Довго не було дітей у Федора та Марії. Були вони у різних спеціалістів – ті лише руками розводили:

– Нормально все у вас! Просто чекайте.

Федір і Марія вже зневірилися і змирилися. І навіть говорити на цю тему один з одним не хотіли.

Але раптом на 38–му році життя Марія відчула якісь дивні зміни.

– Ідіть–но, дорогенька, на огляд! – сказала їй лікарка.

І навіть після того, як підтвердили у неї вагітність, Марія все йшла і не вірячи у власне щастя повторювала:

– Цього не може бути…

Федір вухам своїм не повірив, коли дізнався, що скоро стане батьком. Він не тямив себе від щастя. Весь термін Федір оберігав дружину як міг, тому що «не дай Боже що…»

А коли син, Стасик народився, то на радостях пішов Федір і купив на ринку саджанець яблуньки та й посадив деревце перед під’їздом.

– Нехай росте разом із синочком нашим! – сказав він дружині, дбайливо притримуючи маленького сина на руках.

Все добре було в родині. І на відпочинок щоразу їздили, щоб Стасик–кровиночка їх ненаглядна здоровеньким ріс. І фрукти, овочі тільки з ринку купували, щоби свіженькі, домашні. І іграшки хлопчику тільки найкращі купували.

Але як це зазвичай буває, якщо доля щось дає, то потім щось натомість обов’язково вимагатиме…

Сталося одного разу в них велике нещастя. Не стало Федора. Та так безглуздо і несподівано… Вийшов на вулицю був, і не помітив машину…

Марія дуже переживала, день і ніч плакала. І найгірше, що більше в неї нікого поряд не було: ні батьків, ні сестер, ні братів. Тільки маленький син, який сам потребував її допомоги та піклування.

– Нічого, мамо! Я тепер чоловік у домі! – повторював хлопець кимось сказану фразу, обережно гладячи маму по волоссю.

Стасику на той момент шість років виповнилося – дитина зовсім. Тож у перший клас Марія повела сина одна…

…Тяжким було її життя матері–одиначки, але Марія трималася, працювала, кожну копійчину на «майбутнє синочка» відкладала.

А працювати доводилося багато. На двох роботах…

Марія і Стасика намагалася не обділяти увагою, хоч і складно це було за її постійної зайнятості.

Але субота, неділя та свята – були їхні і тільки їхні дні. Вони разом ходили гуляти, і навіть на футбол – чого тільки не зробиш заради коханого синочка…

І одного разу зустрівся на її шляху чоловік гарний, сильний, розумний. Покохав Марію і дитину її прийняв. Тільки ось Стасик, якому на той момент було дванадцять років, чоловіка того не прийняв.

Зрозумівши, що мама тепер ділить свою увагу між ним і «цим дядьком Ігорем», хлопчик раптом став плаксивим.

Ігор спробував заспокоїти кохану жінку:

– Марійко, ти хіба не бачиш? Стасик просто спритно тобою маніпулює! Він просто ревнує і намагається перетягнути всю увагу на себе!

– Ах, раз так! То я виберу сина! Він для мене важливіший за тебе!

– Послухай, Марійко, я не те хотів сказати, це поступово пройде, як тільки він звикнеться з думкою, що я нікуди не подінусь! – спробував переконати жінку Ігор.

– А я сказала саме те, що хотіла сказати! Іди Ігор! Син для мене важливіший.

Ігор пішов. А Стасик якось одразу став колишньою доброю, ласкавою дитиною.

Час минав, Стасик виріс, вступив вчитися, а мамі доводилося працювати все більше, щоб спочатку оплачувати йому навчання, а потім, коли син закохався і зібрався одружитися, зіграти йому весілля, купити для молодих окреме житло, оскільки новоявлена невістка тулиться в одній квартирці зі свекрухою не хотіла.

Час минав, у синочка тепер було все добре – робота, сім’я, квартира! Марія все зробила для того, щоб єдиний її синок ні в чому не потребував.

Тільки легше їй чомусь від цього не стало. Поруч нікого не було. Вона одна, зовсім одна і все старіє та слабшає з кожним днем.

Але Марія не скаржилася. Зрідка синок із невісткою приїжджали. Марія тоді діставала з заповітної скриньки гроші і тихенько клала синочку в кишеню.

Мало тепер, звісно. Не те вже здоровʼя, щоб працювати, як раніше.

А чим менше грошенят перекочовували до кишені сина, тим рідше вони з молодою дружиною до матері показувалися.

А Марія Іванівна з кожним днем все гірше й гірше почала почуватися. Дійшло до того, що навіть з хати боялася виходити. Синові не могла зателефонувати – цифри на телефоні не бачила.

Добре, сусід, Юрко, побачив її біля дверей, коли вона ключем намагалася замок намацати, допоміг їй.

А потім увечері прийшов і дружині своїй, Оленці, сказав:

– Знаєш, Олено, сусідку сьогодні зустрів, тітку Марію! Як вона здала… Практично нічого не бачить! Така жінка була – розумниця, красуня! Багато мені в дитинстві допомагала…

– А діти що ж? – здивувалася Олена.

– Я не питав у неї. Незручно! Але я її Стасика вже давно не бачив. Нам би їй якось допомогти. Вона ж, мабуть, і супу сама собі зварити не може тепер. Та й поговорити з кимось хочеться.

