– Тобі, певно, не вистачає уваги, Оленко, – промовив Віталик, навіть не відірвавшись від телефона.

– Мені? – я аж затремтіла.

– То це я винна, що ти зі своєю “колегою” по шість годин вночі переписуєшся?!

– Та то робота, ти ж знаєш.

– Робота, в якої губи на селфі, як надувний матрац, і всі фото з підписами “miss u, baby”?

– Не перебільшуй. Ти завжди робиш з мухи слона.

Ось так. Ні “вибач”, ні “неправий”, ні навіть якогось кострубатого “та то не те, що ти думаєш”. Нічого. Віталик, мій чоловік, якому я довіряла більше, ніж рецептам баби Нелі, просто сидів на дивані, крутив телефон і поводився так, ніби ми обговорюємо погоду, а не його зраду.

Ми з ним разом уже вісім років. З них три – офіційно, з усіма церковними дзвонами, фатою до п’ят і 120 гостями, яких я не знала й наполовину. Все було, як у кіно. Орендували квартиру, будували мрії, говорили про дітей і вивчали один одного по сантиметру.

А потім він раптом “перевтомився”. Спочатку перестав дарувати квіти. Потім вечері стали самотніми – він затримувався. Потім на його светрі я знайшла парфуми, яких я точно не ношу – я люблю легкі, цитрусові, а там був такий важкий ванільний дух, що я мало не задихнулась. І головне – він став зникати. Не фізично, ні. Він був поруч, але десь далеко. Як телевізор, що працює на беззвучному режимі.

Я ще тоді казала його мамі, Світлані Іванівні:

– Щось мені не подобається. Він змінився.

– Та ти вигадуєш, Оленко, – усміхнулась вона тією своєю вічною, натягнутою усмішкою. – Усі чоловіки так себе ведуть, коли ростуть кар’єрно. Він зараз багато працює.

Ага. Кар’єра. Там де знайомляться? Бо там я його й знайшла, коли одного вечора мені щось клацнуло всередині й я створила фейковий акаунт. І що ви думаєте? Мій Віталик “підприємець, що шукає легкість у стосунках, бо життя занадто складне”. Так і написав. Навіть фотографію поставив – ту, яку я сама йому зробила на морі.

– Що ти хочеш? Щоб я вибачався за все? – рявкнув він, коли я показала йому профіль.

– Ні. Я хочу, щоб ти зібрав речі.

Тоді він мовчки встав і пішов на кухню. Я подумала – зараз візьме торбу. А він зробив каву. Для себе. І сів. Сидить, сьорбає. І мовчить. Як баран. Я аж сама встала і винесла йому валізу.

Я не знаю, чи мене більше боліла зрада, чи його байдужість. Без блиску, без драм. Як недоварені макарони – ні туди, ні сюди.

Минуло два тижні. І тут – дзвінок. Світлана Іванівна.

– Оленко, привіт, – ллється голосок медом. – Ти не переживай, Віталику теж зараз непросто.

– Це він тобі сказав?

– Ну, ми ж з ним говоримо. Щодня.

– І ти знала? Все знала?

– Дитинко, ну… це не моя справа. Ви молоді, самі розберетесь. Я ж не буду влазити.

Я ледве не крикнула їй в слухавку. Не твоя справа? А як же ті всі розмови про “ми ж одна родина”, “ти як донька мені”? Виявилось – то тільки коли зручно. А коли я стою розбита, з порожньою квартирою, з серцем, як друшляк – то “не моя справа”.

Тепер Віталик пише. Благає. Клянеться. Каже, що то був “зрив”. Що я – єдина. Що все можна налагодити.

– А ти що відповіла? – спитала мене Галя, моя найкраща подруга, з якою ми з’їли не один кілограм сиру й обговорили не одну кризу.

– Написала: “Найди когось, хто не перебільшує”. І заблокувала.

– Красуня.

Знаєш, що найгірше в цій історії? Не те, що він пішов наліво. Не те, що мама його мовчки підтримувала. А те, що я довго думала, ніби це зі мною щось не так.

Що я винна, що я недолюбила, недогледіла, недопідмила підлогу, недопідсмажила котлети. І тільки зараз, коли я вже тиждень сплю посеред ліжка і ніхто не хропе, не сопе і не ховає телефон під подушку – я розумію, що винна не я.

Я не ідеальна. Я можу закинути шкарпетки під ліжко. Можу купити зайву сукню. Можу дратуватись через дурниці. Але я – не зрадниця. Я – чесна. І я ніколи не заслуговувала такого ставлення.

І от тепер у мене до вас, мої хороші, питання.

Як ви думаєте, варто колись давати другий шанс тому, хто вже раз тебе так підставив? Чи краще йти далі й не оглядатись? Як би ви вчинили на моєму місці?

Пишіть мені. Бо зараз, як ніколи, хочеться жіночої підтримки. І правди – хоч би якою вона була.

Джерело