– Розлучення можна було б уникнути, – мати Юлі схрестила руки перед собою. – Іноді краще й промовчати.

– Мамо, це моє життя.

– Не тільки твоє, а й Вірине та Денисове. Дочці сім, а синові лише три роки, батька не знатиме…

– Ну мамо.

– Мамо, мамо, слухала б мене, зараз на морі відпочивала, а не брала б другу роботу.

Юля закусила губу і поправила волосся.

У великій вітальні зібралися батько з матір’ю та молодша сестра Юлі. Знову розмова перейшла в неприємну для неї тему.

Вона й не думала, що її сімейний човен через десять років допливе до розлучення, але обидва вперлися і поступатися не хотіли. Юля запропонувала розлучитися, якщо не зійшлися характерами, а чоловік образився і погодився.

Відступати та миритися першою Юля навіть не думала, не вважала за правильне. Розмовляти теж не звикли, якось кожен по собі та все в собі.

– Не гульбанить, гроші заробляє! А вона – розлучення, – дивувалася сестра. – Мій, он що, тільки відпочиває з друзями, а я що? А я нічого, прощаю.

Розлучення Юлі та Романа ніхто не схвалював, не розуміли. Така пара була красива, такі діти.

– Уперті вони обидва, от і не зійшлися, – резюмував батько, слухаючи розмову збоку.

Тепер Юля з дітьми жила у своїх батьків, бо грошей на орендоване житло не було, іпотеку одній теж не потягнути. Зарплати бібліотекаря не вистачало, ціни зростали з кожним днем. Батьки, на той час пенсіонери, звичайно, допомагали, але довелося взяти підробіток та мити в бібліотеці підлогу. Аліменти Юля витрачала лише на дітей, навіть чеки зберігала.

– Може у вас того, кризи там якісь три, сім років, ти почитай, що там пишуть, – запропонувала сестра.

– Навіщо? Ми ж вже розлучилися, – дивувалася Юля.

– А тому, що твій колишній чоловік кращий за нових двох.

Юля навіть махнула рукою у бік сестри: “Нічого ти не розумієш”.

Виявилося, молодша сестра в житті розуміла набагато більше.

Спеціально зустрічей із чоловіками Юля не шукала. Робота, дім, діти, крутилася як білка у колесі. Але одного разу до бібліотеки прийшов чоловік. Звичайний, в окулярах, попросив підібрати для матері кілька книжок, вона їде до санаторію і хотіла чимось зайняти час. Тоді Юля не надала значення цьому кроку. Книжки в бібліотеці беруть або здебільшого пенсіонери, або ті, кому на навчання потрібні певні знання та автори. Не подумала Юлія, що “бульварні романи” дорослий син може недорого купити в будь-якій книгарні або навіть на зупинці в кіоску, а він до бібліотеки за ними пішов.

Юля лише поцікавилася, яких авторів любить читати його мати і швидко запропонувала кілька книг, професіоналізм на той момент відключив розум. Чоловік пішов, а ввечері повернувся і покликав сходити до кафе.

Юля навіть розгубилася. Зателефонувала матері, попередила, що затримається та попросила забрати дітей із додаткових занять. Та погодилася.

У маленькому кафе, яке більше було схоже на забігайлівку, Юлі було не комфортно: гучна музика, тут же навпроти чоловіки грали в більярд,, поговорити про щось із співрозмовником було важко. Юля замовила тістечко та чай. Григорій взяв чорну каву і кілька разів безцеремонно заліз у тарілку з тістечком до Юлі. Платили кожен за своє замовлення. Григорій дістав із гаманця двісті гривень, яких вистачило б розплатитися за себе та запрошену даму, але попросив порахувати окремо.

Юля мовчки дістала гаманець, але сприйняла це як знак згори.

Чоловік не дозволяв у громадських місцях Юлі платити за себе, навіть коли зустрічалися до весілля, у студентстві, коли мав останні гроші і йти додому треба було пішки.

Григорій, здаючи прочитані матір’ю книги, дуже здивувався, що Юлія відмовляється знову йти в те саме кафе.

– Мені ще підлогу мити після закриття.

– Я почекаю, одразу можна тут посидіти, на вулиці холодно.

Юля відмовила та попросила більше не турбувати її з особистих питань.

А потім вона познайомилась із Максимом. Він, як і Юля, купував продукти у супермаркеті. За вмістом візка та одягу можна було відразу сказати, що чоловік заможний.

Він довго стояв перед прилавком із сирами і вибирав.

– Дівчино, а ви не знаєте, який сир подають ігристого? Тут його стільки, що очі розбігаються. – Юля посміхнулася і знизала плечима. – Я не п’ю, тож не знаю.

– Тільки їсте? По вас і не скажеш, – намагався жартувати незнайомець.

Юля не зрозуміла жарту, але засміялася.

Вдруге, зустрівшись із незнайомцем у тому самому супермаркеті, Юля навіть розглянула його: невисокий, кремезний, із чарівною усмішкою на обличчі, знову повний візок продуктів, радісний, щасливий. І без кільця на пальці. Заміжня вона чи ні, запитав відразу, без зайвих розмов.

