З самого ранку небо висипало на землю щільні пластівці снігу — тягучі, густі, ніби хтось зверху щедро насипав борошна з лопати, не розбираючи, куди воно впаде. Засніженою сільською дорогою повільно сунула самотня автівка, мов крапка посеред безкрайого зимового пейзажу. В салоні було чути, як скриплять двірники, хрумтить сніг під колесами та час від часу схлипує немовля на задньому сидінні.

Ігор міцно тримав кермо, аж побіліли кісточки пальців. Його погляд був прикований до дороги, ледь помітної за завісою завірюхи. Він мовчав уже десять хвилин. Поруч, у напруженому мовчанні, сиділа Тетяна. Плечі опущені, губи стиснуті, очі — порожні. Вона здавалася не просто втомленою — швидше вичавленою до краю. Їхня сім’я переїхала в село в надії почати все з чистого аркуша, щоб Тетяна могла відновити здоров’я…

— Може, ввімкнемо радіо? — нарешті порушив тишу Ігор, не зводячи очей із дороги.

— Навіщо? — глухо відповіла вона, не повертаючи голови. — Щоб заглушити плач дитини?

Ігор гучно видихнув.

— Знову починається… — прошепотів він собі під ніс, а потім додав трохи голосніше: — Я веду, я стараюся. У таку погоду, ще й на твоїй машині, яка постійно підводить…

— Моя машина? — з гіркотою перепитала Тетяна. — Бо ти свої гроші спустив на цигарки?

Дитина заворушилася, знову заплакала. Ігор різко сіпнув кермо, відчуваючи всередині зростаюче роздратування.

— Прекрасно. Приїхали в село, почали все з нуля — і ти одразу по голові мені. Може, краще помовчимо? Хоч доїхати спокійно…

— Досить. Просто… замовкни, — майже прошепотіла Тетяна, притулившись лобом до вікна. Вона заплющила очі, і по щоці скотилася сльоза.

Машину трохи занесло на повороті, але Ігор утримав її. За обмерзлими деревами показався старий будинок — блакитний, перекошений, ніби забутий часом.

— Ось і пункт призначення, — промовив він, зупиняючись на краю поля. — Доїхали.

Далі дороги не було — лише кучугури та бездоріжжя.

Тетяна повільно вибралася з машини, притискаючи до себе дитину в ковдрі. Її кроки були невпевненими, як у людини, що вже не вірить, що земля під ногами надійна.

Вона зробила кілька кроків — і оступилася. Сніг виявився глибшим, ніж здавалося. Вона зойкнула, впала на коліна, обійнявши малюка.

— Та що з тобою… — Ігор кинувся до неї, беручи сина з її рук. — Обережно! Що з тобою не так?

— Не кричи… — прошепотіла Тетяна. — Тільки не труси його…

— Я сам знаю, як тримати, — роздратовано відповів він, допомагаючи дружині підвестись. Вона мовчки, з почервонілими очима, йшла далі, спираючись на чоловіка.

Будинок зустрів їх тишею. Скрип сходинок, клацання замка, холодний порив вітру — і сніг, який доводилося розгортати просто руками. Ключ насилу входив у проржавілий замок.

— Щоб тебе… — Ігор трусив двері, видихаючи пар. — Тільки не підведи зараз, стара розвалюха…

Нарешті замок піддався. Вони зайшли у темряву.

Запах плісняви, пилу й сирості вдарив у ніс одразу. У світлі телефона виднілися розкидані мішки, шматки мотузок, зерно. Все було вкрите сірим нальотом покинутості.

— Боже… — прошепотіла Тетяна. — Ми тут житимемо?

— На перший час, — коротко відповів Ігор. — Вичистимо, освоїмося потроху…

Він знайшов віник, відро й почав активно прибирати. Шурхіт, скрип підлоги, удари — звуки нагадували скоріше шум на кораблі, що тоне. Але він працював.

— Зробимо дитячу тут, — говорив він, не припиняючи прибирання. — Ось тут. Батареї старі, але робочі. Стіни цілі. Вікна — подвійні.

— А стеля? — з сумнівом спитала Тетяна. — А пліснява в кутку?

— Протремо, просушимо, утеплимо. Тільки тримайся, Тань. Для нього, заради нього.

