Віктор сидів за великим дубовим столом у просторій їдальні, де зібралася вся його родина. Сьогодні був особливий день — річниця весілля Віктора та його дружини Соломії.

Вони запросили найближчих родичів до їхнього будинку в передмісті, щоб відсвяткувати цю подію. Стіл був щедро накритий: запечена качка, картопля з травами, свіжі салати, домашній хліб.

Соломія, як завжди, постаралася, щоб усе виглядало бездоганно. Але Віктор відчував, як усередині наростає тривога. Його родина мала талант перетворювати будь-яке свято на хаос.

Віктор поглянув на свою сестру Олену, яка сиділа навпроти нього. Вона була молодшою за нього на п’ять років, але поводилася так, ніби їй досі п’ятнадцять.

Олена завжди була схильна до імпульсивних вчинків, і Віктор уже звик до її витівок. Але цього разу вона перейшла межу.

Раніше цього вечора, коли Соломія ненадовго вийшла з кімнати, Олена схопила коробочку з сережками — подарунок від Віктора до річниці — і почала їх приміряти перед дзеркалом у передпокої.

Вона навіть не помітила, як Віктор стояв у дверях і спостерігав за нею.

— Олено, що ти робиш? — тихо, але різко запитав він.

Олена здригнулася, сережки випали з її рук і впали на підлогу з дзвінким клацанням.

— Та я просто… подивилася! Вони такі гарні, Вікторе! — вона почервоніла і швидко підняла сережки, кладучи їх назад у коробочку. — Я б ніколи не взяла чужого, ти ж знаєш!

Віктор лише зітхнув. Він знав, що Олена не крадійка, але її бездумна поведінка завжди змушувала його червоніти від сорому.

Вона повернула коробочку на місце, але Віктор не міг позбутися відчуття, що цього вечора все піде шкереберть.

Його брати, Тарас і Богдан, не додавали оптимізму. Вони сиділи по обидва боки від нього, гучно сміючись і перекидаючи один одному шматки хліба, ніби діти на пікніку.

Тарас, старший із двох, уже встиг спорожнити половину тарілки з м’ясом, не звертаючи уваги на інших гостей. Богдан, молодший, намагався перевершити брата, хапаючи зі столу все, що потрапляло під руку. Їхня поведінка нагадувала Віктору голодних вовків, а не гостей на сімейному святі.

— Хлопці, може, трохи спокійніше? — спробувала вгамувати їх Соломія, посміхаючись, але з легким натяком на роздратування.

— Та що ти, Соломійко, усе смачне, не можемо зупинитися! — пробурмотів Тарас із набитим ротом.

— Ага, ти ж знаєш, як ми любимо твою кухню! — додав Богдан, хапаючи ще одну порцію картоплі.

Віктор відчув, як у нього починають пекти щоки. Він перевів погляд на матір, пані Марію, яка сиділа в кінці столу і, здається, зовсім не помічала хаосу, який створювали її діти.

Вона гучно розповідала історію про те, як колись готувала качку для якогось далекого родича, і не звертала уваги на те, що її сини поводяться, як у трактирі.

Віктор відчував, як у ньому наростає образа. Чому вона не може їх вгамувати? Чому вона привела їх усіх сюди, знаючи, як вони поводяться?

Але найбільше Віктора дратував його батько, пан Степан. Той сидів, похитуючись на стільці, із червоним обличчям і скляними очима. Він уже встиг випити кілька чарок оковитої і тепер намагався розповісти анекдот, але слова плуталися, і він лише бурмотів щось незрозуміле. “Лика не в’яже,” — подумав Віктор, стискаючи кулаки під столом.

— Тату, може, досить уже? — тихо сказав Віктор, намагаючись не привертати уваги гостей.

— А? Що? — перепитав Степан, піднявши голову.

— Та я ж веселюся, синку! Це ж свято!

Віктор відчув, як його терпець уривається. Він не міг більше терпіти. Це була їхня з Соломією річниця, їхній особливий день, а його родина перетворювала все на фарс.

Він устав зі стільця, тримаючи в руках коробочку з сережками, яку Олена ледь не поцупила. Усі за столом замовкли і підняли на нього очі. Навіть Тарас і Богдан перестали жувати.

— Я хочу сказати кілька слів, — почав Віктор, і його голос тремтів від стримуваної злості.

— Сьогодні особливий день для мене і Соломії. Ми запросили вас, бо ви — наша родина, і ми хотіли розділити це свято з вами. Але я не можу не сказати, як мені соромно.

Усі за столом завмерли. Олена опустила очі, її щоки почервоніли. Тарас і Богдан переглянулися, ніби не розуміючи, що відбувається. Пані Марія нахмурилася, а Степан лише гикнув і спробував щось сказати, але Віктор його перебив.

— Олено, — він повернувся до сестри, — я бачив, як ти брала ці сережки. Ти думала, що ніхто не помітить? Це подарунок для моєї дружини, а ти їх приміряла, як своє!

Олена відкрила рот, щоб заперечити, але лише видавила:

— Вікторе, я… я не хотіла! Я просто подивилася!

— Просто подивилася?

— Віктор підвищив голос.

— Ти завжди “просто” щось робиш, Олено! Але твої “просто” завжди закінчуються проблемами!

