Сьогодні вранці я принесла доньці звичні 10 тисяч гривень зі своєї пенсії і сказала, що це востаннє.

— Ну чому твій чоловік не працює? Чому зять уже п’ятий рік валяється на дивані? — запитала я дочку.

А вона, знизавши плечі, лише покірно відповіла:

— Матусю, ти ж знаєш, він пише пісні, тексти, шукає партнерів, щоб нарешті почати працювати і заробляти, але в нього не виходить.

Я глибоко вдихнула.

— Доню, а в мене виходить? В мене виходить зі своєї пенсії щомісяця вам нести гроші, поки він “пише пісні”? Я розумію, що вона в мене 25 тисяч, але повір, у мене є власні потреби і куди подіти гроші, а не носити їх вам.

Людимила опустила очі.

Я сіла на стілець, бо сили вже не було.

— Я все життя працювала, дбала про тебе, тягнула все сама. А тепер, коли я нарешті можу хоч трохи спокійно жити, я тягну ще й твого чоловіка?

— Мамо, не говори так, будь-ласка. ТИ ж знаєш, що Максим сирота, але він талановита і творча людина, ще й аліменти на першу дитину платить.

— А як мені говорити? — я відчула, як в мені здіймається буря. — Я працювала вночі, брала додаткові зміни, аби ти мала все. І я не скаржилася. Бо це нормально — допомагати своїй дитині, доки вона росте.

Але тепер, коли твій чоловік здоровий, дорослий чоловік, просто не хоче працювати, я повинна його утримувати?

— Він не те що не хоче, мамо. Він просто не може знайти себе.

Я вже не витримала.

— Не може знайти себе? П’ять років? Він що, по пустелі ходить, як Мойсей, шукаючи відповідь?

Донька заплакала.

— Мамо, ну не починай, мені теж не легко.

— Доню, а він хоч раз задумався, звідки ці гроші? Чи легко мені їх віддавати? Чи мені не треба їсти, платити за квартиру, лікуватися?

Вона мовчала.

— Добре. А що буде, якщо я на небо полину?

Вона здригнулася.

— Мамо, що ти таке кажеш?

— А що? Це життя. І я не вічна. Що тоді? Він теж буде чекати, поки з неба впадуть гроші? Що я звідти вас буду утримувати і ваших двох дітей?

Вона зітхнула.

— Він казав, що скоро почне працювати, що є проект.

— Скоро. Ага. А поки — твоя стара мати буде останні копійки носити?

Я встала.

— Все, доню. Це останній раз. Далі — самі.

Вона не відповіла. Просто дивилася на мене, як маленька дівчинка, яку покарали.

Я вийшла з її квартири, гримнувши дверима. І тепер сиджу, думаю: а може, я не права? Може, треба було ще трохи допомогти? Чи я правильно зробила, що припинила це? Просто голова обертом від цих думок, за внуків дуже переживаю. Що можете порадити?

Джерело