Вона навіть хотіла називати її мамою, але зрозуміла, що в їхній родині так не заведено. І просто тихо раділа в душі, як їй пощастило зі свекрухою…

— Мамо, ми вирішили одружитися, — з порогу радісно повідомив син.

— І хто вона? — анітрохи не здивувавшись, запитала Тамара Ігорівна.

Дівчат у Валерія завжди було багато, а рік тому він уже теж збирався одружуватися. Її звали Людмила, і вона була на п’ять років старша за сина.

Тамара Ігорівна не стала тоді його відмовляти, просто запропонувала трохи почекати. Навіть вигадала якісь причини. А через якийсь час син і сам з нею розлучився – Людмила була занадто наполегливою, а Валерій до неї охолов.

Тамара Ігорівна тоді зітхнула з полегшенням. Колись син зустріне гідну дівчину, а зараз він тільки закінчив інститут і пішов працювати, нехай трохи на ноги стане, набереться досвіду. Але тут, схоже, інша історія. Валерій явно був налаштований рішуче.

— Її звуть На-а-а-дя, Надія Безрідна, — сказав син, наче милуючись, розтягуючи її ім’я.

— Що значить «безрідна»? Не зрозуміла, поясни мені, Валерію.

— Мамо, це прізвище в неї таке, вона — Надія Безрідна.

— Ох, прізвище? Ну, це міняє справу. А твоя Надя часом не родичка бабусі з сусідньої вулиці, в неї наче теж таке прізвище? Ні? Шкода, звісно, гарна жінка. А хто ж її батьки? — Тамара Ігорівна привітно посміхнулася, очікуючи почути гідну відповідь.

— Мамо, ну яка різниця, я ж Надю кохаю, і вона мене кохає, — спробував ухилитися від відповіді Валерій.
«Все-таки син ще до ладу не подорослішав, юлить, як дитина», — подумала Тамара Ігорівна.

Коли вона виходила заміж за батька Валерія, її мама теж була незадоволена, що Дмитро — простий хлопець із села.

Це тепер її Дмитро — начальник на меблевій фабриці. Але тоді Тамара чітко дала зрозуміти батькам, що вона не передумає. Жінки все-таки раніше дорослішають, природою так влаштовано.

— Мамо, Надя дуже хороша, ти сама побачиш, ми ввечері разом зайдемо, і я вас з нею познайомлю. Вона фах має, вже працює. У неї навіть вже своя квартира є, хоч і дуже маленька, — Валерій подивився на матір, зрозумів, що його відповідь не влаштувала, і додав:

— Мамо, вона з дитячого будинку, її підкинули, тому й таке прізвище — Безрідна. Але це ж нічого не міняє, так, мам?

Після весілля Валерій і Надія стали жити в її квартирі. Незабаром Надія дізналася, що чекає малятко.

Тамара Ігорівна вважала, що зарано, але хай самі вирішують, їм жити. Хоча сина вона жаліла, не такої хотіла для нього долі.

Надя для нього занадто проста, не така потрібна його синові, і що він у ній знайшов? За що покохав?

Смішно навіть, вона намагалася Тамару Ігорівну «мамою» називати, не розуміє, що вона їм чужа. Але Надія якось натякнула, що мама буває тільки одна, щоб не обманювалася.

Коли у Надії зʼявилася дівчинка, назвали її Світланкою. Свекруха добре розгледіла малечу, зрозуміла, що та схожа на Надію, а від Валерія майже нічого не успадкувала, і була розчарована.

Надію Тамара Ігорівна після декрету прилаштувала на більш пристойну роботу. Їй все здавалося, що вона їхню родину ганьбить тим, що у неї робота непрестижна.

Та й тим, що вона взагалі безрідна, одразу видно, що рідня її — люди погані, раз її підкинули.

Надія давно зрозуміла, що вона не припала до двору, і намагалася рідше у свекрухи з’являтися, щоб зайвий раз не дратувати.

А одного разу Валерій поїхав з дочкою на машині до своїх батьків і не впорався з керуванням. У Світланки ані подряпини, а Валерій отримав дуже серйозні травми, несумісні з життям.

Надія тяжко переживала втрату коханого чоловіка, але ще жахливішим було звинувачення свекрухи, що у всьому Надія винна. Не поїхала разом з чоловіком, вдає із себе незрозуміло кого!

— На доньку треба оформити допомогу по втраті годувальника! — порадила Надії свекруха.

Вона це так сказала, що стало зрозуміло – допомагати Надії вони не збираються. А розмови про те, що вони допоможуть їм купити двокімнатну квартиру, звісно, тепер до Надії вже не мали жодного стосунку.

Вони майже перестали спілкуватися, але Надія не засуджувала Тамару Ігорівну. Адже найстрашніше для матері — втратити свою дитину.

З Костянтином вона познайомилася на новій роботі, куди її Тамара Ігорівна прилаштувала у відділ кадрів. Надія одразу відчула, що вона Костянтину подобається.