Вона не відповіла. Просто сіла на диван, загорнувшись у пальто.

Кімната була трохи теплішою. Облізлі стіни, але на одній висіла картина: Лускунчик із мечем, оточений мишами. У голові майнула думка, але Ігор відмахнувся.

— Ось тобі й захисник, Дімон, — усміхнувся він, прибиваючи цвях у стіну. — Лускунчик на варті.

Ніч настала раптово, ніби хтось клацнув вимикачем. Все довкола стало сірим і беззвучним. Лише ледь чутний звук за стіною змусив Тетяну здригнутися.

— Ігорю… Ти це чув?

— Мабуть, миші, — знизав плечима він.

— Ні, там хтось… скавулить. Зовні.

Він прислухався. І справді — тонкий, протяжний звук, що то зникав, то знову виникав у заметілі.

— Зараз подивлюся, — сказав він і вийшов.

На ґанку, в кучугурі, сидів собака. Брудно-коричневий, з темною мордою та очима, повними невимовного болю. Він тремтів, лапи підтягнуті, хвіст між ногами.

— Та що з тобою? — Ігор присів. — Замерзнеш же, дурненький.

Пес підвів голову. У його погляді читалася впевненість, ніби він прийшов саме сюди й більше нікуди.

— Ходімо, — тихо сказав Ігор і жестом покликав його всередину.

Лада вбігла в дім і одразу попрямувала до дитячої. Підійшла до ліжечка, завмерла, як вкопана.

— Що за чортівня?! — злякано вигукнула Тетяна. — Забери її негайно! Вона ж до дитини!

— Та заспокойся, — спробував заспокоїти її Ігор. — Вона доброзичлива. Подивися — майже не дихає. Їй просто холодно.

— Мені страшно. Не хочу, щоб вона була біля нього, — твердо сказала Тетяна.

Ігор зам’явся, але кивнув:

— Якщо що — вижену. Домовились? Дай їй шанс.

Вона мовчки відвернулася. Але всю ніч спала неспокійно, притискаючи сина до себе, а собака так і лежала біля ліжечка — мов статуя, не моргаючи, не рухаючись.

Ранок видався ясним і сліпучим. Сонце грало на замерзлих шибках, малюючи химерні візерунки на стелі. За вікном закричав півень — гучно, наполегливо, ніби розриваючи тишу нового дня. У кімнаті пахло вогкістю, холодним деревом і ще чимось — неземним, незрозумілим.

Першою прокинулася Тетяна. Потерла очі, відчуваючи дивну легкість у грудях — уперше за довгий час кашель не мучив. Вона підійшла до дитячої. Діма спав спокійно, а поруч, біля ліжечка, лежала собака — витягнувшись струнко.

— Ти ще тут… — прошепотіла Тетяна. Голос був стриманий, але в очах майнула якась нова іскра.

На кухні лунали звуки посуду. Ігор порався біля плити, у светрі й трусах, обережно розбиваючи яйця. Сонце лилося у вікна, і в домі, здається, почало народжуватись щось живе.

— У нас сьогодні свято, — усміхнувся він, не обертаючись. — Сніданок! І, увага — тепер у нас є курка!

Тетяна підняла брову.

— Жива?

— Так, купив у сусіда, дід Михайло, через яр. І яєць узяв — домашні.

Вона сіла за стіл. Лада обережно вляглася біля її ніг, але Тетяна вдавала, що не помічає.

— Як ти її назвав, до речі? — спитала вона після паузи.

— Лада. На честь моєї бабусі. Та ще добра душа була.

— На честь бабусі, — повторила Тетяна, трохи насупившись. — А коли ти збирався мені про це сказати?

— Ну… от зараз і сказав. Ранок, чай, яєчня, сімейні одкровення.

Вона зітхнула. За вікном знову заскрипів сніг — хтось, мабуть, пройшов повз будинок.

— Іноді мені здається, що ти живеш так, ніби в тебе нікого немає — ні дружини, ні дитини, — тихо промовила Тетяна, не піднімаючи очей. — Приймаєш рішення наодинці, навіть не порадившись зі мною. Ні про курку, ні про собаку… Навіть ім’я їй дав без мене.

