Спадок, якого я не чекала – так можна назвати мою історію. Та і не отримала в результаті, хоча вклала в нього багато. Хочу розповісти вам про все спочатку, щоб дізнатися вашу думку.

Мені зателефонували рано-вранці. Голос адвоката, офіційний і трохи сухий, повідомив:

– Ви спадкоємиця маєтку у селі Зелений Гай. Ваш дядько, Богдан Іванович, залишив усе вам у заповіті.

Я слухала його слова, і в голові крутилися уривки спогадів. Дядька Богдана я пам’ятала лише з дитинства. Він був диваком, який жив відлюдником, обожнював квіти та мріяв перетворити свою хатину на квітковий рай.

Мої батьки рідко з ним спілкувалися, а як їх не стало, зв’язок із ним зовсім обірвався. Але тепер, через багато років, він залишив мені свій дім.

Я вирішила поїхати туди, щоб усе оглянути. Хата була стара, зі скрипучими дверима, похиленим парканом і запущеним садом, де бур’ян переміг навіть найстійкіші рослини.

Проте я побачила в цій старенькій оселі потенціал. Ця хата і садок навколо неї могли б стати ідеальним місцем для втечі від міської метушні, оазою спокою.

Роботи почалися вже за тиждень. Я запросила майстрів, які обіцяли перетворити старий будинок на сучасне житло, але зі збереженням його автентичності.

Вікна зі старими дерев’яними рамами відновили, а стіни всередині пофарбували у теплі відтінки, якімені нагадували дитинство. Я додала камін, великий дерев’яний стіл для гостей і навіть затишну терасу зі сходами у сад.

Вкладати гроші було нелегко, адже це коштувало значно більше, ніж я очікувала. Але я не шкодувала. Нові меблі, побутова техніка, дизайнерські дрібнички – усе це мене радувало. Я навіть посадила саджанці троянд у пам’ять про дядькову мрію.

А влітку, коли ремонт був майже завершений, я вирішила влаштувати невеличке святкування з нагоди нового розділу у своєму житті.

Запросила декількох близьких родичів. Вони хвалили мою роботу, але я помітила, як деякі з них обмінюються дивними поглядами, значення яких я не розуміла.

Через кілька днів мені зателефонувала адвокатка тієї ж фірми, яка раніше повідомила про спадок.

– Є проблема, – сказала вона.

– Ми щойно знайшли новий заповіт.

У заповіті, який датувався лише кількома місяцями до кінця дядькового життєвого шляху, зазначалося, що будинок передається його племінникам – дітям його рідного брата. Виходило, що я мала віддати хату їм.

Я була спантеличена. Як таке могло статися? Чому мене не попередили одразу?

Мої родичі, які на святкуванні здавалися привітними, тепер вимагали негайної передачі будинку. Їхня адвокатка написала мені офіційний лист із проханням звільнити маєток протягом місяця.

Мені стало ясно, що дядько змінив заповіт під впливом рідних. Я почала шукати докази. Їздила до Зеленої Гаю, розмовляла з його сусідами, дізнавалася, хто до нього приходив останнім часом.

З’ясувалося, що родичі почали активно відвідувати його, хоча раніше навіть не цікавилися ним.

Але найгірше було те, що юридично я не мала шансів виграти. Новий заповіт був оформлений належним чином.

Через кілька місяців я здалася. Залишивши ключі, я востаннє пройшлася по оновленій хаті, відчула запах дерева і тепло каміна. Душа плакала, але я вирішила відпустити ситуацію.

Але цей досвід багато чого мене навчив. Хата в Зеленому Гаю стала уроком про те, як важливо боротися за своє, але також вчасно відпускати.

Я переїхала до іншого села, де знайшла невеликий будинок із занедбаним садом. Там я почала новий проект – ще один дім мрії, але вже для себе.

Джерело