– Софіє, ну що це за вареники? Тісто важке, а начинка суха. Руслан завжди казав, що мої виходять краще, – сказала Галина Петрівна, пильно дивлячись на мене поверх окулярів.

Я затамувала подих і намагалася триматися спокійно. Такими були кожні наші сімейні свята: критика, порівняння, і постійне нагадування, що я, мовляв, не дотягую до її стандартів.

Ще до того, як я вийшла за Руслана, я знала, що його мама буде нелегким випробуванням. Але я й подумати не могла, що її “поради” стануть джерелом такого стресу для мене. Особливо коли це стосувалося готування – її улюбленої теми для критики.

– Софіє, ну чому ти не використовуєш мій рецепт тіста? Там же все просто! – продовжувала вона, демонстративно замішуючи “правильне” тісто. – Руслан обожнював ці вареники, правда, синку?

– Мамо, твої вареники дійсно смачні, але й Софія готує чудово, – відповів Руслан, намагаючись уникнути конфлікту.

Його слова мали б мене заспокоїти, але мені здавалося, що це тільки погіршує ситуацію. Я відчувала, як зростає напруга в повітрі. Щоразу, коли Галина Петрівна починала свої “уроки”, я наче знову ставала школяркою, яка не вивчила домашнє завдання.

Після того як ми нарешті сіли вечеряти, я вирішила поговорити з Русланом. Увечері, коли всі вже розійшлися, я підійшла до нього.

– Руслане, ти помічаєш, як твоя мама ставиться до мене? – почала я обережно.

– Що ти маєш на увазі? – здивовано запитав він.

– Вона постійно порівнює мене з собою. Її критика робить кожне свято для мене стресом, – зізналася я.

– Сонце, вона просто хоче допомогти. Вона не хоче тебе образити, – сказав Руслан, обіймаючи мене.

– Але це не допомога, Руслане! Це постійне нагадування, що я недостатньо добра для тебе. Ти розумієш, як це боляче? – запитала я, ледве стримуючи сльози.

Руслан задумався, але нічого не відповів. Я бачила, що він не знає, як реагувати. Це змусило мене відчути себе ще самотнішою.

Наступного дня я вирішила поговорити з Галиною Петрівною. Ми залишилися на кухні удвох. Вона знову почала щось коментувати про моє приготування, але цього разу я зібралася з силами.

– Галино Петрівно, я дуже ціную ваші поради, але мені важливо, щоб ви довіряли й моїм здібностям, – сказала я, намагаючись звучати ввічливо, але впевнено. – Я хочу, щоб цей дім був місцем, де і я можу створювати свою атмосферу.

Вона здивовано подивилася на мене. На мить запала тиша.

– Я розумію, Софіє. Можливо, я дійсно перебільшую. Просто я звикла до свого способу і не завжди помічаю, як це виглядає збоку, – сказала вона трохи ніяково.

Це був перший крок. Розмова була нелегкою, але я відчула полегшення. Звісно, наші стосунки не змінилися одразу. Але я зрозуміла, що можу відстоювати себе і своє місце в нашій родині.

А як ви вирішуєте конфлікти зі свекрухами чи іншими родичами? Поділіться своїми порадами в коментарях. Мені буде дуже цікаво дізнатися ваші історії.

Джерело