— Тань… — Ігор присів поруч. — Ти ж сама знаєш, як ти виснажена. Я не хотів додавати тобі турбот. Намагався все зробити сам. Справді.

— Намагався? — Вона гірко всміхнулась. — А те, що вона лягла прямо біля ліжечка? Це теж частина твого «стараюся»? У тебе взагалі немає тривоги?

— Є, — він нахилився ближче, — просто я розумію, наскільки ти змучена. Переїзд, хвороби, холод, малюк… І ця собака. Можливо, вона — єдина, хто нас тут сприйняв серйозно.

Тетяна не відповіла. Лише провела долонею по волоссю сина, потім повільно встала, з зусиллям випрямляючи спину.

— Мені треба відпочити. Кашель знову повернувся.

Лада стежила за нею поглядом і рушила слідом, беззвучна, як тінь.

День виявився щільним: Ігор утеплював вікна, затикав щілини, шукав джерела протягів. Зі старого радіоприймача лунала тиха музика, що створювала ілюзію затишку. У повітрі вилися запахи деревини, пилу і ще чогось — дім здавався живим, але тільки починав вчитися бути домом.

Лада не відходила від Діми ні на крок. Де б Ігор не носив малого на руках, там була й вона — уважна, зосереджена, з неймовірно живим поглядом.

— Наче вартує, — пробурмотів він собі під ніс.

— Це лякає, — відгукнулася Тетяна з-за фіранки. — Собаки так не поводяться. Наче вона чогось чекає.

Ігор вийшов на ґанок покурити. Сніг хрустів під ногами, мороз лоскотав шкіру. Він дістав цигарку — і раптом почув шурхіт позаду. Озирнувся — Тетяна стояла у дверях, загорнута в хустку.

— Знову? — голос тремтів. — Ти ж обіцяв кинути.

— Просто нерви, — спробував виправдатися він. — Не можу одразу перелаштуватися.

— Ти — батько, — твердо сказала вона. — І я тобі довіряла.

Він загасив недопалок, втоптав його в сніг. Усередині кипіла злість — на себе, на село, на цей дім, на собаку, яка дивилася з темряви майже по-людськи.

Уночі Тетяна прокинулася з відчуттям чиєїсь присутності — надто близького, надто реального. Лада сиділа біля дитячого ліжечка, напружена, як струна. Шерсть на загривку піднялася.

— Ігорю, прокинься, — прошепотіла вона.

Він скривився, розплющуючи очі.

— Що сталося?

— Подивись на неї. Вона гарчить.

Ігор підійшов. Лада не звертала на нього жодної уваги — її погляд був спрямований у кут кімнати. Вуха притиснуті, зуби вишкірені.

— Лада? — обережно покликав він. — Гей… спокійно.

Собака не зрушила з місця.

— Боже… — прошепотіла Тетяна. — Що вона бачить?

— Може, тобі здалося? — спробував заспокоїти він. — Або це миша. Або нічого страшного…

— Нічого страшного?! — зірвалася вона. — Вона стоїть, мов вартова, і вишкіряється! Це нормально?!

Ігор не знайшов слів. Він поклав руку їй на холку — Лада ледь здригнулася, але не відійшла. Він обережно вивів її в коридор, зачинив двері.

— Якщо ти нас усіх зведеш з розуму, — прошепотів він їй, — ночуватимеш у сараї.

Пес подивився на нього і пішов слідом — але вже без напруги.

Дні потекли сірою чередою: каша зранку, хуртовина за вікном, дитячий плач, кашель Тетяни… І завжди поруч — Лада. Частина дому, як підлога чи стіни.

Наступний ранок був похмурим. Сніг став брудно-сірим, ніби втратив сенс. Ігор стояв на ґанку, м’яв у руках ганчірку. Очі щипало від недосипу, в грудях тупо нило. Він відчував, що в домі щось не так. Ніби повітря стало густішим, і дихати важче.

У сараї він помітив щось упале. Підійшов. Курка. Мертва, розідрана. Пір’я вирване, шия зламана. На снігу — великі сліди. Кров.

— Лада… — прошепотів він.

