Сьогодні все почалося знову… — Ну що, доню, подумала? Вчора бачила такий «Шкоду»! Білу, з шкіряним салоном. Красуня. Всього-то п’ятсот тисяч гривень, — голос Тетяни Львівни звучав ніби невимушено, але за цим ховався тиск. — Мам…

— Оксана видихнула й закрила ноутбук. — Ми вже говорили. У нас іпотека, Софійка часто хворіє. Де ж я тобі півмільйона знайду? Подивись щось простіше. З кімнати лунали дитячі вигуки. Дмитро возився з Софійкою — та вила, не хочучи одягати шкарпетки. На годиннику було без чверті восьма.

За десять хвилин Оксані на роботу. І ось ця історія з машиною знову виплила невчасно. — Тож візьміть кредит, — спокійно сказала Тетяна, присунувши до себе вазу з печивом. — Ви ж молоді, у вас стаж, гарні зарплати. Я ж не на похорон прошу, а на корисну річ.

Оксана різко обернулася до матері, стискаючи кулаки. — А платити чим, мамо? Повітрям? Ти мене взагалі чуєш? У нас вже є іпотека. Тетяна фыркнула, схрестила руки на грудях і відвернулася. — Угу. У батьків Дмитра є авто, а я, виходить, як завжди, десь на задвірках. Оксану пройняло.

— У батьків Дмитра є машина, бо вони самі її купили. Продали стару, збирали. Ні в кого нічого не просили. А ти тільки права отримала, а вже «Шкоду» за п’ятсот тисяч тобі подавай. — А чому, на твою думку, я тільки зараз права отримала?! — спалахнула Тетяна.

— Тому що тебе виховувала, кожну копійку на тебе витрачала, тобі на перший внесок складала! А тепер, коли нарешті з’явилася можливість, мені дають відворот. Оксана глянула на Дмитра. Той допомагав доньці взуватися й виглядав втомленим. Як завжди, не втручався.

Сподівався, що вони самі розберуться. Але по стиснених губах було ясно — йому все це набридло. — Мамо, ти ж сама колись казала, що боїшся за кермо. Послухай, ми не чудовиська. Але у нас немає золотої картки, — обурення в голосі Оксани змінилося втомою. — Ми й так тобі у всьому допомагаємо. Платимо за комуналку, даємо на ліки, на подарунки…

Тетяна схопилася за серце так театрально, ніби раптом згадала про своє підвищене тиск. — Ой, усе зрозуміло. Значить, тепер ти будеш мені кожну гривню згадувати? Оксана гучно видихнула, ніби випускала пар. У горлі пересохло, долоні спітніли. Ця розмова про машину була не першою, але сьогодні — особливо гіркою.

Все зійшлося: недосип, постійні лікарняні доньки, робота, несплачені рахунки в поштовій скриньці. І тоді Тетяна вистрілила: — А якщо я буду сидіти з Софійкою? Коли вона хворіє. Ти зможеш працювати без лікарняних, більше заробляти. Тоді тягнемо кредит. Оксана на мить завмерла.

— Зачекай. Значить, ти з внучкою готова сидіти лише за машину? Просто так тобі здоров’я не дозволяло, як я пам’ятаю. А побачивши «Шкоду», у тебе тиск унормувався? — Не перебільшуй, — буркнула мати. — Я просто шукаю компроміс. Щоб усім було добре.

— Компроміс — це коли обидві сторони йдуть на поступки. А ти просто торгуєшся. Тетяна різко розвернулася й пішла до дверей. — Добре. Усе зрозуміло. Живіть без мене. І не телефонуйте, коли знову буде потрібна бабуся. Оксана не побігла за нею. Просто сіла біля вікна й заплющила очі, намагаючись переварити цю розмову. Дмитро підійшов і поклав руку їй на плече.

— Ти все правильно сказала, — тихо промовив він. — Шкода, що так вийшло. У квартирі встановилася дивна тиша. Навіть Софійка перестала хныкати, лише тривожно дивилася на двері.

— А бабуся назавжди пішла? Ми тепер не підемо до неї? Оксана не знала. У її серці кипіли втома, злість і дитяча образа. Скільки раз вони допомагали матері просто так, а тепер та відмовилася бути бабусею, доки не отримає машину. Минуло два місяці. Усе в сім’ї ніби налагодилося.

Софійка ходила до садка, Оксана працювала за графіком, Дмитро підробляв. Ніхто вголос не згадував Тетяну, але вона була всюди: у м’яких іграшках, що колись приносила, у в’язаних шкарпетках, у рецепті їхнього сімейного пирога.

І Софійка сумувала. Спочатку — тихо, потім із запитаннями.

— Мамо, а бабуся поїхала?
— Ні, вона просто… зайнята.
— Вона ж завжди телефонувала, коли я кашляла. А тепер — ні. Вона мене забула?

Оксана намагалася пояснювати, але в її голосі не було впевненості.

Все вибухнуло одного вечора. Софійка сиділа з планшетом, Оксана мила посуд. Звичайний день.

— Хочу подзвонити бабусі. Дозволиш? — раптом спитала донька.

Оксана кивнула. Може, цього разу вона почує. Може, її серце розтане.Автовідповідач. Софійка пробувала ще. І ще. Після четвертого разу вона заплакала.Оксана взяла телефон у доньки, набрала номер сама і, коли почула мамин голос, прошепотіла: «Мамо, давай без умов — просто будьмо разом».