сумували за тобою?

— Вони не знаю, а я скучив. І не тільки за котами… – сказав Дмитрик, – ти не покинеш мене по навчанню? Будемо знову разом сидіти?

Аліна кивнула і побачила в очах Діми радість. Вони так само поверталися зі школи додому разом. Звісно, Діма не став хорошистом, але й трійок у нього було небагато. Коли він закінчив дев’ять класів, то відразу пішов у технікум.

— Старші класи я точно не витримаю, – сказав він(розповідь для сайту Рідне Слово)
Аліні, йдучи.

— Я тебе розумію, – із сумом відповіла вона.

Але Дімка зустрічав дівчину майже щодня після школи, закінчивши свої заняття. Вони також ішли додому разом, і дуже дивували тим шкільних товаришів і вчителів.

Коли Аліна вступила до інституту, Діма так само зустрічався з нею, ревниво оберігаючи її від усіляких знаків уваги з боку студентів. Він писав майже щодня листи своїй подрузі і з армії, а коли повернувся, Аліна вже отримала диплом.

— Почекай, і я стану людиною, не буду двірником, – обіцяв він своїй коханій, – ти мені віриш?

— Та хто ж це може знати? – сміялася дівчина, – що з нами буде через рік, три чи п’ять?

— Не знаю, що буде. Знаю тільки, що ми будемо разом. Я тебе нікому не віддам! – твердо заявляв Дімка, обіймаючи Аліну.

* * *

Минули роки. На вечорі зустрічі випускників школи зібрався і клас Аліни та Діми. Був п’ятнадцятирічний ювілей їхнього випуску. Прийшла до них на зустріч і їхня перша вчителька, яка лаяла маленького незграбного хлопчика Діму Гусака. У розмовах однокласники згадували всіх, зокрема й Діму з Аліною. Їх-то, якраз, і не було на зустрічі.

— Що ж він не прийшов, ваш Гусак? – запитала вчителька.

— А в них метушня зараз у сім’ї, – почав розповідати один з однокласників, – нещодавно друга дитина зʼявилась у них з Алінкою. Тепер – два сини!

— Це яка Аліна? – здивувалася вчителька, – чи не та відмінниця?

— Так, вони чоловік і дружина. Кохання зі школи, – відповіли хлопці, – справжнісіньке перше кохання. Адже Діма після армії став працювати в автомайстерні. Він із дитинства любив копатися в велосипедах, мопедах, а потім і в машинах став мастак. Тож тепер у нього свій бізнес – кажуть, чудовий майстер і по двигуну, і по електриці…

— Тож гарний почерк йому так і не став у пригоді, – зауважив неголосно хтось, але вчителька ніби не почула цих слів.

А Діма й Аліна ніколи не ходили на зустрічі, хоча, бачачи на вулиці однокласників, завжди тепло віталися й усміхалися, розпитували про справи.

Діма не любив згадувати про роки навчання. Єдиним світлом із того часу залишалася для нього Аліна. Вони кохали одне одного, такі різні, але однаково щасливі. І тепер неможливо було уявити Діму маленьким худеньким хлопчиком. Він став кремезним, симпатичним чоловіком, з упевненим поглядом і бажанням усього домогтися самому.

Маленькі сини були його відображенням. Міцні малюки з сірими очима і спокійним характером дуже любили кішок. Тому в будинку Діми завжди були кішки. І тепер сидів на підвіконні в кімнаті рудий кіт із зеленими очима – на щастя.

КІНЕЦЬ.