Софія сиділа з подругами на кухні і пила каву. – Ой, дівчатка, моя свекруха зовсім вже! Вчора прийшла до нас з каструлею борщу! Як вам таке? Мій борщ її не влаштовує. Синочок до її борщу, бачте, звик!

Софія відсунула від себе чашку з кавою.

-Звідки? Ну, скажіть мені! Звідки беруться ці тітки? Невже ми будемо такі ж самі? Якщо так, то мене в ліс, щоб додому не знайшла дорогу!

-Софійко, заспокойся! – Ліза погладила подругу по руці. – Може старість, чи що. Та й нудно людині. Твій же ж – єдиний син її. І чим їй тепер зайнятися, як не робити йому добро? Подумаєш – борщ! Дякую сказала і попросила ще! Тобі ж менше готувати. Нехай старається.

-Ну, от ще! Вона тоді взагалі до нас жити переїде! Мені вистачає того, що вона зараз робить. Пригадуєш комплект, який ми перед новорічними святами мені купували?

-Подарунок?

-Ага. Ти не повіриш! Вона його викинула!

-Як це? – Ліза рота розкрила від здивування.

-Я навіть не казала їй скільки він коштував…

-Не догодиш тобі! Про здоров’я твоє піклується, – Ліза зайшлася від сміху. -А чому вона у тебе в білизні риється?

-А ти в неї спитай!

-Заспокойся! – сказала Ольга. – Ти вся нервова якась стала.

-Занервуєш тут! Дівчатка, поки на квартирі жили, так добре було! Вона не приходила. Я могла хоч півдня по хаті ходити, обмірковуючи замовлення, і ніхто не заважав.

Їй не поясниш, що робота вдома – це теж робота. І розуміти, що заробляю я майже стільки ж, скільки і її син, вона не хоче.

А відколи ми купили квартиру, я почуваюся як під мікроскопом. Вона приходить будь-коли, коли їй заманеться. Робить, що їй на думку спаде. І все це під приводом того, що вона допомогла нам з першим внеском. Все! Тепер вона наді мною головна, мабуть.

-Замки поміняй…

-Не можу. Чоловік їй все одно ключі видасть. Вона ж мама. І там образ потім не оберешся! Хоч розлучайся!

-Вигадала! Через таке! Софійко, ти не жінка, чи що? Я тебе не впізнаю! – Ліза обурилась.

-Гаразд! А то зовсім зовсім розкисла. Треба й справді взяти себе в руки і вирішити питання. Праві ви, дівчатка, так не можна…

-Звісно, ​​не можна! Шукатиму собі без мами! Щоб не було кому борщ варити, окрім мене, – сказала Ліза. – Слухай, а ти відправ свекруху з онуком посидіти! Хай займеться ділом.

-Ох, Лізо, наївна ти! – Софія засміялася. – Це їй нецікаво. Одразу слаба стає.

-А якщо з батьком відправити до бабусі у гості?

-Олю! Ти молодець! І вони під ногами плутатися не будуть, і їй добре. Синочок борщику поїсть маминого. І не десь, а на її території із правильно вимитих тарілок. І малий нехай бабусю в тонусі тримає.

-Олю, а в тебе як справи? – Ліза обернулася до подруги. – Ти майже весь вечір мовчиш. Твоя як? Не зачіпає?

-Лізо, коли б вона встигла? Після весілля трохи минуло. Якось надто тихо все, чи що. Я ось Софійку слухаю і розумію, що так, напевно, не повинно бути.

-Чому? Може тобі випав той щасливий квиток – нормальна свекруха, – Ліза знизала плечима. – Не всім же така, як Софійці…

-Не знаю… – Оля згадала раптом весілля і те, що сказала тоді майбутня свекруха, Марина Володимирівна.
-Олечко, я не повинна тобі подобатися. Ти мене ще не знаєш. Жінка я, по-своєму образлива, тому спільну мову нам знаходити доведеться.

Але щоб ти розуміла. Для мене головне – це сім’я. І щастя мого Сашка.

Якщо він тебе вибрав – значить було за що. Я, можливо, поки не бачу в тобі особливих достоїнств, окрім того, що ти гарна і, мабуть, розумна, раз зуміла інститут закінчити з відзнакою.

А решта – час покаже.

Лізти з порадами я до вас не буду, не малі вже. Допомогти – допоможу, якщо треба буде. А решта – побачимо.