Соломія поклала руку на плече Віктора, намагаючись його заспокоїти, але він лише відмахнувся. Він повернувся до братів.

— А ви, Тарасе, Богдане, — продовжував він, — ви поводитеся, ніби вас не вчили елементарних манер! Це не шведський стіл у забігайлівці, це наше свято! Ви не можете просто змітати все зі столу, не думаючи про інших!

Тарас почервонів і пробурмотів:

— Та ми просто голодні були…

— Голодні? — Віктор майже кричав. — Ви поводитеся, як дикі звірі! Ви хоч раз подумали, скільки зусиль Соломія доклала, щоб це все приготувати?

Богдан опустив голову, явно відчуваючи провину, але нічого не сказав. Віктор перевів погляд на матір.

— Мамо, — його голос став тихішим, але в ньому відчувалася образа, — чому ти ніколи не втручаєшся? Ти бачиш, що вони роблять, але сидиш і розповідаєш свої історії, ніби нічого не відбувається. Ти привела їх сюди, знаючи, що вони влаштують цирк

Пані Марія підняла брови, явно не очікуючи такого звинувачення.

— Вікторе, як ти можеш так говорити? — обурилася вона. — Я хотіла, щоб ми всі разом відсвяткували! Це ж твоя родина!

— Моя родина? — Віктор гірко усміхнувся. — А ти подумала, як це виглядає для Соломії? Вона старалася, щоб усе було ідеально, а ви… — він замовк, не в змозі підібрати слова.

Нарешті він повернувся до батька, який уже ледь тримався на стільці.

— А ти, тату, — Віктор стиснув коробочку в руці так сильно, що вона ледь не тріснула, — ти навіть не можеш нормально сидіти за столом. Ти напився до такого стану, що не можеш двох слів зв’язати! Тобі не соромно?

Степан підняв голову і спробував щось сказати, але лише пробурмотів:

— Та я… я просто… святкую…

Віктор різко поставив коробочку з сережками на стіл. Усі за столом аж підскочили від цього звуку. На мить запала тиша, яку порушив лише тихий шепіт Соломії:

— Вікторе, заспокойся, будь ласка…

Але Віктор не міг заспокоїтися. Він відчував, як усе, що накопичувалося роками — образи, розчарування, сором за свою родину — вирвалося назовні. Він знав, що любить їх, але в цей момент він не міг цього відчувати.

— Я хотів, щоб цей день був особливим, — сказав він, уже тихіше. — Для Соломії. Для нас. Але ви все зіпсували. Ви не поважаєте ні нас, ні наш дім.

Олена раптом різко встала, її очі блищали від сліз.

— Ти думаєш, що ти ідеальний, Вікторе? — вигукнула вона. — Ти завжди всіх повчаєш, завжди дивишся на нас зверху вниз! Так, я взяла ті кляті сережки, але я не збиралася їх красти! Я просто… я просто хотіла відчути себе хоч трохи такою, як Соломія! Ти думаєш, мені легко бути твоєю сестрою? Ти завжди був улюбленцем, завжди все робив правильно, а я… я завжди у твоїй тіні!

Віктор був приголомшений. Він ніколи не думав, що Олена може так себе почувати. Він відкрив рот, щоб щось сказати, але вона його перебила.

— І не треба звинувачувати маму чи тата! — продовжувала Олена. — Так, тато напився, але він просто хотів бути частиною твого ідеального свята! А мама? Вона старалася нас усіх зібрати, бо ти ніколи не приїжджаєш до нас! Ти думаєш, що ми не бачимо, як ти нас уникаєш?

Тарас і Богдан, які досі мовчали, раптом закивали.

— Вона права, Вікторе, — тихо сказав Тарас. — Ти завжди тримаєшся осторонь. Ми не ідеальні, але ми твоя родина. Ми прийшли, бо любимо тебе.

Віктор відчув, як його гнів поступово згасає, поступаючись місцем чомусь іншому — можливо, розумінню. Він подивився на Соломію, яка дивилася на нього з сумом і підтримкою. Вона завжди була його опорою, і навіть зараз, коли він вибухнув, вона не відвернулася.

— Може, я перегнув, — визнав Віктор, опускаючи погляд. — Але я просто хотів, щоб усе було добре. Для Соломії.

Соломія посміхнулася і взяла його за руку.

— Усе добре, Вікторе, — сказала вона м’яко. — Ми разом, і це головне. Твоя родина… вони не ідеальні, але вони тут. І вони люблять тебе.

Пані Марія встала і підійшла до Віктора, поклавши руку йому на плече.

— Синку, — сказала вона тихо, — я знаю, що ми не завжди відповідаємо твоїм очікуванням. Але ми стараємося. Давай просто посидимо разом, без образ. Гаразд?

Віктор кивнув, відчуваючи, як напруга повільно відступає. Він подивився на коробочку з сережками, яка все ще стояла на столі, і раптом усміхнувся.

— Гаразд, — сказав він. — Але наступного разу, Олено, питай, перш ніж брати чужі речі.

Олена засміялася крізь сльози і кивнула.

— Обіцяю, — сказала вона.

Усі засміялися, і атмосфера за столом нарешті розрядилася. Віктор відчув, як важкий тягар спадає з його плечей.

Можливо, його родина й не була ідеальною, але, як сказала Соломія, вони були разом. І, можливо, це було найголовніше.

Джерело