Сьогодні дізналася, що я погана бабуся. Не скажу, що це прямо сюрприз для мене, але дізнаватись таке через третіх осіб виявилося дуже неприємно.

У нас із чоловіком двоє дорослих дітей. У них вже є свої діти.

Я люблю онуків. Вони чудові хлопці. Кожен цікавий по-своєму. Старшому онукові сім, він цього року пішов до школи, а молодшому – чотири.

Є тільки одна проблема. Окремо з цими хлопцями я ще можу справлятися, а ось разом вони перетворюються на термоядерну суміш.

Не знаю, як там зараз ці модні хвороби називаються? Синдром дефіциту уваги чи гіперактивність. Мені здається, що цим двом просто не вистачає виховання та уваги їхніх батьків.

Але це суто моя позиція. Я спочатку дотримувалася думки, що в сім’ї своїх дітей я лізти не буду. У міру можливостей допомагати, але вважати свою позицію єдиною правильною – ні.

Одного з хлопців я ще можу зайняти. Я завжди купую для них щось цікаве. Настільні ігри, цікаві книжки, пазли. Коли обоє були молодшими, я з ними ліпила, малювала, вироби з аплікаціями клеїла.

Для мене це не важко. Я по життю люблю щось руками робити, монотонна праця мені приємна. Але коли онуки зустрічаються, зацікавити їх якоюсь грою, окрім бігання один за одним із веселим гиканням, та ще проблема. Вони обидва як із ланцюга зриваються.

Тут же починається суперництво, ревнощі та боротьба за мою увагу. А мені при цьому хочеться заткнути вуха та сховатися за шторкою. Проте пристойні бабусі так не поводяться.

Якийсь час помучилась і зрозуміла, що я просто більше не знаю, що робити, я поставила дітей перед фактом. Нехай домовляються між собою як хочуть. Але якщо вони потребують моєї допомоги з онуками, то нехай складають графік.

Дочка сприйняла інформацію адекватно, а ось невістці моя ідея явно не припала до душі. Вона людина малоорганізована і планування на тривалий термін це взагалі не про неї.

Я попросила видавати мені на початку місяця графік на наступні чотири тижні. Зрештою, я теж людина. У нас із чоловіком теж бувають якісь свої плани. Мені зручніше, коли я точно знаю, що цими вихідними мені привезуть онука, а не коли несподівано дзвонять у п’ятницю ввечері.

Ще тут важливу роль відіграє те, що обох онуків привозити в один день одночасно не можна. Якщо діти так хочуть, щоб двоюрідні брати дружили, то нехай влаштовують ці зустрічі на своїй території та під свою відповідальність.

У мене вже кілька разів трохи серцевий напад не трапився, коли ці двоє вдарялися, падали та розбивали собі щось до крові. Мені така відповідальність не потрібна.

Все це я озвучила під час осінніх канікул. І мені здається, що діти подумали, ніби це несерйозно. Але я у своїй позиції буду тверда.

На новорічні канікули графік особливо актуальний. Дитячі садки та школи у місті не працюють. А батьки, як завжди, хочуть десь відпочити.

Ось невістка з донькою і посварилися. Не спромоглися узгодити свої плани. Обидві хотіли залишити синів у мене та вмотати на відпочинок. Дочка навіть вирішила мені зателефонувати та ще раз уточнити, чи я точно не візьму на канікули обох хлопчиків.

Поділити вихідні навпіл вони чомусь не змогли. Але це не мої проблеми. Можна було б знайти компроміс за бажанням.

Зрештою вирішили, що сина привезе наша дочка. А невістка почала брати в обіг сваху.

Як я дізналася? Сваха щойно мені дзвонила. Взивала до моєї совісті. Розповідала, що діти – це найбільша цінність нашого життя, радість та щастя. Як можна не хотіти проводити з ними 24/7 свого часу?

Але я на такі вмовляння більше не піддамся. На минулі новорічні канікули мені привезли двох онуків та собаку. Так собака й досі живе з нами! Її вирішили не забирати. Вмовили мене, що собачка – це радість.

Більше одного онука я не прийматиму. Може це збоку і негарно, як запевняє мене сваха, але мені важко. Я не хочу бути доброю бабусею на шкоду собі самій.

КІНЕЦЬ.