— Вибачте, а де у вас тут цуценята?

— Марина влетіла до притулку, мов весняний вітер у старий під’їзд: гучно, весело, зі дзвоном прикрас і блиском в очах.

Олексій навіть не підняв голови. Він саме оформлював картки для двох нових песиків, врятованих із траси. Спокійно промовив:

— У другому блоці. За скляними дверима. Тільки ми не віддаємо цуценят у день першого візиту.

— А я нічого не беру. Я поки тільки подивитися.

Він все ж підняв голову. Дівчина була вдягнена надто яскраво для місцевих буднів — куртка кольору фуксії, рюкзак із нашивками, чоботи, блискучі, наче новорічні кульки. І голос… дзвінкий, наче дзвоник на перерву.

— Дивіться скільки завгодно. Тільки не шуміть, будь ласка. У нас є пес, який реагує на різкі звуки.

— Добре, — кивнула вона і, ніби згадавши, додала: — Я Марина.

— Олексій.

Вона зникла у блоці. За кілька хвилин звідти почулися охи, ахи і стриманий писк цуценят. Олексій зітхнув і продовжив роботу.

Марина з’явилася наступного дня. А потім — ще через день. Вона не обирала собаку, а просто… допомагала. То годувала, то підмітала, то носила воду.

— Мені просто подобається бути тут, — казала вона. — Тут ніби тихіше. Не знаю, як сказати… навіть коли брудно і пахне не трояндами, все одно — легше.

Олексій кивав. Він знав, про що вона. Люди приходили і йшли. Часто — з пафосом, з ідеями, з відосиками в соцмережі. Потім зникали. Але Марина… затрималася.

Спочатку він думав: тимчасово. Потім — що їй просто подобається цуцик на прізвисько Вата, білий клубочок з різними очима. Але потім побачив, як вона сидить біля будки старого алабая, гладить його по вухах і мовчить. І зрозумів: не у Ваті справа.

Вона багато базікала. Часто. З іншими волонтерами, з песиками, із собою. Іноді й з ним. Але ніколи не лізла в душу. Коли він просив не шуміти — тихо кивала. Коли потрібно було мовчати — мовчала.

Олексій почав помічати, що чекає її. Не спеціально. Просто в якийсь момент він ловив себе на думці: «Цікаво, чи прийде сьогодні?» І майже завжди — так.

Одного разу Марина зайшла до нього в адміністративну кімнату, де він сортував фотоархів.

— Ти весь час тут. Навіть не виходиш.

— Робота.

— А якщо тобі просто принесли каву і шматок пирога, ти не виженеш?

Він посміхнувся:

— Не вижену. Якщо ти не надто голосно жуватимеш.

— Ти жартував?

— Майже.

Вони сиділи мовчки. Кава була міцна, пиріг — вишневий, соковитий, наче літній спогад. Потім вона запитала:

— А ти чого сюди прийшов? У притулок?

Він знизав плечима:

— Втомитися прийшов. Тут не потрібно пояснювати, чому ти не хочеш у бар. Чому тобі подобається, коли мовчать. Тут просто роблять свою справу. І нікому не важливо, скільки ти говориш, якщо ти чистиш вольєри і не забуваєш про щеплення.

Марина довго мовчала. Потім сказала:

— Мені б теж втомитися. Відпочити від того, що всі чогось хочуть. І від себе самої.

Він подивився на неї. І побачив — не шум, не спалахи, не глянець. А втому, що ховалася в куточках очей. І в цей момент зрозумів: вона — не гучна. Просто боїться тиші. А він — не відсторонений. Просто боїться прив’язатися.

Вони подивилися одне на одного. Наче вперше по-справжньому. Без масок.

І це був перший раз, коли їм не потрібно було нічого говорити.

Зима видалася напрочуд м’якою — сніг лежав пухко, як ватний матрац, і танув вдень просто на очах, перетворюючись на блискучі калюжі.

У притулку все йшло своєю чергою: привезли нових цуценят, захворіла стара вівчарка, Олексій полагодив лампу в блоці для стареньких.

Марина продовжувала приходити майже щодня. Іноді з пирогами, іноді з кавою, іноді просто з самою собою.

Вона базікала з собаками. З волонтерами. Іноді — з Олексієм. Але ніколи — про себе. Жодного слова про те, де вона живе, ким працює, з ким раніше була. Іноді вона сідала на старий пуфик у його куточку і просто мовчала.

Олексій пив чай, перебирав фото, іноді ставив музику — стару, інструментальну. Тоді в кімнаті ніби завмирав увесь світ.

— Ти, напевно, думаєш, що я занадто гучна, — якось сказала вона, не відкриваючи очей.

— Я думаю, що ти… як весна. Ніколи не приходить тихо, але без неї все сіре.

Вона посміхнулася. І пішла. Наступного дня вона не прийшла. Нічого особливого. Олексій сказав собі, що у людей бувають справи. Потім — що, може, захворіла. Потім — що, можливо, поїхала.

На п’ятий день він зрозумів, що чекає. На сьомий — що сумує. На дев’ятий — що тривожиться. Не через собак, не через каву.

А тому що її голос, навіть гучний, став для нього звичним, як запах йоду в лазареті, як клацання дверей на вітрі. Як ознака того, що все гаразд.

Він спробував знайти її через спільний чат волонтерів. Ніхто не знав, де вона. Писав — не відповідала. Шукав у соцмережах — та ж фуксія на аватарці, але все давно не оновлювалося.