Собака вийшла з-за рогу. Хвіст опущений, морда вкрита плямами. На шерсті — багрові сліди. Вона завмерла. Не гарчала, не скавчала. Просто дивилася йому прямо у вічі.

— Що ж ти наробила… — видихнув Ігор.

Тетяна вийшла слідом.

— Ти що там? — запитала вона й побачила тушку. Відступила. — Це… вона?

— Схоже на те.

— Господи… Я ж казала! А ти її захищав! А тепер ось!

— Може, це не вона…

— У неї морда в крові, Ігорю! — її голос зривався. — Вона гарчить ночами, стежить за дитиною, а тепер убила курку! А якщо завтра це буде Діма?!

— Таню…

— Сьогодні. Або ти її прибираєш, або я сама. Чуєш?!

Вона зайшла до хати й грюкнула дверима. За хвилину Ігор почув знайомий звук — відкрила флакон зі снодійним.

Він підійшов до Лади, присів навпочіпки. Та не рухалась.

— Що мені з тобою робити? — прошепотів він. — Я не знаю, Ладо. Чесно. Не знаю.

Собака не хотіла сідати в машину. Він тягнув, вмовляв, злився, штовхав. Вона пручалась. Але потім, у якийсь момент, здалась. Сама залізла всередину.

Дорога була довгою й тихою. Мотор гудів, завірюха затуляла фари. Сніг летів, наче кадри з фільму, що закінчується трагедією. Ігор стискав кермо, наче намагався втримати щось важливе. Усередині — порожнеча.

Він зупинився біля мосту. Випустив Ладу й поїхав. Не озираючись.

Коли повернувся, дім зустрів його мовчанням. Без собаки — він став іншим. Порожнім. Холодним. Ніби хтось вимкнув світло.

Тетяна спала. Діма мирно дихав у ліжечку.

Ігор намагався читати, потім колов дрова, потім просто сидів, дивлячись у стіну.

Шурхіт.

Він здригнувся. Прислухався.

Знову. За стіною. Ніби кігті шкребли дерево.

Він обійшов дім. Усе тихо. Повернувся.

Шурхіт знову. І скрип.

Вийшов надвір. Стояв, дивлячись у ніч. Сніг падав щільними лапатими пластівцями. Він дістав сигарети. Затримав у руці. Потім зім’яв і кинув у сніг.

І раптом праворуч щось коричневе майнуло.

— Ладо? — вимовив він уголос.

З темряви вилетіла собака. Вкрита снігом, скуйовджена. Прямо до хати. Не зупиняючись, не озираючись. Вбігла у двері, вдарившись плечем.

— Чорт! — закричав Ігор і кинувся слідом.

У хаті — гавкіт. Різкий, лютий. З дитячої.

— Таню! Прокидайся!

Тетяна вийшла, мов у сні.

— Що відбувається?

— Лада. У дитячій.

— Що?!

Вони вбігли до кімнати.

Ліжечко перевернуте. Простирадло скинуте. Лада стоїть, вся тремтить, паща розкрита — в ній щось стирчить.

Довгий, сірий, огидний хвіст.

Вона труснула головою — й на підлогу випала пацюка. Величезна.

Тетяна закричала.

— Господи… Господи, захисти нас…

Лада підійшла до дитини, понюхала, облизала ніс і лягла поруч, повернувши голову до дверей — ніби досі стояла на варті.

Ігор підійшов, ніби у тумані. Повільно нахилився, взяв за хвіст мертвого пацюка. Підняв до світла — звір був завбільшки з велику кішку. Шерсть злиплася, зуби жовтуваті.

— Вона весь цей час… — прошепотіла Тетяна, дивлячись на Ладу, — захищала його?

Ігор кивнув. Голос зрадливо пропав.

Тетяна опустилася перед собакою на коліна, обхопила її голову долонями, притулилася лобом до морди:

— Пробач нам… Пробач мені. Якби не ти…

Сльози котилися щоками. Лада глибоко зітхнула й поклала голову на підлогу. Спокійно. Ніби знала: все позаду.

— Це бабуся… — прошепотіла Тетяна. — Через неї вона прийшла до нас. З того світу.

Ігор вийшов на двір. Довго стояв, стискаючи в руці задубіле тіло. Потім кинув його в сніг, закопав ногою. Повернувся до хати. Присів поруч із дружиною, поклав руку на спину Лади.

