Соломіє, це що??? — вирячилася я на доньку.

— А що такого, мамо? Хороші ж речі, а Євуся з них виросла, от Адамчик і доношує її платтячка та інший одяг, — здається, Соломія дійсно не розуміла мого здивування і обурення.

Та що там казати — зять і свати також дивилися на цю картинку абсолютно спокійно!!! Слів нема, голова йде обертом.

Вони всі навіть уваги не звертають на те, що мій молодший трирічний онук Адам носить речі після сестри Єви, якій зараз вісім років. І не просто футболки чи якісь там шорти! Він носить її рожеві піжами, сарафани і платтячка!

Я працюю і живу в Барселоні, вдома в Хмельницькому буваю нечасто. У дочки з зятем велика двоярусна квартира, ми зі сватами їм допомогли свого часу фінансово, а зараз діти вже й самі гарно стоять на ногах, мають бізнес.

Я не була вдома три роки і оце приїхала на місяць. У мене в рідному місті теж є квартира, але на честь мого приїзду ми всі зібралися за великим столом у дочки і зятя. І я оце побачила!

Малий Адам бігав квартирою в легенькому літньому платтячку в квіточку, з тоненькими бретельками, підстрибуючи і граючись машинкою. Волосся трохи відросло, кучеряве, а в цьому вбранні він був схожий радше на дівчинку, ніж на хлопчика.

— Соломіє, ти серйозно?! — я навіть підвищила голос.

— Мамо, що ти починаєш? Ну платтячко, ну й що? Він ще маленький, йому все одно, що вдягати.

— А тобі все одно? — я глянула на зятя.

— Олено Георгіївно, чесно? Мені головне, щоб діти були щасливі і здорові. Це ж просто одяг, — знизав плечима зять.

— А навіщо зайвим барахлом квартиру захаращувати, якщо речі в хорошому стані? — встряла в розмову сваха.

Я розгубилася. Ну як це пояснити? Це ж хлопчик, хлопчик! І він бігає у платті! Невже їм справді байдуже?

— А що буде, коли він звикне до такого і потім у садочку його засміють? — спробувала я хоч якось донести свої аргументи.

— Мамо, ну невже ти думаєш, що в три роки він запам’ятає, що носив рожеві шортики чи якусь кофтинку сестри? Він росте, речі змінюються, і все буде гаразд. Це просто практичний підхід, — вже роздратовано відповіла Соломія.

Я дивилася на неї, на зятя, на сватів — і розуміла, що тут я, схоже, одна не вважаю це нормальним. Чи це я відстала у своїй Іспанії? Чи це вони піддалися якійсь новомодній течії, де вже нема поділу на хлопчаче і дівчаче?

Я пішла на кухню, взяла склянку води, щоб трохи заспокоїтись. Адам тим часом підбіг до мене, обійняв за ногу і подивився вгору своїми великими очима.

— Бабусю, а ти чому зла?

— Я не зла, малий. Просто ти ж хлопчик, хіба тобі не хочеться чогось, ну, хлопчачого?

— А в мене є машинка! — радісно сказав він і помчав знову бігати.

Я мовчки повернулася в кімнату. Дивно мені все це. З одного боку, може, я й справді перебільшую? Ну подумаєш, трохи доносить речі сестри. Але ж це не просто шорти чи футболка, а сукні!

Скажіть мені чесно: я справді даремно хвилююся, чи все ж маю рацію і моє обурення небезпідставне?

Джерело