А потім одного разу, ввечері, він увійшов у старий блок і побачив у будці — коробку з кормом і записку:

«Для стареньких. Вибачте, що не попрощалася. Їду. Надовго. Дякую за все, Льошо. З тобою тиша не страшна. Але я все одно її поки не витримую. Марина».

Він перечитав тричі. Папірець був зім’ятий, почерк — нерівний. Він не знав, що робити. Злитися? Шукати? Прийняти?

Собака в кутку тихо заскиглила. Олексій машинально підійшов, погладив. І зрозумів, що тиша, яку він завжди любив… сьогодні — надто тиха.

Він не став шукати. Вирішив, що якщо вона захоче — сама знайде шлях назад. Він поважав її вибір. Але щодня після роботи повертався до тієї коробки, до тієї будки. Просто сидів поруч.

Минуло два тижні. Потім три. Життя продовжувалося, як завжди. Але в ньому стало менше яскравості. Менше дзвону. І ось в один із похмурих березневих днів, коли Олексій чистив лопату від налиплого снігу, до притулку під’їхала машина.

Відчинилися двері. І на ґанку — яскрава пляма. Колір фуксії. Марина!

Без слів підійшла. Сіла поруч на сходинку. На колінах — невеликий паперовий пакет.

— Я не поїхала, — сказала вона.

— Я… сховалася. Перевіряла себе. Перевіряла — тебе. Дурно, так?

— Не дурно, — відповів він.

— Просто боляче.

Вона подивилася в очі. І цього разу — не відводила погляду.

— Я не хочу більше ховатися. Якщо ти все ще… ну, якщо ти хочеш…

Він не відповів. Просто взяв її за руку.

— Звісно, — сказав він.

І в цей момент тиша між ними стала найгучнішою і найпотрібнішою на світі.

Марина не пояснювала, де була. І Олексій не питав.

Спочатку — разом з нею знову з’явилися пироги, фрукти, кава в теплих термосах. Потім — маленький столик у його куточку. Потім — їх двох стали називати «тими самими», пошепки, за спиною, з доброю заздрістю.

Він продовжував займатися паперовою частиною. Вона — вела соцмережі притулку, зробила з убогої сторінки яскравий, живий акаунт. Про кожного пса — історія, фото, меми. Підписники зросли втричі.

— Ну ти в нас тепер зірка! — підбурював її Олексій.

— А ти все так само страшенно мовчазний. Тільки тепер хоч посміхатися став частіше, — парирувала Марина.

Навесні вона переїхала. Не до нього — поруч. Винайняла квартиру неподалік, за три зупинки. Її рюкзак все так само був з нашивками, але вже частіше лежав у його коридорі, ніж у неї на кухні.

Вони почали вчитися жити разом — не в сенсі офіційно, а по-людськи.

Олексій спочатку не розумів, як можна одночасно розмовляти з собакою, смажити млинці, знімати сторіс і при цьому слухати музику.

Марина — не розуміла, як можна годину мовчки дивитися на чашку, просто тому що «мізки треба провітрити».

Але поступово вона вчилася говорити тихіше, коли він закривався після важкого дня. А він — не ховатися в кабінеті, якщо вона тягнула його на волонтерське свято або просила потанцювати з підлітками із сусідньої школи.

Вони не обговорювали, «що далі». Не будували чітких планів. Просто день за днем поруч. Часом з втомою, часом з роздратуванням, але частіше — з м’якою, невибагливою радістю.

Якось ввечері вони лежали на підлозі його кімнати — на старому килимі, посеред гори ковдр, під носом у старого ноутбука, де йшов мультик.

Вата, тепер уже не цуценя, лежала поруч, поклавши голову на Маринині ноги.

— Хочеш у відпустку цього літа? — запитав Олексій.

— Дивлячись куди.

— У Карпати. Три дні тиші. Намет, річка. Нікого.

— Тільки якщо ти купиш мені беруші.

Він розсміявся — вголос, без стриманості.

— Домовилися. А потім — на фестиваль, з натовпом людей, шашликами і караоке.

— Тільки якщо ти купиш мені навушники з шумозаглушенням, — парирував він.

— Ось бачиш? Вже майже родина.

Він підвівся на лікті, подивився їй в очі.

— Марина. А давай не «майже».

Вона завмерла.

— В сенсі — не «майже»?

— В сенсі — просто. Будемо разом. В один рюкзак складемо і беруші, і навушники. Ти — гучна, я — тихий. Але ми ж знайшли ритм. Знайшли?

Вона повільно кивнула.

— Знайшли, Льошо. І мені з тобою спокійно. Навіть коли ти мовчиш. Особливо — коли мовчиш.

— А мені з тобою не страшно. Навіть коли ти в три потоки кричиш у соцмережах. Особливо — коли кричиш.

Вона розсміялася.

— Це була романтична пропозиція?

— Сама, що не є. Без феєрверків, але з обіцянкою не виганяти тебе, якщо ти розбудиш мене якоюсь шаленою піснею.

— Тоді я подумаю.

— Подумай. Тільки знай: якщо ти знову зникнеш — я знайду. Без слідів, за запахом. Як Вата.

— Як Вата?

— Ну, ти ж сама казала: «ця собака із вбудованим навігатором». Я такий самий. Тільки людина.

Вона не відповіла. Просто притиснулася щокою до його плеча. І тиша — та сама, від якої вона завжди тікала — вперше здалася їй не страшною, а теплою. Повною.

Як лапа пса на колінах. Як погляд людини, яка не кличе — але чекає.