— Що ти робиш?

Гуркіт був не просто гучним — він був різким, злим, як звук металу, що рветься. Оля вискочила з кухні, де всього секунду тому спокійно заварювала чай, і завмерла на порозі вітальні.

Повітря в кімнаті здавалося густим, наелектризованим чужою люттю. Денис сидів в ігровому кріслі спиною до неї, але навіть так було видно, як напружені його плечі під тонкою тканиною футболки.

На величезному екрані телевізора горіли отруйно-червоні літери «Defeat». Біля його ніг, на світлому паркеті, валявся чорний ігровий джойстик. Але погляд Олі миттєво проскочив повз усе це і впився в центр кімнати. У її новий журнальний столик.

Вона купила його всього два тижні тому. Довго вибирала, шукала саме такий — з ідеально гладкою, глянцевою чорною поверхнею, яка відбивала стельовий світильник, як темна вода.

Зараз це бездоганне дзеркало було понівечене. Прямо по центру зяяла потворна вм’ятина, від якої в усі боки розбігалася тонка, як павутина, сітка тріщин.

Пластиковий снаряд, випущений рукою її чоловіка, залишив свій незабутній автограф.

— Програв! — гримнув Денис, не обертаючись. Його голос був хрипким і стиснутим, ніби він щойно закінчив кричати на повну силу. Він злегка хитнувся в кріслі, переводив дух. Для нього інцидент був уже вичерпаний. Емоції виплеснуті, напруга скинута. Можна починати новий раунд.

— Програв? — перепитала Оля, і її власний голос здався їй чужим. У ньому не було ні крику, ні докору. Тільки холодне, дзвінке здивування. Вона повільно зайшла в кімнату, обходячи джойстик.

Вона підійшла до столика і обережно, кінчиками пальців, провела поруч із вм’ятиною. Глянцева поверхня була холодною, а тріщини під пальцями відчувалися як шрам на живій шкірі.

— І що? Ти вирішив рознести квартиру через якусь іграшку? Денис, цьому столу два тижні!

Ось тепер він зволив повернутися. Його обличчя все ще було червоним, а в очах стояло те каламутне, вперте вираження, яке Оля ненавиділа більше за все на світі. Вираження розпещеної дитини, у якої відібрали цукерку.

— Що хочу, те й роблю, — кинув він, дивлячись на неї з викликом. — Це і моя квартира теж.

Ця фраза подіяла на Олю як розряд дефібрилятора. Внутрішній шок миттєво змінився ясним, гострим гнівом. Вся теплота, все бажання зрозуміти і пробачити, яке ще теплилося в ній секунду тому, випарувалося без сліду. Вона випрямилася і подивилася йому прямо в очі.

— Твоя? Серйозно? — вона гірко посміхнулася. — Скажи мені, будь ласка, який саме квадратний сантиметр у цій квартирі твій?

Може, ось цей паркет, який я оплачувала зі своєї картки? Або, може, ось ці стіни, за які я плачу вже шостий рік? Ти хоч один цвях сюди купив, перш ніж ламати мої меблі?

Вона говорила рівно, без крику, але кожне її слово падало в тишу кімнати, як важкий камінь. Денис сіпнувся, немов від ляпаса. Він звик до її емоційних спалахів, але цей крижаний, препаруючий тон був для нього в новинку і діяв набагато сильніше.

— Спочатку зароби і купи, а потім вже ламай! Ти в цю квартиру нічого не купував, як і її саму, тож відшкодуй мені збитки зараз!

Вона зробила паузу, даючи словам ввібратися в нього.

— Швидко бери свій телефон, шукай в інтернеті точно такий самий столик і замовляй. За свій рахунок.

І я не хочу чути ніяких виправдань про «потім» або «немає грошей». Шукай. Зараз же. А поки не відшкодуєш збитки, можеш вважати, що живеш тут у борг. І не дай Бог я побачу ще хоч одну подряпину на моїх речах.

На кілька секунд Денис завмер, немов обробляючи її слова. Ультиматум, вимовлений таким рівним, майже офісним тоном, не вкладався в його картину світу.