Ольгу подібна відвертість Марини збентежила.

Дивно якось, коли людина про себе каже такі речі. Та ще й та, яку бачила до цього від сили разів з десять…

…Ольга й Олександр познайомилися на весіллі у друзів.

До Ольги, яка стояла осторонь від дівок, які готувалися спіймати букет, підійшов невисокий міцний хлопець.

Ольга, яка заради такого випадку красувалася на підборах, була майже на голову його вища.

-А ви чому не ловите букет? Заміж не хочете?
-Не хочу.

-Чому? Усі дівчата мають мріяти про це.

-Заміж вийти?

-Ага.

-Дивна у вас інформація про дівчат. Може, і є такі, звичайно, але більшість зовсім не штамп у паспорті хоче.

-А що?

-Кохати. Бути коханою.

-І тому ви не берете участі у забавах?

-Ні, – Ольга посміхнулася. – Не тому.

-А чому?

-Тому що я на підборах ледве стояти вмію, а стрибати – це вже занадто.

Вони проговорили тоді весь вечір і пішли разом. Сашко провів Ольгу додому і, поцілувавши їй руку, розпрощався, випросивши номер телефону.

Ольга пів ночі просиділа тоді без сну, погладжуючи руку, куди припав такий несподіваний поцілунок, і уявляючи, що сказала б із цього приводу бабуся.
-Вона сказала б:

-Нарешті!

Ольга ледве чутно засміялася, згадуючи усмішку своєї бабусі.

Олена Степанівна виховувала внучку одна з того часу, як не стало сина й мати Ольги поїхала на заробітки.

Перші два роки писала, надсилала подарунки й гроші, а потім зникла.

Потім прийшов лист. Мати Ольги каялася, казала, що вийшла заміж і чекає дитину.

Оля спочатку зраділа, але згодом зрозуміла, що її єдиною родиною стала бабуся.

Мама викреслила дочку з життя. За кілька років вона не надіслала жодного повідомлення, жодного разу не зателефонувала і ніяк не намагалася дізнатися, що з Олею.

Бабуся заслабла, коли Ользі виповнилося п’ятнадцять. І все її життя змінилось в одну мить. Не було більше друзів, окрім Софійки і Лізи.

Були лікарні та навчання. Ольга раптом схаменулась.

-Олечко, вчися! Ти тепер сама за себе, я тобі не помічниця. Скільки протягну – не знаю. Дай мені піти спокійно! Щоб я не хвилювалася за тебе!
Ользі залишалося тільки дивуватися силі, з якою бабуся боролася. Замість року вона простягла три і пішла, коли Ольга вже навчалася в інституті.

Мати приїхала після поминок лише за два місяці.

-Не змогла дітей лишити… – ховаючи очі, пояснила вона Ользі.

Вона дуже здивувалася та розсердилася, дізнавшись, що квартиру та крихітну земельну ділянку за містом, бабуся залишила Ользі.

-Це не справедливо. Ділитись треба, дочко.

Ольга не знала, що на неї тоді найшло. Вона плакала, кричала, висловлюючи матері все, що накопичилося за ті роки, поки її не було поряд.

Мати вислухала все, що говорила Оля, а потім мовчки зібралася і, гримнувши дверима, поїхала, щоб більше ніколи не з’являтись у житті дочки…

Треба було виконати все, що вона обіцяла бабусі.

Вчитися було нескладно, вона завжди була здібна.

Набагато складніше виявилося поєднувати навчання й роботу. Ліза, батько якої був власником меблевої компанії, влаштувала подругу на роботу.

-Тато, звичайно, сумнівається, що з цього вийде, а я знаю – ти мене не підведеш.
Яскрава, красива, дуже розумна Ліза, настільки була успішною на діловій ниві, настільки ж була невдачлива в любовних справах.

-Усі якісь дивні чоловіки трапляються, дівчатка! Ось де він ходить, га? Мені вже третю народжувати пора, а він десь гуляє!

Будинок та велика родина були мрією Лізи.

Ліза та Софія були єдиними близькими людьми Ольги. Вони разом навчалися у школі і так само разом йшли по життю.

Вихована у повній багатій родині Ліза. Софія, яку виховувала тільки мати і де інколи не було на обід навіть хліба. І Ольга.

