Ще раз, і, сподіваюся, останній, пересварилася з мамою, братом і бабусею. А все через бабусину спадщину. Вони з мамою подумали і вирішили, що квартира та дача бабусі мають дістатись братові, адже він чоловік, продовжувач роду. А ось усі турботи про бабусю на себе має прийняти я. Мамі вже важкувато, а мені якраз – я ж молода жінка. А ось я чомусь відмовилася від такої честі.

У нас у сім’ї завжди був “культ чоловічих штанів”. І бабуся, і мама жили в розлученні, з особистим життям не ладналося, тому навколо мого молодшого брата мало не навприсядки танцювали. Остання цукерка – Антошці, найкращий шматочок – Антошці, солодкі ягідки з дачі – ну, ви, думаю, зрозуміли.

А мені не щастило за всіма статтями. Я і старша, та ще й дівчинкою примудрилася народитися. Тому мені належало за братом і ліжко заправляти, класу до восьмого, і сніданком-обідом його годувати, бо “хлопчик не повинен сам собі готувати, коли вдома стільки жінок”. Готувати собі – це налити чай чи какао, нарізати бутерброди та погріти в мікрохвильовій печі тарілку супу. Велика проблема.

З таким підходом до виховання було зовсім не дивно, що Антон ставився до нас до всіх як до прислуги. За все своє життя я не пам’ятаю, щоб він хоч раз сам помив посуд, приготував собі хоч би яєчню або сам закинув речі у прання.

– Чоловік не має займатися жіночими справами.

Ох, як я злилася від таких міркувань та поведінки мами та бабусі. Скільки разів я страйкувала, особливо коли мені тяжко доводилося в дев’ятому та одинадцятому класі, коли треба було складати іспити. Мені готуватися треба, і так голова пухне, а мама з бабусею по черзі дзвонять.

– Ти вдома? А Антошку зустріла, погодувала обідом? Чому ще у школі? Які підготовчі? Давай швидко додому, там дитина голодна сидить, а вона нісенітницею страждає!

Коли я була у дев’ятому класі, брат закінчував п’ятий. Вже справитися з мікрохвильовою пічкою він явно міг. Враховуючи, що зростом він був приблизно з мене вже, то проблем із діставанням із холодильника супу у нього теж не виникало. Але ні, я мала кидати заняття і бігти додому, щоб годувати голодуючого хлопчика. А потім ще й уроки із ним сидіти робити.

В одинадцятому класі була така сама ситуація, хоча брат уже підріс. Більш самостійним він від цього не став, дякуючи мамі та бабусі. Як я примудрилася взагалі нормально скласти іспити, для мене загадка. Але мої успіхи нікого особливо не потішили.

– Та навіщо дівчинці освіта? Ти маєш прагнути побудувати міцну сім’ю, дітей ростити, чоловіка радувати, будинком займатися. Ось у мами твоєї є освіта і що в ній хорошого? – говорила бабуся.

Я ж не хотіла спочатку судомно шукати чоловіка, стрімголов тягти його до РАЦСу, а потім убиватися, бо він пішов до жінки, яка не так повернена на домашньому господарстві. Вступати хотіла на очне, але мені одразу заявили, що оплачувати моє навчання ніхто не буде. Нема чого, мовляв, балуватися, зайві гроші переводити.

Тоді я зібрала речі, і пішла з дому, залишивши маму та бабусю кружляти над Антоном. Сама влаштувалася на роботу, згодом з’їхала від подруги до зйомної кімнати, а наступного року вступила на заочку. З мамою та бабусею зв’язувалася лише у свята. Самі вони мені не дзвонили, не було коли.

До того ж на мене злилися. Через те, що я тепер не жила з ними, бабусі довелося піти з роботи, щоб годувати онука обідами та не залишати одного вдома. Про моє існування згадали, коли Антону стукнуло вісімнадцять і замаячила армія. Від мене вимагалося багато грошей, щоби його відмазати.

У мене грошей не було, і шукати їх я не збиралася. Що шокувало маму і бабусю. Як це – не хотіти зробити щось на благо Антошки? Посварилися ми тоді дуже і дуже сильно, мені навіть офіційно сказали, що в мене тепер нема дому. Хоча за минулі роки я там з’являлася разів зо три.

У результаті в армію брат не пішов, якось це питання вони втрясли. А я на наступні роки сім виявилася відрізаною від сім’ї. Не скажу, що це мене сильно засмутило.

Я закінчила університет, змінила роботу, взяла іпотеку, познайомилася і з’їхалася з хлопцем. Ми вже два роки живемо разом і подумуємо про похід до РАЦСу. Мої родички про моє життя нічого не знають. Але раптом днями пролунав несподіваний дзвінок.

Дзвонила мама, яка ніби й не було семи років мовчання, запросила в гості. Я відчувала, що їм від мене щось треба, але вирішила сходити. Цікаво ж. І я не помилилась.

Мене зустріли брат, бабуся і мама. Мені відразу було оголошено про велику радість – Антошка одружується. Навіть заради пристойності запитали, як у мене справи. Було помітно, що їхня відповідь не дуже цікавила, тому я відмазалася загальними фразами.

– Тут таке діло. Антошка одружується, йому кудись треба привести жінку. Тому бабуся залишає йому свою квартиру та дачу. Тож тобі треба забрати бабусю до себе, їй без нагляду жити вже важко.

Мені здалося, що прослухала половину розмови, бо зв’язку між залишенням спадщини братові та переїздом бабусі до мене я не побачила.

– А чого б раптом не до тебе? – глянула я на маму. Чому ця радість не дісталася Антону я навіть не стала питати – це очевидно.

– Взагалі-то я теж не молодію, мені вже важко!

– Добре. Нехай тоді опікується Антон. Йому спадщина – йому й доглядати.

– Він же чоловік! А якщо мені потрібно буде допомогти помитися? Ти що городиш? – обурилася бабуся.

Я сказала, що у брата незабаром з’явиться дружина, яку можна залучити до цієї богоугодної справи. Вже за трьхкімнатну квартиру і дачу можна трохи й упокорити гордість.

– Ну, ось ще чого! Тобі вона бабуся, а невістці хто?

– А невістці вона благодійниця, яка врятувала від іпотеки.

Що смішно – брат всю розмову сидів у телефоні, ніби розмова його взагалі не торкалася. Або він був упевнений, що все зважилося вже, а тепер просто трясуть формальності.

Але я була проти того, щоби забирати бабусю до себе. І куди? У мене однокімнатна квартира в іпотеці, де я живу з хлопцем. У мами двохкімнатна, у брата трьохкімнатна, а бабусю має забрати я. Спадок повз мене, зате весь головняк звалюється саме мені.

Мама з бабусею назвали мене дріб’язковою меркантильною жінкою, якій начхати на сім’ю, і яка за копійку вдавиться. Та хай так і буде. Але погоджуватися на їхні маячні ідеї я не збираюся. Хочуть полегшити життя Антошки по максимуму? Вперед і з музикою, але не за мій рахунок.

КІНЕЦЬ.