Людмила збила подушки на дивані й накрила їх свіжим простирадлом. Завтра субота, приїде Катя з родиною.

У холодильнику вже лежало все необхідне для фірмових котлет, тісто для улюблених пиріжків доньки підіймалося під кухонним рушником.

Після розлучення минуло два роки, але до тиші у квартирі так і не звикла. Особливо вечорами, коли раніше чоловік приходив із роботи.

Тому візити доньки тішили. Будинок наповнювався голосами, сміхом дітлахів, звичною метушнею. У п’ятницю ввечері задзвонив телефон.

– Мамо, завтра до одинадцятої приїдемо, – сказала Катя. – Дашку з собою беремо, до свекрухи на дачу не хочеться тягнутися.

Дашка – трирічна онука, Людмилина радість та втіха.

– Звичайно, люба, приїжджайте. Все готове.

– Тільки пам’ятай, Дашка тепер їсть виключно курячі котлетки та картоплю пюре. А то минулого разу ти якихось дерунів наліпила, вона навіть не торкнулася.

Людмила промовчала. Ці “дивні деруни” Катя в дитинстві уплітала за обидві щоки.

У суботу вранці встала рано, навела у квартирі ідеальний порядок. До одинадцятої стіл був накритий, пироги остигали на підвіконні, аромат витав по всій кухні.

Катя із сім’єю з’явилися о пів на першу. Галасливі, задоволені, з величезними сумками.

– Привіт, мамо, – дочка миттю цмокнула її в щоку й одразу попрямувала до спальні. – Ми дрібнички розкладемо, а ти поки що Дашку погодуй, вона зголодніла.

Людмила підхопила внучку на руки, понесла на кухню. Вона пхикала, відверталася від тарілки з котлетами.

– Бабуся, а чому вони, не як удома? – питала Даша, колупаючи виделкою їжу.

– А вдома які, сонечко?

– З коробочки, смачні.

Довелося терміново бігти до крамниці за напівфабрикатами. Поки смажилися магазинні котлети, зі спальні долинав стукіт і шарудіння. Катя з чоловіком облаштовувалися, перекладали речі.

– Мамо, у тебе в шафі такий хаос, – заявила дочка, виходячи на кухню. – Ми трохи підчистили, тепер наші речі містяться нормально.

Людмила зазирнула до спальні. Її одяг лежав м’ятою гіркою на стільці, а в шафі акуратно висіло вбрання доньки, та Денисові сорочки.

– Спиш на дивані, мамо, а нам з дитиною кімната потрібна, – пояснила дочка, наче це природний порядок речей.

За обідом зять Денис розповідав про новий проєкт, Катя гортала соціальні мережі, Дашка розмазувала кашу по тарілці. Людмила носилася між кухнею та їдальнею, підкладала їжу, прибирала крихти, що впали.

– Мамо, кефіру немає випадково? – спитала Катя, не зводячи очей від телефону. – І банан Даші потрібен, бо не засне без фруктів.

– Учора закінчився кефір…

– Ну, збігай швиденько. Бо ми весь день моталися, втомилися.

Людмила натягла куртку та пішла до крамниці. Коли повернулася, вся родина влаштувалася у вітальні перед телевізором. На кухні стояли гори немитого посуду, на підлозі валялися крихти та іграшки.

– Мамо, тихіше з посудом, – крикнула Катя, не обертаючись. – Заважаєш дивитися кіно.

Людмила зменшила натиск води й тихенько домила тарілки. Потім розстелила диван і лягла. Спина нила від утоми, але заснути ніяк не виходило. Зі спальні долинали неголосні розмови, світло горіло майже до другої ночі.

Недільний ранок почався зі звичної метушні. Сніданок, прибирання, приготування обіду. Дашка вимагала уваги, Катя просила попрасувати блузу до понеділка, Денис шукав зарядку для планшета.

– Мамо, сходімо до торгового центру, – запропонувала донька по обіді. – Даші нове взуття подивимось.

У крамниці Катя довго вибирала сандалики, а платити, само собою, довелося Людмилі.

– Ну, ти ж бабуся, – здивувалася дочка на боязке заперечення. – Внучці подаруночок зроби.

Подарунок потягнув на чверть пенсії.

Увечері, збираючись додому, Катя почала складати в сумки їжу.

– Мамо, у тебе ж багато всього наготовлено. Візьмемо додому, бо холодильник порожній зовсім.

У пакети вирушили котлети, пиріжки, фрукти, яких Людмилі мало вистачити на тиждень.

