— Спочатку постаріла, тепер ще й захворіла! Усе, подаю на розлучення! — кинув чоловік, роздратовано хлопнувши дверима. Він навіть не підозрював, наскільки сильно помилявся…

Соломія сиділа за кухонним столом, стискаючи телефон у руках. Голос у трубці повідомив їй таку несподівану новину, що на мить світ навколо зник. Думки метушились у голові, але жодна не складалась у чіткий план.

Що робити? Це питання болюче стукало всередині, але відповіді не було. Ділитись із кимось своїм горем Соломія не збиралась — давно зрозуміла, що люди рідко щиро радіють чужому щастю та ще рідше співчувають у біді. Слова — це одне, а що в душі у людини — невідомо.

Раніше вона могла розказати все батькам. Вони були її опорою. Але тепер їх не стало, і Соломії бракувало їх як ніколи. Чоловік? Колись вона йому довіряла, але останнім часом помічала, що він став холоднішим. Все частіше відпускав двусмислені зауваження про вік, натякав, що «осінь життя» підкралася занадто рано. То статтю в інтернеті процитує про те, що жінки старіють швидше за чоловіків, то вкіс дорікне, що вона перестала доглядати за собою.

Але Соломія не розуміла, у чому змінилась. Як і раніше ходила до перукарки, сама робила манікюр після невдалого досвіду в салоні, вибирала стильний одяг. Звісно, роки залишили свій слід, але ж і чоловік не молодшав. Інші пари їхнього віку гуляли, тримаючись за руки, сміялись, будували плани. А Соломія все частіше лишалась сама — чоловік став затримуватись на роботі, і вона чудово розуміла, що ці «затримки» мали зовсім інше пояснення.

Ділитись сумнівами з дітьми вона не хотіла. Донька нещодавно вийшла заміж, готувалась стати матір’ю, а син навчався в іншому місті. Соломія вирішила їх не турбувати. Але одне знала точно — з чоловіком треба поговорити. Хай раз і назавжди скаже, чи залишився в ньому ще той чоловік, у якого вона колись закохалась.

Ввечері вона зустріла Олексія з роботи з серйозним виразом обличчя.
— Щось трапилось? — здивувався він, помітивши її погляд.

— Так, — Соломія глибоко зітхнула, підбираючи слова. — Мені поставили невтішний діагноз. Скажи, якщо мені знадобиться допомога, ти будеш поруч?
Олексій занервував.
— Який діагноз?
— Це неважливо, — відповіла вона. — Важливо, чи лишишся ти зі мною, якщо мені стане важко?

Чоловік видихнув, провів рукою по обличчю й сів у крісло.
— Соломійко, розумієш… Ти сама дала мені привід поговорити про це. Я давно хотів, але все відкладав. Коротше, я йду. Ти почала старіти занадто рано, а тепер ще й хвороба… Вибач, але я не готовий доглядати за тобою. Мені ще жити й жити, а тут… проблеми. Та й інша жінка в мене є. Ти впораєшся, ти завжди впоралась.

Він швидко підвівся, пройшов у спальню, склав речі у сумку.
— Потім за рештою заберу. Одужуй. Не згадуй лихом.

Двері хлопнули, і Соломія залишилась сама. Вона не плакала. Лише втомлено посміхнулась: «Що й треба було довести».

Минуло кілька днів. Соломія сиділа біля вікна, розмірковуючи, що робити далі. Задзвонив телефон. На екрані з’явився номер сина.

— Мам, ти вдома? — жваво спитав Дмитро.
— Так, звісно. Коли приїдеш?
— Ось у чому сюрприз! Мене направляють на практику до нашого міста! Уявляєш?
Соломія розсміялась.
— Оце подарунок!

Вперше за довгий час їй стало легко на душі.

За тиждень Дмитро був вдома. Того ж вечора Соломія вирішила поговорити з ним.
— Димо, я дізналась дещо важливе… — почала вона. — Мені нещодавно подзвонив нотаріус. Уявляєш, виявилось, що я не рідна донька своїм батькам. Моя справжня мати залишила мене немовлям і поїхала за кордон із заможним чоловіком. Недавно вона овдовіла, знайшла детектива, щоб мене відшукати. Але не встигла — загинула в авіакатастрофі. Тепер мені пропонують успадкувати статки.

Дмитро присвистнув.
— Отак поворот! А ти сумніваєшся?
— Так. Я не знаю, як до цього ставитись. Вона відмовилась від мене, а тепер я маю прийняти її гроші?
— Мам, але якщо ти відмовишся, все дістанеться невідомо кому. А так… Ти будеш забезпечена.
— Ти правий. Але я навіть не знаю, з чого почати. Мови не знаю, загранпаспорта немає…
— Ми все вирішимо, — впевнено сказав Дмитро. — Я знайду юриста, який допоможе.

Кілька днів потому Соломія стояла біля трапу літака в незнайомій країні. Поруч із нею — її супровідник, Ярослав, досвідчений юрист, який знав усі тонкощі справи. Він виявився не лише професіоналом, але й цікавим співрозмовником.
— Соломіє, знаєте, я не відразу погодився на цю роботу. Але щось підказало мені, що зустріч із вами буде важливою, — зізнався він.
Вона посміхнулась.

Вони оформили всі докуВони оформили всі документи, а коли Соломія повернулася додому, вже знала, що щастя — це не гроші, а люди поруч, які люблять тебе справжньою.