Моя історія банальна і проста, але чомусь хочеться вірити у щасливе майбутнє. Вийшла заміж у 19 років. Кохання було настільки сильним, що навколо нічого не помічала, нічого не бентежило мене, і те, що наречений мало заробляв, був дуже лінивий, а родина його не злюбила мене з першого дня.

Але він наобіцяв мені цілу коробку обіцянок, а я все вірила. І спочатку ми справді жили добре, я довчилася, потім разом накопичили на маленький будиночок та з’явилося двоє дітей.

Головне те, що ми любили одне одного і розуміли, але життя наше почало руйнуватися і я навіть не зрозуміла, коли саме. Спочатку свекруха не влаштовувало моє ставлення до грошей, які заробляв її син (копійчану зарплату), потім як я веду побут, як я виховую дітей і навіть те, як я виглядаю.

Потім почала налаштовувати чоловіка проти мене. Він і до того був не дуже роботящий і тільки Богові відомо, скільки роботи я робила за нього. Потім він почав пити, якось навіть підняв руку на мене. Зараз не п’є та ніде не працює.

Навіть нічого не шукає, а якщо кудись іде, то довго ніде не затримується. У нас двоє дітей, як жити не знаю, може розлучення, але боюсь, що буде ще гірше.

Допомогти мені нікому абсолютно. Із близькістю у нас теж проблеми, через ці неприємності я просто його не хочу. Може, хтось був у такій ситуації?

У мене вже якась депресія почалася, живу лише дітьми. Іноді доходить до того, що їсти нема чого й нічим оплатити комуналку та садок, а про якісь розваги я взагалі мовчу.

Одяг у дітей той, що хтось віддав (сусіди чи родичі далекі) все ж таки бачать, що діти погано одягнені. Старша дочка любить танцювати та ходить до школи танців, танцює дуже добре, але виступити ніде не може, бо я не маю грошей, а чоловікові все одно.

Якось попросила у свекрухи купити їй костюм, вона купила і досі згадує і всім каже, що я погана мати, бо нездатна купити дітям найпростішого, а мені так це неприємно.

Я їй кажу, що не винна, що її син не працює, то вона відповіла, що всі гроші витрачаю на себе, хоч я забула, коли востаннє собі щось купувала.

Чоловік приносить справжні копійки, а то й менше. Як жити далі? Я на межі зриву.

Кажу йому: «Шукай роботу, а ні, то йди». Він йти не хоче, але й нічого не шукає.

КІНЕЦЬ.