Він чекав сліз, криків, істерики — звичної і зрозумілої реакції, якою можна було керувати, яку можна було проігнорувати або зупинити зустрічною агресією.

Але цей холодний, діловий тон вибивав ґрунт з-під ніг. Усмішка, що криво з’явилася на його губах, була захисною реакцією, спробою повернути ситуацію в звичне русло.

— Та ти серйозно, чи що? Через якусь річ тут сцени влаштовувати? — він махнув рукою в бік столика, навмисно принижуючи значимість катастрофи.

— Олю, прокинься, це просто річ. Речі ламаються, б’ються, це життя. Ти пропонуєш мені зараз через це бігати по магазинах? Я нічого замовляти не буду. Переживеш.

Він спробував розвернутися назад до екрану, демонструючи, що розмова закінчена. Це був його стандартний прийом: знецінити проблему, виставити її дріб’язковою і негідною його уваги, а потім просто відгородитися від неї. Але цього разу прийом не спрацював. Оля не підвищила голос. Вона просто не дала йому відвернутися.

— Переживу. Звичайно, переживу, Денисе. Я взагалі останнім часом дуже багато переживаю, — вона зробила крок ближче, і її голос став ще тихішим, ще небезпечнішим.

— Ось тільки давай не будемо називати це «якоюсь річчю». Давай називати речі своїми іменами. Це журнальний столик, який коштував дванадцять тисяч гривень. Моїх гривень.

Денис сіпнувся і все-таки подивився на неї. Її спокій лякав його набагато більше, ніж будь-який крик.

— А ось це, — Оля плавно перевела руку і вказала на величезний телевізор, на якому все ще горіли літери «Defeat», — це плазмова панель. П’ятдесят три тисячі гривень. Яку ти дуже хотів, тому що на старій «передача кольору була вже не та».

Я пам’ятаю. А ось ця штука під нею, — її палець вказав на ігрову приставку, — це та сама приставка останнього покоління, без якої твоє життя, як ти говорив, було неповноцінним. Ще тридцять сім тисяч.

Ігрове крісло, в якому ти зараз сидиш, продавлюючи його своєю злістю, — п’ятнадцять тисяч. Я можу продовжувати. Навушники, мишка, ось ця сама футболка на тобі з модного магазину, в який ми зайшли «просто подивитися».

Вона не говорила — вона зачитувала рахунок. Безпристрасно, методично, як бухгалтер, який проводить річну ревізію збиткового підприємства.

Кожна названа цифра була не просто сумою, а маленьким цвяхом, який вона вбивала в його роздуте самолюбство. Обличчя Дениса вкрилося багряними плямами.

— Досить! Що ти тут влаштувала? Рахуєш копійки? Я ж не просив…

— Не просив? — вона вперше дозволила собі легку усмішку, але від неї Денису стало тільки гірше.

— Звичайно, не просив. Ти просто хотів. Ти завжди чогось хочеш. А я чомусь завжди за це плачу. Так ось, я не копійки рахую. Я підводжу підсумок.

Підсумок такий: ти живеш у моїй квартирі, їси їжу, куплену на мої гроші, розважаєш себе технікою, купленою мною, і при цьому ламаєш мої ж речі, тому що у тебе, бачте, поганий настрій.

Так що так, Денисе. Ти будеш відшкодовувати збитки. Не тільки за цей стіл. З цієї секунди ти відшкодовуєш мені все. Своє проживання, своє харчування, своє право дихати тут моїм повітрям.

Вважай це орендною платою за комфорт. І перший внесок — дванадцять тисяч гривень. Готівкою. На стіл. На той, що залишився в кухні.

Фінансовий рахунок, вивірений до копійки і кинутий йому в обличчя, подіяв. Але не так, як очікувала Оля. Вона чекала суперечки, торгу, жалюгідних спроб виправдатися. Замість цього Денис повільно підвівся зі свого крісла.