Софія майже жила в Ольги та Ліза, приходячи в гості до бабусі, разом із подругами сідала за стіл і їла той самий супчик, що й вони, і нахвалювала пиріжки, які пекти вміла тільки Ольгина бабуся.

Вона ж допомогла Ользі, коли настав час і мати хотіла оскаржити заповіт.

Два роки вони зустрічалися з Сашком, а згодом зіграли весілля. Ліза спіймала букет, кинутий Ольгою і озирнувшись, взяла під лікоть найближчого друга Сашка.

-Потанцюємо?
Ольга з Софією, посміюючись, спостерігали, як Ліза фліртує з високим симпатичним хлопцем і тихенько схрещували пальці – на удачу.

Це, на жаль, не спрацювало. Ліза через місяць, без пояснення причин покинула його і на запитання подруг сказала:

-Не моє!

Максим часто бував у будинку Ольги та Сашка, і щоразу Ліза, зустрічаючись з ним, намагалася триматися від нього подалі.

-Чому, Лізо? – дивувалася Ольга. – Він начебто непоганий чоловік.

-Обережна будь з цим «непоганим» чоловіком. Дивний він якийсь.

Ольга не могла збагнути, що має на увазі подруга. Максим був веселий і завжди був готовий допомогти. Він чудово знав Сашкову матір і розхвалював їй Ольгу, ніби не помічаючи, як морщиться від цього панегіриків Марина.

Минуло два роки і Ольга зрозуміла, що чекає дитину.

-Це диво, Сашко! – Оля плакала, не соромлячись свекрухи, яка прийшла на день народження сина. – Мій тобі подарунок!

-Найкращий! – Сашко обіймав дружину, але хмурився, дивлячись, як хитає головою мати.

-Що не так, мамо? – він їхав машиною темними вулицями, везучи матір додому.

-Не знаю, синку. Якось зненацька це все.

-Ти що хочеш сказати?

Марина глянула на сина.

-Ти довіряєш своїй дружині?

-Цілком! І щоб я більше не чув таких розмов! Не розумію я тебе. Інша б раділа онукові, чи онучці.

-Я радію, синку. Ось тепер – радію… – Марина задумливо дивилася у вікно.

Народився Ярослав. Марина не нав’язувалась з допомогою, але й жодного разу не відмовила, коли Ольга просила її допомогти з малюком.

-Олю! Агов, прокинься! – Ліза помахала рукою перед обличчям Ольги, яка так глибоко задумалася, що перестала помічати, що відбувається довкола. – Ти чого?

-Та так. Замислилась. – Дівчатка, давайте не будемо про сумне. Лізо! Як твої кавалери?

Переключивши увагу з себе, Ольга миттю глянула на телефон.

Минуло вже дві години, а Марина жодного разу не зателефонувала, щоб спитати, коли Ольга буде вдома.

І справді, золота, виходить, свекруха. І на зустрічі з подругами для Ольги наполягла саме Марина.

-Іди! Розвієшся! А то зовсім закисла. Я посиджу з Ярославом.

-Дякую… – Ольга не знала, що ще сказати.

Вона не могла пересилити себе. З Мариною у неї були рівні, спокійні стосунки, але Ольга весь час відчувала, що між ними ніби є якийсь камінець.

Що було цим «камінцем», Ольга сказати не могла.

Слухаючи, як Ліза регоче, розповідаючи про чергового залицяльника, Ольга неспокійно крутилася на стільці.

Що не так? Чому їй так тривожно? Начебто, все ж таки добре…

Дзвінок її телефону пролунав несподівано голосно, і вона здригнулася.

-Оля … – голос свекрухи звучав так тихо, що Ольга не одразу впізнала його. – Оля…

Те, що було далі, наче зникло з пам’яті Ольги. Вона не пам’ятала, як дівчата намагались привести її до тями.

Не пам’ятала, як вони викликали таксі, а Ліза дзвонила кудись, намагаючись щось з’ясувати, щось вирішити, а Софія давала їй воду.

Не пам’ятала, як її привезли додому, де постаріла вмить Марина мовчки передала Лізі Ярослава і попросила:

-Поїдеш зі мною? Мені страшно…

Сашка не стало… Він їхав машиною і не помітив відкритий люк на дорозі…

Ольга то плакала, то бралася мити квартиру, намагаючись хоч чимось зайнятись. Вона запропонувала Марині перебратися до них хоча б на якийсь час, але та відмовилася.