Після їхнього від’їзду Людмила довго сиділа серед розгрому на кухні. Почуття спустошеності було майже фізичним. Кохана дочка, довгоочікувана онучка… а в душі якась туга.

Тиждень йшов на підготовку до наступних вихідних. Прибирання, прання, закупівля продуктів. Економія на собі, щоб накопичити на примхи онуки, та прохання доньки.

У п’ятницю донька знову зателефонувала.

– Мамо, завтра приїдемо раніше. Дашка хворіла на тижні, особливий догляд потрібний. І Денис дисертацію дописує, тиша потрібна для роботи.

– Може, краще вдома відпочинете? – обережно запропонувала Людмила.

– Мамо! – голос дочки став холодним. – Ти проти внучки налаштована? Ми до тебе їдемо, а ти не хочеш нас бачити!

– Та ні, я не те мала на увазі…

– Все зрозуміло! Ти стала якась черства, думаєш лише про себе.

Людмила здалася, як завжди. А що ще лишалося?

Цей вікенд видався особливо важким. Даша вередувала після хвороби, висіла на бабусі, вимагала постійних розваг. Денис замкнувся у спальні з комп’ютером, а Катя лягла на диван із мігренню.

– Мамо, погуляй із Дашею, а я полежу, – попросила дочка. – І обід приготуй, щось легеньке.

Три години Людмила гуляла з онукою парком, потім готовила, годувала, прибирала. Надвечір ніг під собою не відчувала.

– Мамо, а завтра ми ще залишимося, – сказала Катя за вечерею. – У Дениса вихідний у понеділок, він дисертацію доробить у тиші.

– Катю, може, таки додому поїдете? Мені рано вставати, а ви будете шуміти…

– Мамо! – Катя відклала виделку. – Слово честі, не розумію, що з тобою коїться! Раніше раділа нашим приїздам, а тепер виганяєш рідних людей!

– Я нікого не виганяю…

– Виганяєш! І знаєш, що? Може, нам справді рідше приїжджати варто. Раз ми такий тягар!

Дашка злякалася маминого підвищеного тону і заревіла. Денис невдоволено підійняв голову від планшета.

– Що за крики? Зосередитись не дають.

– Бабуся нас виганяє, – поскаржилася Катя, притискаючи доньку, що плакала.

Людмила відчула себе останньою злодійкою. Невже й справді стала такою байдужою? Невже жаліє для рідних людей дах та стіл?

– Залишайтеся, звичайно, – пробурмотіла вона.

У понеділок зранку, йдучи на роботу, залишила готовий сніданок, та суп на обід. Повернувшись увечері, побачила гору брудного посуду, крихти по всій кухні, мокрі рушники на підлозі у ванній.

– Забиралися трохи, – повідомила Катя. – Але з малою знаєш же як… тільки щось прибереш, вона вже влаштувала новий безлад.

На дивані валялися іграшки, на килимі красувалися плями від соку. У спальні постіль не заправлена, одяг розкиданий по підлозі.

– Завтра їдемо, – сказала дочка. – Але ж у суботу знову приїдемо. У нас ремонт починається, жити буде неможливо.

Ремонт розтягнувся на цілий місяць. Людмила остаточно перетворилася на домробітницю та няню на громадських засадах.

Готувала, прибирала, прала, гуляла з онукою, купувала продукти та іграшки. На себе часу зовсім не залишалося.

– Людо, ти зовсім змарніла, – зауважила подруга Олена.

– Відпочити б тобі.

– Та ніколи. Донька щовихідних із сім’єю приїжджає.

– І добре ж?

– Звичайно, добре. Просто… трохи втомлююся.

Людмила не наважувалася зізнатися навіть собі, що стала прислугою у власній квартирі.

Все змінилося в одну із субот, коли Людмила прокинулася з високою температурою. В голові паморочилося, тіло ломило, але Катя з сім’єю вже приїхали.

– Мамо, щось ти бліда сьогодні, – зауважила дочка, заходячи на кухню.

– Простигла, мабуть.

– Зрозуміло. Ну ти після сніданку полеж, а я тут із Дарією позаймаюся.

Але після сніданку Катя увімкнула серіал, а Дашка почала вимагати розваг.

– Баба Люся, грати! Гратимемо! – Кричала внучка.

– Мамо, пограйся з нею трошки, – попросила дочку, не відриваючись від екрана. – Бачиш, нудьгує дівчинка.

Людмила грала у ляльки, готувала обід, мила посуд. Температура підіймалася, в очах темніло.