Він більше не виглядав ні злим, ні розгубленим. Він виглядав так, ніби в ньому щось остаточно і безповоротно зламалося, і на місце цього зламу прийшло щось чуже, холодне і презирливе.

Він зробив кілька кроків по кімнаті, зупинився біля вікна і подивився на вулицю, немов збираючись з думками.

— Знаєш, а я пам’ятаю, якою ти була, — почав він тихо, не повертаючись, і цей спокійний, майже ностальгічний тон був страшніший за будь-яку суперечку.

— Ти вміла сміятися. По-справжньому. Ми могли годинами гуляти парком, і тобі було байдуже, чи є в мене гроші на кафе чи ні. Ти раділа дешевому морозиву і дурним жартам. Де та дівчина, Оля? Куди вона поділася?

Він повернувся і оглянув кімнату поглядом, але дивився не на речі, а крізь них.

— Її зжерла ось ця квартира. Ось ці цифри в твоїй голові. Ти перестала бути жінкою. Ти перетворилася на машину для заробляння грошей.

У тебе немає бажань, у тебе є цілі. У тебе немає почуттів, у тебе є звіти. Ти думаєш, мені потрібна ця плазма? Або це крісло? Мені потрібна була дружина, а не спонсор з вічно втомленим і незадоволеним обличчям.

Ти сама перетворила наші стосунки на угоду, а тепер дивуєшся, що я не хочу платити за твоїми рахунками.

Кожне його слово було ретельно відкаліброване. Він не захищався — він нападав, намагаючись виставити її бездушним монстром, а себе — незрозумілим романтиком, жертвою її матеріалізму.

Він намагався змусити її відчути провину не за те, що вона права, а за те, що вона сильна.

Оля слухала його мовчки, не перебиваючи. Її обличчя залишалося непроникним. Коли він закінчив, вона витримала довгу паузу, даючи його звинуваченням повиснути в повітрі і втратити свою силу. А потім вона з жорстокою іронією кивнула.

— Ти правий. У всьому правий, — її голос був рівним, як гладь замерзлого озера.

— Тієї дівчини більше нема. Вона пішла в той день, коли зрозуміла, що її «романтик» не в змозі навіть заплатити за орендовану квартиру, тому що він «шукає себе».

Вона пішла, коли вислуховувала чергову геніальну ідею про стартап, який так і не вийшов за межі розмов на кухні.

Вона пішла, коли зрозуміла, що її чоловік — це доросла дитина, яку потрібно годувати, одягати і розважати, тому що її тонка душевна організація не виносить рутинної роботи.

Вона зробила крок до нього, і в її очах не було ні краплі тепла.

— Так, я стала такою. Тому що хтось повинен був підрахувати, скільки коштує твій «творчий пошук». Так, я машина. І ця машина працює по десять годин на добу, щоб у тебе був дах над головою і можливість грати в свої іграшки, ламаючи меблі.

А знаєш, що найсмішніше, Денисе? Ти кажеш, що тобі потрібна була дружина, а не спонсор. Але ти з величезним задоволенням користуєшся всіма послугами цього спонсора.

Так що не треба тут розігрувати з себе ображену невинність. Ти не жертва. Ти просто дуже дорогий і невдячний проект. Мій найпровальніший стартап.

Слова «провальний стартап» впали між ними, і на цьому все закінчилося. Не було більше аргументів, не залишилося докорів. Денис дивився на неї, і в його очах більше не було злості чи образи — тільки порожнеча.

Немов Оля, назвавши його так, не просто образила, а стерла його особистість, анулювала всі його виправдання, всю його життєву філософію. Він програв не в грі. Він програв у цьому словесному дуелі, був розбитий на всіх фронтах: фінансовому, моральному, особистісному.

І тепер, як і в грі на екрані, йому залишалося тільки зробити останній, безглуздий і демонстративний акт.

Він мовчки пройшов повз неї, не зачепивши, але змусивши її відступити на крок. Його мовчання було голоснішим за будь-який крик. Вона почула, як він увійшов до спальні. Звідти долинув короткий, сухий скрип висувної шухляди комода.