Коли Максим запропонував Юлі довезти її до будинку та підняти сумки, вона погодилася. Взяла, як завжди, багато, без урахування того, що понесе все сама. Зазвичай вона писала чоловікові список і відправляла його в магазин або вони їздили разом і набирали відразу продуктів на тиждень-два, щоб не бігати щовечора до магазину. Звичка брати багато продуктів залишилося, тож Юля несла все сама.

Максим був галантний, оплатив свої покупки та продукти Юлі довіз до квартири і підняв пакети прямо до дверей.

– У мене за тиждень день народження, будемо відзначати в суботу на моїй дачі, не плануй нічого, – сказав він і пішов.

Мама повела очима.

– Що? – Усміхалася Юля.

– Не зарано?

– Це офіційний захід, я ж не переїжджаю до нього жити.

Захід справді був офіційний. Зібралися друзі, близькі. Юля почувала себе ніяково. Максим не дуже часто звертав на неї уваги, наче запрошена вона була для загальної маси. Однак, коли Юля зібралася пізно ввечері поїхати і викликала таксі, Максим захвилювався і почав дорікати їй, що вона все псує. Було незручно при всіх вискакувати надвір і стрибати в машину. Залишилась. А вранці, замість того, щоб виїхати, знову скасувала машину.

– Не їдь, зараз приберемо тут все і продовжимо святкувати разом, – сказав він Юлі. Тоді вона знову нічого не запідозрила.

Поки Максим проводжав знайомих, що залишилися до ранку, Юля прибирала, мила посуд, підмітала двір. Наче вона не гостя, а запрошений працівник клінінгу.

– А тепер давай я відкрию основний подарунок від тебе, – почав говорити Максим. – Ну ти що, нікого ж немає, тут тільки ми, – усміхався він, але тепер ця усмішка на його обличчі вже не здалася їй милою.

Юля швидко зібралася і викликала таксі.

Вже в таксі прийшло усвідомлення, її просто вирішили використовувати.

Дуже хотілося плакати, але в таксі розплакатися посоромилася, стрималася. Юля їхала і згадувала, як чоловік приходив з роботи і, забравши в неї, сонної, сина, відправляв у спальню, щоб виспалася, або садив відпочивати, а сам мив посуд, підлогу, прав, готував. Сам. Колишній чоловік завжди ставився до неї, як до рівної, поважав. Так вони сварилися, сперечалися, але поважали одне одного. Три роки вільного від шлюбу життя дали Юлі зрозуміти, що чоловік у неї був кращий, як виявляється. Права була сестра.

Телефонний дзвінок повернув Юлю у реальність. Дзвонила мати.

– Наприкінці місяця у Вірочки ювілей, ми взагалі відзначатимемо чи ні? Домовлялися сьогодні з’їздити з тобою по подарунок, а тебе нема, ти приїдеш?

– Так, мамо, я вже їду, – відповіла Юля.

Місяць пролетів швидко. День народження доньки вирішили відзначити вдома серед рідних. Вдень запросили дітей, а ввечері вже рідні та близькі зібралися за столом. Прийшов і Роман.

Колишній чоловік простяг дочці великий пакет із іграшкою, яку вона так хотіла, а Юлі подарував гарний букет. Так вийшло, що зустрілися вони після розлучення сьогодні вперше.

– Віра хотіла ще смартфон, домовилися, що вона поки що моїм старим користується, а на новий рік купимо їй новий.

Юля покрутила в руках коробку з телефоном.

– Дякую, проходь. Як у тебе справи? – Запитала Юля.

– Добре. Роботу змінив, живу один.

Юля обернулася і подивилася на Романа.

Він мило посміхався. Мов останні його слова мали порадувати колишню дружину в хорошому розумінні цього слова.

– Проходь, – повторила Юля, приховавши хвилювання.

Застілля пройшло весело і радісно, ніби й не було цих трьох років. Зібралися тим самим складом: батьки Юлі та Романа, тітка з дядьком і сестра з чоловіком.

Пізно ввечері всі почали розходитися.

Роман зайшов на кухню, де Юля мила посуд, попрощатися:

– Ну, мені час, радий був побачитися.

– Я теж, – посміхнулася вона. – Завтра неділя, дітей візьмеш?

– Так звичайно. Хочеш, і ти приїдь, ми в кіно підемо на мультфільм, а потім у кафе, їсти морозиво.

– Тату, тату, а який пароль на телефоні?

Дочка прибігла на кухню та простягла Роману смартфон.

– А я забув сказати. Юля, я не змінював пароль – це дата нашої зустрічі. – Роман ввів кілька цифр і віддав телефон дочці назад.

Юля стиснула губи.

– Я згодна.

– Що? – не зрозумів Роман.

– Згодна піти завтра з вами на мультфільм… і до кафе.

– Добре, будемо як справжня родина, – зрадів Роман, – тоді до завтра.

– До завтра, Рома.

КІНЕЦЬ.