Ніну Іванівну в селі багато хто побоювався. Сувора жінка рідко усміхалася, завжди була серйозною й розважливою.

Чоловік її, Іван Єгорович, тихий і «м’якотілий», як його називали сусіди, ніколи не сперечався з дружиною.

Тому пара мала репутацію чудової сім’ї.

Одне було для Ніни Іванівни прикро: тільки один єдиний син зʼявився в їхній родині, у той час як у селян і по троє, і по четверо дітей у сім’ях було.

— Один у нас, Артемчик, зате який! І розумний, і красень, і слухняний син. Згубних звичок не має. І до праці дуже старанний.

Сусідки кивали, усміхалися, і серце суворої Ніни Іванівни тануло. У ті моменти усмішка опромінювала її обличчя, і очі теплішали.

Працювала жінка завідувачкою поштового відділення, і це теж було предметом її гордості.

Вона любила свою роботу.

Однак для неї стало мало не ударом, коли Артем, закінчивши навчання у місті на механіка, повернувся додому з нареченою.

Тетяна зовсім не справила враження на майбутню свекруху.

— Синочку, ти б хоч попередив, перш ніж нас познайомив, та заміж її покликав… – нервово шепотіла вона синові, поки наречена гуляла садом, розглядаючи в загоні курчат та качок.

— Тому й не познайомив раніше, – усміхнувся син, – знаю я тебе. Ти б мене вмить відмовила. І сама б наречену вибрала, на свій смак. Авжеж?

— А чи не гріх у такій важливій справі матір послухати, – відповідала пошепки Ніна Іванівна, – хто ж так робить?

І що ти в ній знайшов? Ні обличчя, ні шкіри, одна худорлявість. Дивитися страшно, гляди, від вітру переломиться. Їй і відра води не підняти…

— Ну й що? – перебив Артем матір, – я люблю її, мамо, розумієш? І вона теж мене любить. Вона мені потрібна не для того, щоб відра тягати.

— Ну, її-то я розумію. Такого хлопця відхопила… На все готове.

— Та годі, це я для тебе красень, а насправді звичайний хлопець. У якого за душею немає абсолютно нічого! Це я ще думаю: що вона в мені знайшла?

— Ти раніше так зі мною не розмовляв, синку. Завжди радився, – сердито сказала мати.

— Так я виріс уже, мамо. Я чоловік, дорослий, хочу одружитися з тією, яку люблю, і розмова закінчена.

Артем рушив із подвір’я в сад до своєї Тетяни.

— Зачарувала… – тільки й прошепотіла Ніна Іванівна й пішла в будинок.

Після весілля молоді деякий час пожили в батьківському домі, поки тривав ремонт у будинку, який залишила їм бабуся по батькові.

Артем, бачачи невдоволене обличчя матері, квапив робітників із ремонтом і сам на вихідних клеїв шпалери, вішав полиці на кухні.

Тетяна була чемною й тихою.

Вона щовечора, прийшовши з роботи зі своєї бухгалтерії, поспішала до своєї хатини. Мила там вікна, двері, наводила лад на подвір’ї.

Ніна Іванівна не йшла в до них, стримуючи свою цікавість.

—– От будете новосілля справляти, тоді й покличете, – казала вона.

Її чоловік, Іван Єгорович, навпаки, допомагав молодим влаштуватися як міг. Він дуже любив сина.

— Ти на матір не дивись, – казав він Тетяні, – і в голову зайвого не бери. Вона тільки з вигляду сувора, а всередині розважлива й правильна. Поганого вам не побажає. Адже єдиний син у нас. А як вже у вас зʼявиться малятко, то й зовсім вона розтане…

Таня усміхалася.

Але минув рік, другий, а дітей у молодих не було.

Ніна Іванівна горювала, але невістці нічого не казала. Тільки зітхала на відповідь сина:

— Ні. Поки що ні, мамо… Як щось намітиться, то тобі першій скажемо. Почекай…

Артем і вдома заспокоював Таню, яка мало не щомісяця плакала, коли розуміла, що в них нічого не виходить з дітками.

До того байдужа до сусідів Ніна Іванівна стала ходити до своєї найближчої сусідки Наталії.

У неї було троє онуків, які раз у раз були під наглядом доброї бабусі.

— Ох, везуча ти жінка, Наталю. Ровесниця моя, а вже трьох онуків няньчиш! – казала Ніна Іванівна, дивлячись на малюків, що гралися.

— Так ти б раніше заміж виходила, а то пізніше за мене ви одружилися, тож тепер горювати… – усміхалася Наталя.

— Еге, та й один синок у мене, а у вас двоє дівчат, – не забарилися з онуками, от як мої. І раптом невістка моя хвора? Га? Як ти думаєш? У нашому ж роду безплідних не було.

— Та почекай ти, поживуть довше, все й станеться. Вона он худенька яка, в тіло ввійде, будуть ще дітки, – заспокоювала Ніну Іванівну Наталя.

— Ой, не знаю, – хитала головою Ніна Іванівна, – як одразу вона мені не сподобалася, так і пішло в них не так…

— Та що ти? – здивувалася Наталя, – нормальна вона, симпатична, молода ще.

А ти на неї не сердься, бо передасться дитинці майбутній це, і хворітиме… А що він буде, то це обов’язково.

Ніна Іванівна перехрестилася, підтиснула губи й витерла очі.