А він, коли дізнався, що Надія вдова й одна доньку виховує, став намагатися їй допомагати, наче справжній лицар.

Вона спочатку відмовлялася, ну навіщо йому жінка з чужою дитиною?

Але Костянтин був дуже наполегливим, а Світланка до нього прив’язалася і вже чекала, коли ж прийде дядько Костя?

Дізнавшись, що Надія виходить заміж, Тамара Ігорівна навіть зраділа. Хоча й тут не оминула нагоди зауважити:

— Ось ким би ти була, якби мій Валерочка тебе не обрав? Так і залишилася б безрідна, всіх би своїм прізвищем лякала.

— За що ви мене так не любите? — запитала Надія, але Тамара Ігорівна лише рукою махнула, мовляв, тобі не зрозуміти!

У Надії та Костянтина зʼявилася ще одна дівчинка. Квартири вони свої поміняли на спільну трикімнатну і зажили дружною сім’єю, в якій батьки колишнього чоловіка більше не з’являлися.

Від спільних знайомих Надія випадково дізнавалася, що Тамара Ігорівна намагалася себе чимось зайняти. Чоловік її заробляв добре, сам їздити не любив, і вона з подругою подорожувала.

Але, видно, біль від втрати сина не проходив, та й хіба може він пройти?

Коли Тамара Ігорівна несподівано овдовіла, це горе просто придавило її. Та ще за її спиною хтось із рідні чоловіка висловився, а вона це почула, і ще болючіше стало чути таке:

— Не зберегла чоловіка, працював на її забаганки, на подорожі, ось і пішов раніше часу!

Надія зовсім випадково зустріла Тамару Ігорівну в поліклініці.

І ледь впізнала, так вона постаріла, змарніла, наче свічка.

А Тамара Ігорівна, коли почула, що її онука Світланка вийшла заміж і сина народила, тільки беззвучно і жалібно заплакала, прошепотівши тихо:

— Все пройшло повз, сама я у всьому винна!

Надія не витримала. Образливі слова і погляди вона давно забула, а душа її не дозволила просто розвернутися і піти від цієї самотньої жінки.

— Тамаро Ігорівно, а хочете на свого правнука поглянути?

Стара жінка лише вдячно кивнула, від сліз не змогла ані слова вимовити. Квартира їхня була недалеко, і Надія під руку привела колишню свекруху до себе.

— Як же він схожий на Валерочку, просто копія! — побачивши правнука, вигукнула Тамара Ігорівна. Вона підняла очі на Надію і раптом взяла її за руку та несподівано сказала:

— Пробач мені, Надіє! За все пробач! Адже Валерій так тебе кохав!

Тамара Ігорівна стала іноді бувати в родині Надії. Молодша їхня дочка Поліна ще вчилася. А Світлана з чоловіком жили в цьому ж будинку.

Побачивши правнука, так схожого на її єдиного улюбленого сина, Тамара Ігорівна ніби очнулася від поганого сну. Вона оформила дарчу на квартиру на свою онучку Світлану і тільки й говорила про те, що вони її найближчі та рідні люди.

Надія не змогла її відштовхнути, хоча прекрасно розуміла, що Тамара Ігорівна боїться самотньої старості.

Але колишня свекруха намагалася робити все, тільки щоб її прийняли, не відвернулися. Вона допомагала, як могла, онуці Світлані з правнуком Матвійком. І через якийсь час Світлана стала знову, як колись, називати Тамару Ігорівну бабусею.

До дня народження Надії її доньки Світлана та Поліночка і чоловік Костянтин як зазвичай готували сюрпризи.

Але цього разу Світлана урочисто оголосила, що у них з бабусею Тамарою є для мами особливий подарунок.

— Мамо, бабуся мене вмовила і дала гроші на запити. Ось, дивись, що нам надіслали. У цій родині роми вкрали маленьку дівчинку.

Все-все збігається, батьки подали в розшук, але у її мами було серце хворе, і вона не витримала того, що дочку втратила.

А чоловік цієї жінки довго намагався дочку шукати. Він був будівельником, загинув на будівництві, уявляєш? Це могли бути твої батьки, мамо, — схвильовано сказала Світлана.

— Бабуся дуже хотіла, щоб усі знали, що тебе ніхто не кинув і що ти не безрідна, а найрідніша.

А Тамара Ігорівна тихенько прошепотіла:

— Пробач мені, я б дуже хотіла, щоб у мене була така донечка, як ти, Надіє…

**

Ця історія як зворушлива сага про випробування долі, втрати та віднайдення родинних зв’язків. Вона показує, як упередження можуть руйнувати стосунки, але й як любов, прощення та прагнення до правди здатні зцілити навіть найглибші рани.

Надія, попри всі життєві негаразди, залишається сильною та емпатичною, а Тамара Ігорівна, пройшовши через власні страждання, знаходить спокутування та справжнє щастя в родині, яку колись відштовхувала.

Які думки викликає у вас зміна ставлення Тамари Ігорівни до Надії?

Чи вірите ви, що справжнє прощення можливе навіть після таких глибоких образ?