Сьогодні зранку невістка мене просто прогнала з-за столу, бо я їм, бачте, в рота заглядаю. Але той сніданок, уточнюю, я готувала і взагалі, вважаю, що покидати стіл не красиво, поки останній не доїсть всю їжу. Я ж не винна, що скоріше за всіх їм.

Я не розумію, чому я маю тікати зі столу, якщо сніданок готувала я! Хіба це нормально? От скажіть, люди добрі, чи не належить мені право посидіти за столом із рідним сином?

Але ні, невістці треба, щоб я зникла, бо, бачте, я їм заважаю. Вони з Іваном хочуть, щоб я дала їм можливість поворкувати. Ох, якби ж вони завжди так любили розмовляти, а то як щось треба – то й мовчать, наче в рот води набрали.

– Мамо, може, ви підете відпочинете? – сказала Олена, моя невістка, так солоденько, що аж зуби зводить. – Ми з Іваном ще кави поп’ємо, поговоримо.

Я подивилася на Івана, але той тільки відвів погляд. Нічого не сказав. Ну так, я ж розумна людина, бачу, що йому незручно. Але чого мені йти?

– Я ще чаю не допила, – відповіла спокійно.

– Ой, мамо, ну що ви як мала дитина, – Олена склала руки. – Ми ж не виганяємо вас, просто…

– Просто ти хочеш, щоб я зникла, – сказала я рівним голосом.

Невістка зітхнула й підвелася, почала збирати тарілки. Я сиділа, пила чай і дивилася у вікно. А в голові крутилася одна думка: от як би все склалося, якби я не продала свою квартиру?

Я прожила у своїй квартирі багато років. Виховала там двох синів, доглядала чоловіка до останнього дня. Але коли його не стало, почала думати: а що я одна буду робити у тій двокімнатній квартирі?

Сини тоді обоє жили у своїх сім’ях. Старший, Іван, сказав, що я можу переїхати до нього. Він завжди був добрий, турботливий. Я продала квартиру, розділила гроші між синами – так буде справедливо.

Але ж не врахувала одного – невістку.

Олена з перших днів дала зрозуміти, що я їй тут не потрібна. Я старалася не лізти їй під руку, допомагала по дому, готувала, щоб не сидіти без діла. Але все одно їй щось не подобалося.

Після сніданку я пішла до своєї кімнати. Вона була маленька, але охайна. Я сама її обставляла – у мене тут навіть куточок для вишивання є. Олена ніколи сюди не заходить. Ну, хіба що прибирати.

Я розклала вишивку на колінах, але не могла зосередитися. Мене не полишала думка: чи дійсно я заважаю синові? Може, справді, не варто їм сидіти на голові?

– Мам, ти чого? – у дверях стояв Іван.

Я підняла голову.

– Та так, думаю… – відповіла йому.

Він присів на край ліжка.

– Олено, ну чого ти так із мамою? – почувся голос з кухні. Це Олена розмовляла телефоном.

Я нашорошила вуха. Іван теж почув і стривожено глянув на мене.

– Ти не розумієш! – сердито говорила невістка. – Вона не дає мені спокою! Постійно втручається, сидить за столом, заглядає в тарілку! Вона взагалі не розуміє, що у нас своє життя!

І тут мене наче холодною водою облили.

Іван хотів щось сказати, але я вже встала.

– То я вам заважаю? – запитала я, вийшовши на кухню.

Олена аж почервоніла.

– Мамо, ну я ж просто…

– Просто ти хочеш, щоб я не сиділа з вами, – я глянула на Івана. – То скажи мені, сину, прямо: тобі теж не хочеться, щоб я тут жила?

Він мовчав. І цього мовчання було достатньо.

Я пішла у свою кімнату й зачинила двері.

Увечері я довго сиділа й дивилася на телефон. Хотілося набрати молодшого сина. Запитати, чи міг би він прийняти мене. Але я ж сама вирішила жити з Іваном, сама поділила гроші. Хіба я маю право зараз вимагати чогось іншого?

Олена цілий вечір ходила напружена. Іван мовчав.

– Мам, давайте завтра підемо в кафе? – несподівано запропонував він.

Я здивувалася.

– В кафе?

– Так. Просто поговоримо.

Я подивилася на нього уважно. Він хотів щось сказати, я це відчувала. Але чи буде це щось приємне для мене?

– Гаразд, – відповіла я.

А в душі вже було не спокійно.

Чи не збирається він запропонувати мені поїхати звідси? Чи не натякне, що мені пора знайти собі інше місце?

І що мені тоді робити?

Джерело