— Ти ж розумна жінка, Ніно. Сходи в храм наш, постав свічки за їхнє здоров’я й Бога попроси про онучат. Та не раз, а ходи частіше. Тільки нікому нічого не кажи.

А ще випадок розповім, – продовжувала Наталя, – у моєї двоюрідної сестри так було. От точно, як у вас.

Спочатку, як одружилися вони з чоловіком, років три дітей не було. А вони дуже хотіли. Тоді мати її, моя тітка, пішла в храм, поставила свічки за здоров’я всієї родини, помолилася до сліз, покаялася.

— І що? Діти пішли? – перебила її Ніна Іванівна.

— Почекай, дослухай. Прийшовши додому, вона свічечку, що купила в храмі, на кухні поставила, та й давай тісто замішувати на хліб.

Та поки замішувала, все молилася, та просила Пречисту нашу Діву Марію про онучка. Тісто підійшло.

Напекла вона хліба та пампушок і покликала до себе доньку із зятем на обід.

Наїлися вони, усі задоволені, обійнялися.

Тітка моя пробачення попросила в доньки, у зятя, мовляв, якщо раптом колись словом образила.

Але ті розплакалися й теж розцілували матір, і теж пробачення попросили.

— І що, і що далі!!? – нетерпляче перебила Ніна Іванівна.

— А що? Здогадайся! – усміхнулася Наталя, – хто б інший розповів – не повірила б…

А це ж моя сестра. І дізналася вона через два місяці,  що малятко під серденьком носить.

Тітка, звісно, їм нічого спочатку не казала. Тільки стала постійно до храму ходити й молитися. А раніше тільки на свята була. І от тепер у них троє діточок…

Жінки замовкли.

Вони дивилися на дітей, що гралися, й розчулювалися їхніми голосами, сміхом.

Ніна Іванівна вклонилася сусідці й пішла, нічого більше не сказавши.

А через три тижні запросила вона сина з невісткою на чай. Обстановка була тепла, Артем й Тетяна не могли не помітити змін, що відбулися з матір’ю.

Навіть Іван Єгорович раз у раз задивлявся на дружину, ніби вперше її бачив.

А Ніна Іванівна пригощала всіх чаєм. На столі височіла купа пиріжків з різними начинками на візерунчастій тарілці, стояли вазочки з запашним варенням, медом.

— Ну, мамусю, ти сьогодні перевершила себе, – усміхався задоволений Артем, – четвертий пиріжок їм… Що на тебе найшло?

— Вірно, Ніно Іванівно, – казала Таня, – випічка незрівнянна, мені так ніколи не вдасться. Треба брати у вас уроки.

— Приходь частіше, – усміхнулася Ніна Іванівна, – обов’язково навчу. Справа нехитра зовсім.

Після чаювання минув місяць, другий, третій…

Ніна Іванівна знову засумувала. Вона молилася біля ікон, а сама думала, що стала старою, наївною, яка вірить у всякі казки, й зітхала.

Але під Новий рік у двері постукали голосно й наполегливо. На порозі стояли син із невісткою.

— Мамо, ми до тебе з важливою новиною.

— То не стійте в дверях, проходьте, – покликала Ніна Іванівна, проходячи на кухню, – Іване, став чайник, я цукерки з комода принесу.

— Мамо, відгадай, що в нас трапилося? – запитав сяючий Артем.

— Звідки я знаю? – захвилювалася мати, – погане що?

Ніна Іванівна вдивлялася в очі сина. Батько поставив на газ чайник і теж підійшов до них.

— Не тягни, що сталося? – запитав Іван Єгорович.

— Ми чекаємо дитину, – тихо сказала Тетяна й щасливо усміхнулася.

— Дитину? – перепитала Ніна Іванівна, сівши на стілець, – це точно, синку?

— Точно, мамо, тату… – Артем уже обіймав заплакану матір, батько стояв поруч і теж, не соромлячись, плакав.

— Сідай, Таню, донечко, – з риданнями вказала на стілець Ніна Іванівна, – щастя-то яке…

Коли всі трохи заспокоїлися, мати запитала:

— Коли ж термін?

— Лікарі сказали, що вже три місяці плоду, отже, до літа й маля з’явиться в нашому домі, – оголосив Артем, – раніше й казати боялися: самі повірити не могли…

Після чаювання син із невісткою пішли до себе, а Ніна Іванівна, сівши на диван поруч із чоловіком, стала рахувати, загинаючи пальці й щось шепочучи.

— Що ти, Ніночко? Адже сказали, що до червня, – сказав Іван Єгорович.

— Так, – прошепотіла Ніна, – а чай ми якраз у жовтні й пили. З моїми пиріжками… Боже мій… Матір Пресвята…

— Відпочити тобі треба, ти перехвилювалася, лягай-но. Та вже й стемніло, пора… – сказав Іван Єгорович, заклопотано глянувши на дружину.

Він ліг у своє ліжко, увімкнув настільну лампу, щоб почитати на ніч, але незабаром сон зморив його, а лампа все горіла.

Ніна Іванівна довго стояла біля ікон, які ще з часів її бабусі тіснилися на потемнілих поличках у кутку хати, вкриті тканими вишитими лляними рушниками з мереживом…

Потім вона підійшла до ліжка чоловіка, вимкнула лампу й, поправивши ковдру, прошепотіла:

— От і нас пожаліла Богородиця… Сама приходила… Щастя-то яке.