Коли нам із чоловіком перевалило за пʼятдесять, ми вирішили переїхати з ним жити до села. Чому б і ні, єдина дочка вийшла заміж і добре облаштувалася. Ми обидвоє втомилися від життя в місті, та й хотілося нарешті зайнятися простим життям, не думаючи про шум, сміття та вихлопні гази.

Загалом вирішили пожити так, як жили наші батьки. Тільки в будинку з гарним опаленням, електрикою та Інтернетом. Вигідно продали свою нерухомість та перебралися за місто. Про що я, в принципі, анітрохи не шкодую.

Я вважала, що найскладнішою частиною сільського життя для нас буде саме побут. Потрібно нести воду з колодязя, господарювати, що включає птицю, город і ще ми завели кілька кіз. На корову не вистачило б часу і сил, хоча я й примудрилася робити сир із козиного молока, чим, чесно кажучи, пишаюся й досі.

Ну і ще приватна оселя — це вам не квартира. Якимось магічним чином вона постійно потребує ремонту. Нічого особливого лише «косметика». Але тепер, живучи в ньому, я розумію, чому приватні будинки так швидко занепадають, коли їх покидають господарі. Бетонна коробка в багатоповерхівці в цьому плані набагато практичніша.

Тим не менш, ми з чоловіком досить швидко освоїлися. Він знайшов собі якийсь підробіток на місці, а я завідувала приготуванням різного роду закруток та консервації, щоб у нас завжди було щось про запас.

І так вийшло, що якийсь час тому моя свекруха Наталія Григорівна почала погано почуватися. Справа була навесні. Дерева цвітуть, а свекруха в’яне. Сил не було просто дивитись. Воно й зрозуміло, жінка вона у віці, виростила трьох дітей, життя минуло. Та й сама вона завжди жила у селі. Тільки не в таких умовах, як це вийшло у нас із її сином.

Тому ми й вирішили взяти її до себе на якийсь час. Поки не видужає. Жодних мінусів особисто я спершу не побачила: місця у нас багато, до міста за ліками чоловік легко може виїхати на машині. А допомогти людині її віку треба. От і відмінно!

Довелося трохи повозитися: людина вона старого загартування, місцями вперта. Не захотіла переїжджати, хоча було зрозуміло, що вдома її нічого не тримає. Одна подруга її жила на іншому кінці села, а продуктами ми їй і раніше намагалися допомагати. Така життєва філософія

Але через деякий час свекруха перестала чинити опір, і ми відвезли її до себе. Виділили гарну світлу кімнату. Усе підготували до приїзду. Мама мого чоловіка не звикла скаржитися з приводу, чим завжди мені імпонувала.

І ви знаєте, через півтора-два місяці сталося справжнє диво. Бабуся стала почуватися набагато краще, у неї з’явився інтерес до життя. Вона навіть допомагала мені по господарству і, що чудово, ніколи не тиснула авторитетом. Ми з нею навіть якось ще більше зблизилися, а вона допомагала мені порадою, коли могла, але ненав’язливо. І взагалі, поважала мене як дружину свого сина. Всім бажаю таких свекрух, ось поклавши руку на серце.

Тим не менш, я б сюди не писала, якби все було на 100% тільки добре і чудово. І проблеми розпочалися. Але не зі свекрухою, а з братом та сестрою мого чоловіка.

Справа в тому, що вони час від часу звикли приїжджати до своєї матері у гості. Поговорити про життя, спитати, як здоров’я. І все в такому дусі. Та й чоловік був їм радий. Але в якийсь момент це зайшло аж надто далеко. Першою приїхала сестра. З чоловіком та маленькою дитиною. Привезли навіть якісь подарунки. Але й самі лишилися на 10 днів.

І вони чомусь вирішили, що їхній приїзд — це вічне свято, в якому мав брати участь увесь наш дім. Така ось життєва філософія у людей! І якщо моя свекруха їла, як пташка, то її родичі себе зовсім не стримували.

Щовечора у нас стіл ломився від продуктів і загалом атмосфера була, як то кажуть, з помпою. Люди веселилися, танцювали, ні в чому не відмовляючи. Я до такого не дуже звикла, та й півтора тижні гулянок — це вам не жарти.

Виїхавши, родичі чоловіка взяли із собою «на доріжку» ще купу продуктів, які мені довелося іноді ховати. А що робити, якщо я до своїх закруток ставилася як до особистої колекції. Але ж ні, довелося якусь частину віддавати, щоб «дитина» пораділа. Так, маленькі діти люблять тушонку!

Потім приїхав брат чоловіка. І хоч вони з дружиною пробули всього кілька днів, їхня присутність мені запам’яталася великою кількістю алкоголю і шумною поведінкою. Я не звикла забороняти чоловікові робити щось. Він уже давно дорослий чоловік.

Але з братом він поводився неадекватно. І так, звичайно, як закуска знову постраждали мої улюблені закрутки. Більше того, вони навіть швидше йшли, ніж раніше. А мені доводилося сидіти із задоволеною свекрухою в її кімнаті і слухати розповіді про те, якими її сини були шибениками в минулому. Начебто це й так не було помітно.

Попрощавшись і обдарувавши гостей залишками моїх запасів на майбутнє, чоловік пообіцяв, що тепер він буде найслухнянішим чоловіком і весь його вільний час відтепер належить мені. Але що я, мегера якась? Що було, того не повернути. Але гості, звісно, ​​могли б бути й спокійнішим. І скромнішими. Ну та гаразд.

Однак тепер у мене виникла нова проблема. Написала донька і запитала, чи не будемо ми з батьком проти, якщо через пару тижнів вони із зятем та онуком приїдуть до нас на якийсь час погостювати? А я що, можу відмовити своїй дочці? Звісно, ​​не проти! Але що поставити на стіл?

Доведеться нам, мабуть, поїхати в місто і купувати продукти оптом, та й закинути все в льох. Соромно буде перед дочкою, якщо не зустрінемо її та її сім’ю як годиться. Життєва філософія в тому, щоб допомагати сім’ї.

Свекруха тепер соромиться, каже, не думала, що все обернеться таким чином. І що дарма вона раніше не вигнала гостей, що засиділися. Але я її ні в чому не звинувачую. А хто винен у цій ситуації? Мабуть, ніхто.

Просто іноді мовчазна згода може тобі вилізти боком. Ось не вмію бути суворою з людьми. Характер не той. Сподіваюся, доньці все сподобається, не будемо ж ми ганьбитися перед своєю дитиною.

КІНЕЦЬ.