– Юрко, а давай, ми над нею шефство візьмемо: в магазин підемо, і для неї щось купимо, самі гуляти ходитимемо і її під руки поведемо, ті ж овочі на суп нарізати! – запропонувала Олена.

– Розумниця ти моя! Завжди знав, що ти в мене дуже хороша людина! – захоплено сказав дружині Юрко.

Наступного дня Юрко з Оленою вирішили відвідати сусідку. Двері відчинила заплакана Марія Іванівна.

– Тітко Маріє! – ахнув Юрко. – Що трапилося? Чому ви плачете?

– Та ось, Юрко, хотіла сину зателефонувати, а не бачу нічого в цьому телефоні…

– Та зараз наберемо ми вашого сина, не хвилюйтесь! – сказав хлопець.

Він взяв з рук Марії Іванівни телефон і знайшов потрібний номер телефону. Пішли гудки.

– Ось тримайте! – він обережно вклав у руки Марії мобільник.

– Алло?! Синочок! Стасику, у мене біда! Бачу зовсім ніяк! Навіть номер твій не могла набрати, дякувати Юрку, сусіду нашому, що допоміг! Мені б до лікаря…

Марія Іванівна послухала, що говорив син у слухавку і розгублено, крізь сльози глянула на Юрка й Олену.

– Рая, дружина сина, сказала, що мене в будинок для людей похилого віку треба, – тихо сказала вона і заплакала.

Олена обійняла жінку:

– Нікуди не треба! Я зараз вас до лікаря запишу. А потім Юрко нас відвезе. А поки ми до вас приходитимемо по-сусідськи, допомагатимемо.

Юрко з Оленою справді звозили Марію Іванівну до лікаря, потім звозили на необхідні аналізи. За пів року їй зробили всі процедури.

Як же тішилася Марія Іванівна, коли побачила світ, світло, літери у книжці.

Стасик з’явився саме в цей час, правда, без Раї. Та боялася, раптом свекрусі допомога знадобиться. А синочок приїхав, отримав у кишеньку від мами гроші і поїхав. Знову надовго.

Завжди поряд були лише Юрко й Олена.

Все частіше й частіше почав турбувати Марію Іванівну тиск. Молоді люди боялися залишати стареньку вночі одну і залишалися ночувати у неї в квартирі.

Після цього Марія Іванівна щасливо прожила ще сім років. Юрка, Олену, і їхнього малюка, який народився, вона звикла вважати своєю родиною.

Стасик все так же ж зрідка дзвонив, іноді приїжджав. Раї за цей час не була жодного разу, завжди посилалася на зайнятість. І внучку Марії Іванівні, яка народилася, навіть не показали.

Бабуся мовчки проковтнула образу, тільки плакала зрідка, поки ніхто не бачив.

Не стало її тихо уві сні. Просто якось заснула і не прокинулася…

Станіслав і Рая вже лягали спати, як раптом задзвенів телефон. Чоловік взяв слухавку.

– Станіслав, приїжджай! Твоєї мами не стало… – сказав у слухавку Юрко.

На поминки приїхала і Рая. Вона по-хазяйськи обійшла квартиру, де жила Марія Іванівна, тихо шепнула чоловіку на вухо:

– Треба зробити опис речей, щоб нічого не зникло, – і кивнула на сусідів.

На цвинтарі вона награно плакала. Станіслав стояв мовчки, опустивши голову і витираючи сльози. Тільки на обличчях Юрка та Олени було написано щире горе втрати…

Після поминок, коли всі присутні згадували Марію Іванівну в її квартирі, Стасик, за порадою Раї, підійшов до Юрка.

– Юрко, я б хотів отримати ключі від маминої квартири.

Юрко мовчки знизав плечима і вийшов за двері. Повернувся він із листком паперу.

Стас глянув на папірець і очам своїм не повірив.

– Договір утримання, – прочитав він. – Я не зрозумів! То що це тепер твоя квартира?!

– Так, давно вже. Марія Іванівна вирішила нам з Оленою так віддячити…

– А чому ти мені нічого не сказав?

– Ну, хоч би тому, що тебе тут практично ніколи не було.

– А мама чому не подзвонила, не сказала?

– Напевно, просто не вважала за потрібне! – відповів Юрко.

Станіслав, опустивши голову, щось намагався пояснити Раї, яка теж не вірила у те, що відбувається.

– Не ганьби нас, ми з тобою і так зганьбилися далі нікуди! Мовчи! – вмовляв її Стас.

Але Рая, все ж таки перед відходом не втрималася і прошипіла у бік Юрка та Олени:

– Ми це так не залишимо! Ми в суд подамо! З Марією Іванівною останні роки явно щось не так було!

– Не бреши, Раю! У Марії до кінця днів розум ясним та чистим був! Це тобі кожен тут скаже! – заступилася за Юрка та Олену одна жінка в хустинці з–поміж присутніх.

І всі тут же загомоніли на їхню підтримку. Довелося синові з невісткою йти ні з чим та ще й з ганьбою.

– Треба ж! За життя носа не казали! А тут з’явилися спадщину ділити! Спадкоємці! – докірливо похитала їм услід головою та сама жінка.

– І не кажи, Михайлівно! – підтримали її інші.

А біля під’їзду сумно зашелестіла густим листям яблунька колись посаджена Федором:

– Ох, і спадкоємці…