Мене звати Соломія, і я – лікарка, яка приїхала до великого міста з маленького села, де мої батьки – вчителі, а дідусь із бабусею – медики.

Я закохалася в Івана, міського хлопця, чия мама, пані Галина, вважала наш шлюб нерівним, бо я, бачте, “сільська”. Її постійні докори, що я не гідна її сина, отруїли наше спільне життя, а чоловік, замість підтримати, часто ставав на її бік.

Ми жили в орендованій квартирі, але я мріяла про власне житло, щоб позбутися відчуття, що я тут чужа. Напевне, я б і досі терпіла, та все змінилось. коли я захворіла.

Я сиділа на кухні нашої орендованої квартири, попиваючи трав’яний чай. За вікном гудів вечірній Львів, а в квартирі було тихо – Іван затримався на роботі, хоч я підозрювала, що він просто уникав чергової розмови.

На столі лежала купа квитанцій за комуналку – 2500 гривень, які я знову сплатила зі своєї зарплати. У двері постукали, і я одразу зрозуміла, хто це.

Пані Галина, моя свекруха, мала звичку приходити без попередження, ніби перевіряючи, чи все в її “юрисдикції” гаразд.

– Соломіє, ти чому посуд не помила? – почала вона з порога, навіть не привітавшись. Її голос був різким, як завжди, коли вона зверталася до мене. – Іван прийде голодний, а в тебе на кухні бардак.

Я зітхнула, стараючись не показати роздратування. Її “бардак” – це дві чашки в мийці після ранкової кави.

– Пані Галино, я тільки-но з роботи, – відповіла я спокійно. – Усе помию, не переживайте. Хочете чаю? Я щойно заварила м’ятний.

Вона фиркнула, але сіла за стіл, явно не поспішаючи йти.

– М’ятний чай? – перепитала вона з ноткою презирства. – У селі, мабуть, усі так п’ють. Іван любить чорний, міцний, як я заварюю.

Я всміхнулася, хоч усередині все кипіло. Її улюблена тактика – нагадати, що я “сільська”, а вона – “міська інтелігенція”. Хоча я знала, що її чоловік закінчив лише ПТУ, а вона сама отримала диплом економіста вже в зрілому віці. Але я не опускалася до її рівня.

– Іван п’є і м’ятний, – сказала я, наливаючи їй чай. – До речі, пані Галино, я тут думала, може, ми з Іваном візьмемо кредит на квартиру? Оренда забирає 9000 гривень щомісяця, а так би платили за своє.

Вона різко поставила чашку на стіл, ледь не розливши чай.

– Кредит? – її брови злетіли вгору. – Ти що, хочеш Івана в борги загнати? У вас і так грошей ледве вистачає, а ти про кредити думаєш. Сільські звички – жити не по кишені.

Я стиснула губи, але вирішила не мовчати.

– Пані Галино, я заробляю 25000 гривень на місяць у приватній клініці. Ми можемо собі це дозволити. Іван теж працює, хоч і менше зараз отримує. Чому б не подумати про майбутнє?

Вона глянула на мене так, ніби я запропонувала щось абсурдне.

– Майбутнє? – перепитала вона. – Івану не потрібні твої кредити. Він мій син, я про нього подбаю. А ти краще подумай, як у хаті лад тримати, а не мріяти про квартири.

– Дякую за пораду, пані Галино. Я подумаю.

Вона пішла, а я залишилася з думками, що крутилися в голові, як вир. Скільки ще я терпітиму ці приниження? І чому Іван ніколи не захищає мене?

Наш шлюб із Іваном почався шість років тому. Я приїхала до Львова після медичного університету, плануючи попрацювати рік-два і повернутися до рідного села на Тернопільщині.

Мої батьки – вчителі, а бабуся з дідусем по маминій лінії – лікарі, тож я з дитинства знала, що піду в медицину. Але зустріч із Іваном усе змінила. Він був чарівним, із добрими очима і легкою усмішкою. Я закохалася так, що забула про свої плани повернення.

Пані Галина з першого дня дала зрозуміти, що я не її вибір. На нашому весіллі вона сиділа з кислим обличчям, а коли гості питали, чому вона не танцює, відповідала:

— Що святкувати? Син одружився з якоюсь сільською дівчиною. Той шлюб довго не триватиме.

Я чула це, але мовчала – заради Івана. Він запевняв, що мама звикне, що вона просто “старої закалки”. Але вона не звикла.

Ми орендували квартиру за 7000 гривень на місяць, бо жити з панією Галиною я відмовилася категорично. Я влаштувалася в міську лікарню, де отримувала небагато, але на той час вистачало.