Її шухляди. Тієї, де в невеликій скриньці вона зберігала свій недоторканний запас. Гроші на випадок хвороби, раптового звільнення, на «чорний день», який, як їй завжди здавалося, був гіпотетичною загрозою з майбутнього. Він знав про цю скриньку.

Коли він повернувся до вітальні, в його руці була одна купюра Він не м’яв її, не тряс нею в повітрі. Він тримав її двома пальцями, як щось цінне, але не належне йому, що він збирався осквернити.

Він зупинився навпроти Олі, на безпечній відстані, і на його обличчі з’явилася слабка, крива посмішка.

— Ти права. Я — провальний проект. А провальні проекти потрібно закривати і списувати збитки, — сказав він з глузливим спокоєм.

— Отже, я піду спишу частину твоїх збитків. Прогуляю їх. Або куплю собі нову гру, щоб було чим зайнятися, поки я шукаю себе далі. Я думаю, я заслужив невеликий відпочинок від твого бухгалтерського обліку.

Він чекав. Чекав крику, спроби вирвати гроші, будь-якої емоційної реакції, яка б повернула йому хоч крихту контролю. Але Оля просто дивилася на нього. Її обличчя було схоже на маску.

Вона мовчки проводжала його поглядом до самих вхідних дверей. Почула, як він взувається, як клацнув замок. Двері зачинилися.

У тиші, що настала, Оля постояла ще хвилину, прислухаючись до гулу у власних вухах. А потім, без жодного зайвого руху, вона приступила до роботи.

Вона підійшла до телевізора і акуратно, методично, почала від’єднувати дроти від ігрової приставки. Чорний кабель живлення, HDMI, провід від зовнішньої зарядної станції. Вона згорнула їх в акуратні кільця.

Взяла приставку під пахву, в іншу руку — обидва джойстики, включаючи той, що залишив шрам на її столику.

Відкривши вхідні двері, вона мовчки поклала все це на килимок на сходовій клітці, поруч з ліфтом. Потім повернулася. Зібрала в стопку всі коробки з ігровими дисками, які він так дбайливо колекціонував.

Знову вийшла і акуратно поставила стопку поруч з приставкою. Наступним був його скарб — геймерська гарнітура. І, нарешті, апофеоз. Ігрове крісло. Воно було важким і незручним. Їй довелося напружитися, щоб протягнути його через дверний отвір.

Вона не кинула його. Вона поставила його так, щоб воно замикало композицію. Вийшов свого роду вівтар геймера, вигнаний з храму.

Повернувшись до квартири, вона окинула поглядом порожнє місце у вітальні. Там стало просторіше. Більше повітря. Вона закрила двері, повернула ключ у верхньому замку і опустила важіль нижнього.

Потім, діставши телефон, знайшла номер слюсаря, попросила, щоб він приїхав якомога швидше, зайшла в налаштування роутера і змінила пароль від Wi-Fi на новий.

Коли Денис повернувся через годину, насвистуючи і відчуваючи себе переможцем у цій маленькій битві, на нього чекав сюрприз.

Його трон, його зброя, його світи — все це стояло на сходовій клітці, як викинуті на узбіччя меблі. Він здивовано дивився на інсталяцію, а потім смикнув ручку дверей.

Зачинено. Він вставив свій ключ. Той провернувся вхолосту — двері тримав засув зсередини. Він натиснув на кнопку дзвінка. У відповідь — нічого. Він завмер, дивлячись на своє виставлене на загальний огляд святилище і на глухі, непробивні двері квартири, яка ніколи, ні на один сантиметр, не була його.

Він довго стукав у двері, але Оля не відкривала. Потім він просто зібрав всі свої речі, які були перед ним, викликав таксі і поїхав до своєї матері, більше їхати йому було нікуди.

А через пару днів, які він все намагався додзвонитися до дружини, йому прийшло від неї повідомлення, що вона подала на розлучення. І це стало для нього особистою поразкою в грі під назвою «життя»…