Сьогодні ми святкували одинадцятий день народження мого онука Артемка. Ще зранку я мала передчуття, що свято не обійдеться без несподіванок. Я завжди любила порядок у всьому, тож приїхала дещо раніше, щоб упевнитися, що підготовка йде за планом. У коридорі зустрів мене син, Дмитро, усміхнувся й запросив заходити далі.

– Мамо, проходь, Марина вже все накрила, – сказав він.

– Добре, сину, – відповіла я, струшуючи сніг із пальта. – А де іменинник?

Дмитро, видно, поспішав до вітальні, лише встиг промовити, що Артемко в своїй кімнаті. Я вирішила сама провідати онука, адже хотіла привітати його найпершою. Коли піднялася східцями, почула голоси з-за дверей дитячої. Тихенько прочинила їх і застигла: Марина, моя невістка, сиділа на ліжку і… стригла Артемові нігті на руках!

Я на якусь мить втратила дар мови, адже онук уже не малюк: одинадцять років – це вік, коли дитина зазвичай сама порається з елементарними речами. Та я швидко опанувала себе, зайшла до кімнати й покашляла, щоб привернути їхню увагу.

– Ілоно Андріївно, – озвалася Марина, побачивши мене на порозі.

– Уже приїхали?

Вона сказала це ніби й привітно, але з ноткою несподіванки в голосі. Артем теж глянув на мене з розширеними очима, та продовжував терпляче тримати руку, поки мама відрізала останні клаптики нігтів.

– Так, я вже тут, – спокійно мовила я, намагаючись не показувати свого обурення.

– Доброго ранку, імениннику! Може, вже час тобі це робити самому?

Артем лише стенув плечима. Я відчула, що це не вперше і, мабуть, не востаннє Марина виконує за нього процедури, з якими він давно міг би впоратися власноруч.

– Нічого страшного, – відповіла Марина без тіні сумніву. – Я хочу, щоб усе було рівно й акуратно, не бачу в цьому проблеми.

Я злегка насупилася, та вирішила не розводити довгу дискусію у присутності онука. Усміхнулася й побажала Артемкові гарного настрою в його особливий день. Поки ми спускалися до вітальні, моя невістка повідомила, що треба буде підстригти онукові нігті ще й на ногах. Сказала це буденно, мовляв, «щоб був ідеальний порядок». У мене в голові не вкладалося, як можна настільки опікуватися підлітком.

Коли ми всі зібралися за святковим столом, настрій, здавалося, був піднесений: повітряні кульки, блискучі гірлянди, подарунки й сміх.

Я вирішила на деякий час забути про ранкову сцену й приєдналася до привітань. Гості щиро раділи, накривали стіл, розмовляли, пили чай зі свіжим пирогом. Та в душі мені ніяк не давало спокою побачене: хотілося випитати в Марини, скільки ще років вона планує отаким чином «допомагати» дитині.

Після того, як заспівали «Многая літа» та Артем дмухнув на свічки, зайшла розмова про шкільні успіхи та домашні обов’язки. Я вирішила, що настав слушний момент, аби порушити тему виховання:

– Маринко, – почала я максимально привітно, – а ти не думала, що хлопець має сам привчатися до побутових речей? Он у нас удома Дмитро сам собі все робив ще з десяти років.

Невістка, здається, уже була готова до моїх запитань. Вона подала Артемкові новий подарунок і спокійно відповіла:

– Я просто не бачу потреби змушувати його, якщо можна допомогти. Він ще дитина.

Тут я не стрималася:

– Дитина? У одинадцять? Маринко, та за кілька років він уже буде підлітком. Хочеться, щоб виріс самостійним хлопцем, а не чекав, доки мама все зробить за нього.

Відповідь невістки мене вразила:

– Ну, ми всі різні. Я вирішую в своїй сім’ї так, як вважаю за потрібне.

Я розуміла, що переконати її буде нелегко. Дмитро намагався пом’якшити ситуацію, говорив, що в кожної родини свої звички. Але я відчувала, що чогось тут забагато: чи то материнська опіка переросла у гіперопіку, чи то Марині просто зручніше все робити власноруч.

Коли свято закінчилося і гості почали розходитися, я шукала нагоди поговорити з Дмитром наодинці. Та не встигла нічого сказати, як Марина з’явилася позаду й дивилася на мене таким поглядом, ніби казала: «Усе одно зроблю по-своєму».

Я була в подиві, якщо чесно. Отакої! Проте не бажала влаштовувати скандал на день народження онука. Просто попрощалася, зайвий раз обійняла Артемка і вийшла, обмірковуючи, як усе це вплине на його характер у майбутньому.

А що ви про це думаєте? Чи потрібно привчати одинадцятирічного хлопця до самостійності у таких буденних речах, як підстригання нігтів?

Чи, можливо, я надто прискіплива і нині так заведено?

Поділіться, будь ласка, своїми думками.

Джерело