Іван працював інженером на заводі, заробляв 15000 гривень, і ми якось справлялися. Але пані Галина приходила до нас ледь не щотижня, перевіряла все – від холодильника до штор – і завжди знаходила, до чого причепитися.

– Соломіє, ти що, не можеш нормальну вечерю приготувати? – якось сказала вона, заглянувши в холодильник. – Іван худий, як тріска. У нас в сім’ї завжди готували ситно.

– Я готую, пані Галино, – відповіла я, стараючись не сказати чогось зайвого. – Івану подобається моя їжа. Може, ви просто звикли до іншого.

Вона фиркнула і пішла, залишивши після себе важкий осад. Іван, як завжди, промовчав. Я почала помічати, що він уникає розмов про маму, ніби її поведінка – це нормально.

Час минав, і я перейшла працювати в приватну клініку. Моя зарплата зросла до 25000 гривень, а потім до 30000. Це дало нам змогу жити краще, але пані Галина знайшла новий привід для докорів.

– Ти думаєш, що гроші все вирішують? – якось кинула вона, коли я купила новий диван за 12000 гривень. – Іван заробляє, а ти тільки витрачаєш.

Я ледь стрималася, щоб не нагадати, що 80% витрат покриваю я. Іван через кризу на заводі став отримувати лише 8000 гривень, а потім його взагалі відправили у відпустку за свій рахунок. Я мовчала, бо кохала його. Але любов почала тьмяніти.

Одного вечора я повернулася з роботи виснажена. У клініці був важкий день – 12 годин на ногах, двоє складних пацієнтів. Я мріяла про душ і ліжко, але Іван сидів на дивані з телефоном.

– Іване, може, приготуєш щось? – попросила я. – Я ледве жива.

Він глянув на мене здивовано.

– Ти ж завжди готуєш, – сказав він. – Я не вмію. І взагалі, мама казала, що ти занадто розслабилася. Усі жінки не тільки працюють, але дім тримають.

Я відчула, як усе всередині похололо.

– Іване, я заробляю втричі більше за тебе, – сказала я тихо. – Я плачу за квартиру, за комуналку, за твою маму ще й допомагаю. А ти мені про “розслабилася”?

Він знизав плечима.

– Мама так вважає, – сказав він. – І я з нею згоден. Ти ж жінка.

Я пішла в ванну, щоб не сказати зайвого. Але в душі я плакала. Невже це той чоловік, якого я кохала?

Остання крапля сталася, коли я захворіла. Температура 39, слабкість, кашель. Я лежала в ліжку, намагаючись відіспатися у свій єдиний вихідний. Раптом задзвонив телефон – пані Галина.

– Соломіє, ти чому лежиш? – її голос був як завжди різкий. – Іван голодний, у квартирі безлад. Що ти за господиня?

Я ледь підняла голову з подушки.

– Пані Галино, я хвора, – сказала я слабким голосом. – Мені погано.

– Хвора? – вона майже засміялася. – То йди в готель, якщо хвора. Івану не треба твої недуги. І так про нього не дбаєш, а тепер ще й це.

Я застигла. Я зібрала останні сили і сказала:

– Пані Галино, я вам нічого не винна. Останні півроку я плачу за вашу квартиру, за ваші комуналки – 2000 гривень щомісяця. Я годую вашого сина, бо він без роботи. А ви мені про готель?

Вона замовкла на мить, а потім кинула:

– Не смій мені грубити! Ти ніхто в цій сім’ї!

Я скинула дзвінок. Сльози котилися по щоках, але я відчувала злість. Через десять хвилин у спальню зайшов Іван.

– Соломіє, – сказав він холодно. – Мама сказала, що ти її образила. Забирай свої речі і йди.

Я дивилася на нього, не вірячи своїм вухам.

– Іване, ти серйозно? – запитала я. – Я голову підвести від подушки не можу, та й зрештою, я плачу за все, а ти мене виганяєш?

– Немає різниці хто платить оренду і чия квартира, – відрізав він. – Вирішуй, або миришся з мамою, або йдеш.

Я зібрала дві сумки – усе, що в мене було за шість років. Зупинилася в готелі, а потім знайшла квартиру за 10000 гривень на місяць.

На роботі я поговорила з керівництвом, і вони погодилися допомогти з кредитом на перший внесок. Я підрахувала: однокімнатна квартира мені по кишені, якщо виплачувати 10 років.

Тепер я сиджу в своїй новій квартирі, п’ю м’ятний чай і думаю: як я могла бути такою сліпою?Якого милого терпіти скільки років чоловіка, що гроші не приносив, візити його дивної матері?

От цікаво, то тільки я після розлучення прозріла, чи нас таких багато, дівчата?