Сьогодні я залишила свою багату маму в приватному будинку для літніх людей на Львівщині. Мені дуже шкода і важко, але це її воля і бажання.

Вона сама так вирішила. Сказала мені ще кілька місяців тому:

— Я хочу жити там. У мене є гроші, я можу собі це дозволити.

Я спочатку подумала, що це просто чергова її примха. Вона завжди була жінкою, яка робить те, що хоче, не зважаючи на чужу думку. Але з часом я зрозуміла, що вона серйозна.

— Мам, навіщо? У тебе є все, ти можеш жити в своїй величезній квартирі, з доглядальницею, з персоналом.

Вона тільки похитала головою.

— Я втомилася. Вдома я почуваюся самотньою. А там є люди, з ким поговорити. Там є лікарі, які завжди поруч.

Я не знала, що сказати.

Сьогодні, коли я привезла її в цей дім для літніх людей, вона була спокійна. Спокійніша, ніж я. А я ледь стримувала сльози.

Будинок розкішний. Великий, світлий, чистий. Тут більше схоже на дорогий санаторій, ніж на місце для покинутих старих. Персонал усміхнений, привітний. Інші мешканці — охайні, доглянуті, дехто навіть із макіяжем і укладкою.

Але мені все одно було не по собі.

— Мам, якщо тобі тут не сподобається, я заберу тебе.

Вона всміхнулася.

— Доню, я тут із власної волі.

Я бачила її кімнату. Простора, з великим вікном, гарним дерев’яним ліжком і шафою. Нічого зайвого, але затишно.

— Як тобі? — питаю.

— Чудово, — відповідає вона. — Але ти виглядаєш так, ніби привезла мене в тюрму.

Я зітхаю.

— Мамо, ти справді цього хочеш?

— Так, доню. Ти маєш своє життя. Я не хочу бути тягарем.

— Але ж ти не тягар!

Вона кладе руку мені на долоню.

— Я знаю. Але я хочу жити тут.

І я більше не можу сперечатися.

Виходячи звідти, я відчувала, ніби роблю щось неправильне. Ніби зраджую її. Хоча вона сама мене про це просила.

Тепер я сиджу вдома і думаю: а раптом це була помилка? А раптом їй стане там погано, самотньо? Або вона передумає, але не скаже мені?

Чи правильно я зробила? Чи повинна була наполягати, щоб вона залишилася вдома? Як би ви вчинили на моєму місці, в подібній ситуації?

Джерело