-Не можу… Вдома його речі, його кімната. Мені здається іноді, що він поряд. Ось-ось прийде на кухню і попросить насмажити оладок…

-У мене не просив…

-Мало ж залишитися в кожної з нас щось своє? – Марина сумно посміхалася. – Мені не давав млинці смажити, коли приїжджав. Казав, що твої смачніші.

Ярослав ходив між мамою та бабусею, заглядаючи їм в обличчя і проводячи долоньками по щоках.

Він ніяк не міг зрозуміти, чому вони такі сумні і куди подівся тато.

Ольга, бачачи, як Марина веселішає біля онука, почала просити її частіше допомагати з дитиною.

Дивлячись, як Ярослав обіймає бабусю, вона розуміла, що все робить правильно.

…Минуло півроку і з наближенням різдвяних свят Ользі ставало все гірше.

Вона гнала від себе думки про те, що це мало бути перше Різдво, яке вони мали намір провести в горах із чоловіком.

Його давня мрія, навчитися кататися на лижах, мала здійснитися саме в цій поїздці.

-Я підкорюватиму схили, а ти гулятимеш з Ярославом.

-Ти навчися хоча б стояти на лижах для початку! – готувала Ольга чоловіка. – А потім підкорюватимеш когось, чи щось.

-Гаразд! Тебе я вже підкорив! Значить, і гори також зможу. Це буде легше!

Ольга вирішила здати білети, але тут втрутилася Марина.

-Поїхали. Всі разом. Ти, я і Ярослав. Я не знаю, чи правильно це, але, мені здається, буде добре нам усім відволіктися. Та й свято… Перше, яке Ярослав, можливо, запам’ятає…

Ольга, поміркувавши, погодилася.

Карпати зустріли їх непривітно. Холодний дощ лив, не перестаючи, цілий тиждень, доки вони були там.

-Як похмуро … – сказала Оля.

-Сильно, Олю, потужно… Саме життя вирує… – Марина стояла і не зводила погляду з гір.

Було в ній щось таке, що Ольга раптом підійшла і обняла її.

Марина відкинула голову, упершись потилицею в плече Ольги.

-Добре, що ви залишилися в мене.

-Залишились?

-Так. Залишилися. Я мало не втратила і вас слідом за Сашком.

-Нічого не розумію! – Ольга спантеличено дивилася на Марину.

-Максим! – сказала Марина і Ольга здригнулася.
-Що, Максим? – Оля намагалася згадати, коли вона бачила друга чоловіка востаннє.

Виходило, на дев’ятий день… Провести Сашка друг не прийшов. Тоді Ользі було не до того, щоб дивитися хто поруч, але зараз чомусь згадалося.

-Він приходив до мене через тиждень. Після… Сказав, що був у від’їзді, що хоче поговорити.

-Навіщо? Допомогти хотів?

-Ні, не допомогти.

Марина обернулася обличчям до Ольги.

-Сказати хотів, що Ярослав не від Сашка.

Ольга очі вирячила від здивування.

-Що він хотів сказати? – вона повторила слідом за свекрухою, намагаючись вникнути в почуте.

-Він сказав, що Ярослав не син Сашка. Що ти його народила від іншого? Мені здалося, що він натякав на себе, але я не певна. Сказав, що знав – у Сашка були проблеми, і ти вирішила ось так цю проблему.

Ольга зробила крок назад.

-І ви повірили? – голос її звучав так, що Ярослав здивовано озирнувся.
-А як ти вважаєш? – Марина зробила крок до невістки і взяла її за руки. – Чи була б я поряд з вами зараз, якби повірила?

Ольга мовчки дивилася на неї, не знаючи, що сказати.

-Я прогнала його, – просто сказала Марина і притягнувши до себе невістку, обійняла її.

-Чому? – голос Ольги пролунав спокійно.

-Тому що він брехав. І я це бачила. А ще тому, і це головне, що Сашко тобі вірив…

Вони йшли і говорили, говорили. Ольга думала, що вперше вона розмовляє з цією жінкою ось так просто.

-А навіщо йому це треба було? – запитала Ольга.

-Кому?

-Максиму.

-Не знаю. Іноді люди можуть робити таке, що нормальній людині навіть на думку не спаде.