— Дякую тобі, — сказав він. — Пробач нам, дурним.

Кімната була наповнена тишею. Лише Діма мирно сопів у ліжечку, а за вікном завірюха поступово стишувалась.

Лада лежала спокійно, очі заплющені, дихання рівне. В них більше не було тривоги чи напруги — лише втома й тиха, безмовна вірність.

Тетяна повільно опустилася перед нею навколішки, почала гладити загривок, щоки, м’які вуха. Руки тремтіли, обличчя зблідло, губи стиснулись у тонку лінію.

— Пробач… — знову прошепотіла вона. — Якби не ти… Діми могло вже не бути. А ми… Ми б просто розпались.

Собака не рухалась, лише дивилася вгору — з якоюсь майже людською печаллю й гідністю. Наче казала: «Я все розумію. Я вас пробачаю».

Ігор стояв біля стіни, притулившись плечима до шпалер. В руках — ковдра, під якою лежала вже мертва тварина. Він не міг на неї дивитися. Просто не міг.

Він вийшов, спустився на подвір’я, взяв лопату. Мовчки, з зусиллям, у мокрих чоботах викопав яму в мерзлій землі. Кинув туди щура, швидко закопав. Розрівняв сніг, ніби стираючи сліди.

Потім повернувся. На Ладу не глянув.

Ранок почався з тиші. Діма спав спокійно, навіть усміхався уві сні. Лада лежала в кутку, ніби нікуди й не йшла.

На кухні запахло манною кашею. Тетяна стояла біля плити, загорнута в довгий халат, волосся зібране. Вперше за багато днів — без тіні страху в очах.

— Я хочу, щоб вона залишилась, — промовила вона, не озираючись.

Ігор мовчав, сидячи за столом. Лада підійшла й поклала голову йому на коліна.

Він машинально погладив її.

— Це точно, — тихо сказав він. — Вона для нас тепер… як рідна. Як янгол-охоронець.

З того дня все стало інакше. Дім ожив. Тиша перестала тиснути. Сонце частіше зазирало у вікна. Діма ріс, Лада росла разом з ним — не тілом, а серцем.

Якось до них завітали троє підлітків із сусіднього хутора. Хуліганили, бігали двором, стукали у вікна. Ігор був у сараї, Тетяна — в домі. А Лада — на ґанку.

Вона вийшла, стала перед ними. Не гарчала, не гавкала. Просто дивилася прямо у вічі. Так, що ті завмерли, переглянулися — і втекли без жодного слова. Більше ніхто не наважувався підходити без дозволу.

За місяць село почало відтавати. З’явилися перші пагони, повітря стало м’якшим, вечори довшими. Ігор більше не курив. Здавалося, сама потреба зникла.

— Іноді думаю, — сказав він якось увечері, сидячи біля печі, — якби тоді не впустив її… або не повернувся вчасно… — Він замовк. — Я ледь не втратив усе.

Тетяна поклала руку йому на плече.

— Зате тепер ми знаємо, хто ми одне для одного. І для неї.

Минуло майже два роки. Весна знову повернулась у їхній маленький сільський дім. Разом із нею — й новий розділ життя.

На ґанку сушилася пелюшка. У домі пахло молоком і ромашкою. Тетяна лежала на ліжку — бліда, але щаслива. Поруч — новонароджена дівчинка, з темними віями й міцним, рожевим кулачком.

Діма носився по подвір’ю в старих валянках, Лада — поруч, не відстаючи ні на крок.

Біля воріт зупинилася машина. З неї вийшли Ігор і його мама — бадьора, як завжди, з валізами та згортками.

Тетяна поглянула у вікно й розсміялася.

Перед ґанком на снігу було розстелено червону доріжку — старий килим. А на ньому, немов на параді, стояли Ігор, Діма й Лада.

— Ну ти й жартівник, Ігорю, — усміхнулась Тетяна.

Він підійшов, обережно взяв її на руки.

— Обіцяв же. Друга — принцеса. Для неї — килими.

Повільно, урочисто, як на королівському прийомі, він пройшов по килиму. Лада йшла поруч — ніби знала, наскільки важлива ця мить.