Надвечір стало зовсім погано. Людмила впала на диван і не могла підвестися.

– Мамо, а вечеря буде? – поцікавилася Катя. – Дашка їсти просить.

– Не можу… зовсім погано мені…

– Гаразд, піцу замовимо. Але завтра видужаєш? У нас плани на неділю.

Плани включали зоопарк, обід у кафе та кіно.

Вночі температура підскочила до тридцяти дев’яти. Людмила насилу дісталася аптечки, випила жарознижувальне, тремтячи від лихоманки.

Вранці ледь стала на ноги. Катя вже збирала доньку на прогулянку.

– Мамо, ми в зоопарк поїхали. Відлежся тут, а надвечір видужуй. До шостої повернемося, вечерю приготуєш.

– Катю, мені дуже погано…

– Ну, полеж, полеж спокійно. Відпочинеш без нас.

Вони пішли, залишивши хвору матір одну. Людмила лежала на дивані в маренні й раптом ясно зрозуміла… для дочки вона не жива людина, а набір функцій. Готувати, прибирати, няньчити, оплачувати.

Коли родина повернулася, Людмила зустріла їх, стоячи.

– Мамо, ну от і чудово! – Зраділа Катя. – Видужала значить. А ми у кафе передумали йти, дорого там все. Вдома поїмо.

– Вечері не буде, – сказала Людмила рівним голосом.

– Як це не буде? – розгубилася дочка.

– Я хвора! Мені потрібний спокій!

– Мамо, що ти вигадуєш! Трохи застудилася, з ким не трапляється. Дашка голодна.

– Тоді приготуй сама!

Катя здивувалася.

– Але ж я не вмію твої фірмові страви…

– Навчишся. Або їжу замовте.

– Мамо! – обурилася дочка.

– Ми до тебе приїхали, а ти навіть годувати нас не хочеш!

– Я хворію! Хочу відпочити!

– Який відпочинок? Ти ж вдома сиділа, нічого особливого не робила!

Людмила подивилася на дочку і побачила примхливу дитину в тілі тридцятирічної жінки.

– Катю, завтра ви їдете!

– Як це їдемо? Ми на усі вихідні планували!

– Я хвора і хочу побути сама.

– Мамо, ти розумієш, що мені нікуди подітися? В будинки пил, бруд, ремонт…

– Це твої проблеми! Я не повинна їх вирішувати за тебе.

Катя намагалася сперечатися, ображатися, тиснути на жалість. Але щось кардинально змінилося у Людмилі.

Вона більше не бачила перед собою улюблену дитину, а лише егоїстичну жінку, яка звикла користуватися матір’ю.

Вранці, збираючи речі, Катя дулася, як маленька.

– Ніколи не думала, що ти можеш бути такою, – бурмотіла вона. – Рідних людей надвір виставляєш.

– Я нікого не виставляю. Просто вчуся ставити межі.

– Які ще межі? Ми ж сім’я!

– Ті самі! Сім’я, – це де усі рівні! А не господарі та прислуга!

Після їхнього від’їзду Людмила лягла у своє ліжко і проспала чотирнадцять годин поспіль. Прокинулася відпочила вперше за довгі місяці.

Катя не дзвонила цілий тиждень. Потім зателефонувала та сухо повідомила.

– У суботу приїдемо. Ремонт закінчився.

– Добре. Але лише на день. І будете готувати самі.

– Що ти сказала?

– Ти доросла жінка, Катю. У тебе є руки та мізки. Час навчитися піклуватися про сім’ю самостійно.

– Мамо, не розумію, що з тобою сталося! Раніше ти була нормальною людиною!

– Раніше я була зручна! Це зовсім різні речі!

Нові правила були жорсткими. Ночувати тільки у вітальні, готувати самим, прибирати за собою. За порушення – негайний виїзд.

– Мамо, ти стала справжнім монстром, – образилася дочка.

– Ні, Катю. Я стала людиною, яка себе поважає.

Перші візити за новими умовами відбулися напружено. Катя супилася, Денис бурчав, Дашка вередувала від змін. Але поступово всі пристосувалися.

Людмила більше не носилася з тацями, не ночувала на дивані, не витрачала всю пенсію на чужі забаганки. Вона приймала доньку, але на своїх умовах.

Відносини стали прохолоднішими, але чеснішими. Катя зрозуміла, що мама – жива людина, а не безплатна служниця.

А Людмила засвоїла важливу істину… Материнське кохання не означає повне самозречення. Навіть дорослі діти мають знати межі…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.