Я не питала його, навіщо він це зробив, але, коли Максим говорив, у нього був такий погляд… – Марину пересмикнуло. – Вони з Сашком багато років один одного знали. Ходили в одну секцію, займалися боротьбою.

Сашко був сильніший і, хоча на п’єдесталі вони стояли поруч зазвичай, але мій був на сходинку вище.

Потім був інститут, кар’єра, ти з’явилася. А у Максима складалося все не так гладко. Можливо, у цьому причини, а може й ні. Я не знаю. Та й знати не хочу! Я рада, що ця людина у нашому житті більше не з’явиться.

-Я теж…

Ольга не почала розповідати Марині, як Максим приходив до неї через дев’ять днів після того, як не стало Сашка.

З ним розмовляла Ліза, яка перебралася до подруги і жила в неї, доглядаючи Ольгу і Ярослава.

Що сталося між ними, Ольга не знала, вона лише пам’ятала, що Ліза якось дуже голосно крикнула на Максима, а потім зачинила двері так, що затремтіли шибки.

-Що трапилося? – запитала Ольга.

-Нічого! – Ліза сказала це так, що у Ольги пішли мурашки по шкірі. – І, якщо він з’явиться тут ще раз, жени його. Ця людина тобі не друг. І навіть не ворог. Він гірший.

Зараз Ольга починала розуміти, що мала на увазі Ліза.

Три дні поїздки, що залишилися, вони провели в розмовах.

Ярослав, обіймаючи за шию то одну, то іншу, заглядав їм в очі, намагаючись зрозуміти, що змінилося.

А вони цілували його і знову говорили, згадуючи Сашка, думаючи про те, що буде далі.

А через півроку Ольга дістала з коробки давно забуті туфлі, стала на підбори і охнула:

-Терпи, якщо хочеш бути гарною! – Марина розсміялася, допомагаючи їй застебнути блискавку на сукні.

-А в балетках я не можу бути красивою?

-Сукня довга, – Марина задумливо похитала головою. – Візьми з собою, там перевзуєшся.

Вона взяла внука за руку і кивнула на приготований букет.

-Забирай і ходімо, а то спізнимося.

-Ой ні! – Ольга поспішила. – Ліза мені цього не пробачить! Скаже, що все життя чекала, а тут я така несвідома не оцінила момент.

Весілля Лізи було пишним і якимось квапливим.

Поспішно чекали на реєстраторку, яка запізнилася на виїзну церемонію. Поспішно обмінювалися обручками, які тримав Ярослав. Поспішно розсаджували гостей та приймали подарунки. Нарешті, всі вгамувалися й Ольга, яка була «подружкою» нареченої, підійшла до Софійки, що сіла біля столу з тортом.

-Ти як? – вона легенько погладила вже помітний животик подруги.

-Та найкраще! Зі свекрухою помирилася на вихідні, бо Ліза б без торта залишилася.

Софія сердито поправила підставку, розгортаючи торт так, як їй хотілося.

-Все треба робити самій! Нікому не можна довірити нічого!

-Що трапилося?

-Дивись! – Софія непомітно кивнула на торт. – Поки везли, замазали, чи що… Як же ж прикро! Я з ним три дні поралася!

-І це шедевр, Софійко! – Ліза непомітно підійшла до подруг. А чого ти переживаєш?

-Та так … – Софія присунулася до столу, намагаючись прикрити торт.

Ліза засміялася і покрутила пальцем перед її носом.

-Я це я! Ну, не стрималася. Смачний тортик!

-Ах ти! – Софія обурилася.

Ліза спритно ухилилася від подруги і поспішила до нареченого.

-І що ти з нею робитимеш?! – Софія махнула рукою. – Баламутка!

Вона стомлено сіла на стілець.

-А де твої, Олю?

-Он танцюють…

-Як ти, Олю?

-Добре. Все гаразд у нас.

-Мамою вже називаєш?

-Соромлюся.

-Безглуздо! Була б у мене така свекруха…

Ольга замислилась. Дивлячись, як Марина сміється, танцюючи з Ярославом, вона подумала, що Софія, напевно, має рацію.

І слово, яке так багато несе у собі, підходить цій жінці, як нікому іншому.

-Мама…

Ольга сказала це вголос, прислухаючись до звучання.

Відчула на собі уважний погляд Софії, кивнула сама собі і сказала вже твердо:

-Мама!

КІНЕЦЬ.