У Ірини був план. Простий, як дитяча мрія: відпустка з чоловіком біля моря. Віктор обіцяв — цього року точно їдемо. Квитки куплені, готель заброньований, валізи майже зібрані…

— Іро, вибач, — Віктор дивився в телефон, не піднімаючи очей.

— На роботі аврал. Все скасовується.

Серце стиснулося. Але не від несподіванки — від звичного розчарування. За роки сімейного життя Ірина вже звикла: плани чоловіка важливіші за її плани.

— Нічого, — проковтнула образу.

— Тоді хоча б вдома відпочину. Книжки почитаю, на балконі посиджу.

Вперше за багато років — тиша в будинку! Кава без поспіху, улюблений детектив, захід сонця з балкона. Здавалося, доля дарує їй подарунок.

Але доля, мабуть, любила чорний гумор.

— Мама дзвонила, — Віктор був задоволений.

— Вона скасувала санаторій. Навіщо витрачатися, якщо ти вдома і вільна? І зі мною побачиться заразом.

Галина Михайлівна. Жінка із залізною волею і переконанням, що весь світ зобов’язаний їй служити.

— Місяць? — голос Ірини затремтів.

— Ну так! Чудово, правда?

— Віктор посміхався, як дитина, яка отримала морозиво.

А Ірина раптом побачила свою відпустку: дні на кухні, нескінченні «принеси-подай», командний голос свекрухи і відсутність права на власну думку у власному домі.

— Звичайно, чудово, — кивнула вона.

Через три дні Галина Михайлівна в’їхала в їхню квартиру як танк.

— Іро, чому у вас цукор не в тій банці? — перші слова після «привіт».

— Мамо, проходь, сідай, — Віктор метушився навколо.

А Ірина зрозуміла: її відпустка перетвориться на місячну вахту офіціантки.

— Борщ будеш варити? — Галина Михайлівна влаштувалася в кріслі, як на троні. — Тільки не надто м’ясо добре провари.

Ірина мовчки пішла на кухню.

Галина Михайлівна облаштувалася в будинку, як полководець на захопленій території. До вечора першого дня стало ясно: відпочинок Ірини скасовується остаточно.

— Іро, а де у вас нормальні каструлі? — свекруха копалася в шафах.

— Ці якісь маленькі. І взагалі, чому спеції не стоять за алфавітом?

Ірина мовчки переставляла банки. У власній кухні вона раптом стала гостею.

— Мамо, не напружуйся, — Віктор читав новини.

— Іра все зробить.

Так, звичайно. Іра все зробить. Як завжди.

До кінця тижня розпорядок дня Ірини виглядав так: підйом о сьомій, сніданок для свекрухи за особливим меню (не жирний, не солоний, не гострий), прибирання, приготування обіду, вечеря, прибирання посуду. І так по колу.

— Ти якась млява стала, — зауважив Віктор. — Може, вітаміни попити?

Вітаміни? Їй був потрібен не вітамін С, а вітамін «Своє життя».

Єдиним порятунком став балкон. Тут Ірина могла просто дихати. Дивитися на небо. Думати.

— Іро! — голос свекрухи розрізав тишу. — Де ти? Мені чай потрібен!

— Іду! — автоматично відгукнулася Ірина.

Але ноги не рухалися. У голові крутилася одна думка: «А що, якщо не йти?»

Думка була така зухвала, що аж дух захопило.

— Іро! Ти що, не чуєш?

— Чую, — тихо сказала Ірина порожньому балкону. — Дуже добре чую.

І все-таки пішла заварювати чай.

— Ірино, — Галина Михайлівна сиділа у вітальні, як суддя на трибуналі. — Ти якась нетовариська. Весь час на балкон тікаєш. Не вмієш з рідними спілкуватися.

Рідними? Ірина поперхнулася повітрям.

— Я думала, приїду відпочити, — продовжувала свекруха, — а тут як на кухні залишилася. Готуй, прибирай, обслуговуй.

Ірина завмерла з ганчіркою в руках. Весь світ перевернувся з ніг на голову. Вона — на кухні? Вона готує і прибирає? А хто ж тоді Ірина?

— Вибачте, — її голос звучав дивно спокійно. — Але готую і прибираю тут я. Кожен день. Вже два тижні поспіль.

— Іро! — обурився Віктор. — Що ти кажеш? Мама ж гість!

Гість. Який командує в чужому домі два тижні. Який перетворив господиню на прислугу.

— Так, — кивнула Ірина. — Ви праві. Мама — гість. А я хто?

Увечері, коли Галина Михайлівна влаштувалася перед телевізором, Ірина підійшла до чоловіка:

— Вітю, нам потрібно поговорити.

— Почекай, новини подивимося…

— Зараз, — твердо повторила вона.

Віктор здивовано подивився на дружину. В її голосі з’явилися нотки, яких він давно не чув.

— Слухай, якщо твоя мама відпочиває у нас, — Ірина говорила тихо, але кожне слово було чітке, як удар молотка, — то я поїду відпочивати до своєї.

— Ти що, з глузду з’їхала? — Віктор навіть підвівся. — А як же господарство? А мама?

— А як же я? — запитала Ірина і пішла пакувати валізу.

У спальні, складаючи речі, вона вперше за два тижні посміхнулася. Справжньою посмішкою.

Завтра вона поїде до мами. До тієї жінки, яка ніколи не ставилася до неї як до прислуги. До дому, де можна просто сидіти з чаєм і мовчати. Де ніхто не буде кричати: «Іро, де ти?»

— Мені теж потрібна відпустка, — сказала вона своєму відображенню в дзеркалі.

І відображення вперше кивнуло у відповідь.

Вранці Ірина стояла в передпокої з валізою. Галина Михайлівна, побачивши її в «похідній» формі, витріщилася так, ніби Ірина оголосила про політ на Марс.

— Ти куди це зібралася? — голос свекрухи тремтів від обурення.

— До мами. Відпочивати, — Ірина застібала куртку з діловим виглядом.

— А сніданок хто готуватиме?! — Галина Михайлівна схопилася за серце. — А обід?!

— Вітя вміє смажити яєчню, — незворушно відповіла Ірина. — А ви ж самі казали — готувати і прибирати вміють усі.

Віктор вискочив з ванної з піною для гоління на половині обличчя:

— Іро, ти не можеш просто взяти і поїхати!

— Можу, — посміхнулася вона. — Дивіться, як легко виходить.

І грюкнула дверима.

Перші три дні після від’їзду Ірини в будинку панував хаос, гідний апокаліпсису.

Галина Михайлівна, яка звикла до ролі примхливої принцеси, раптом виявила сувору реальність: принц Віктор умів тільки варити пельмені і заварювати розчинну каву.

— Синку, — скаржилася вона, понуро колупаючи виделкою магазинний салат, — я думала, ти хоч щось вмієш по господарству!

— Мамо, я працюю! — Віктор героїчно намагався відмити пригорілу сковорідку. — У мене немає часу на ці… кулінарні вишукування!

— Які вишуканості?! — розлютилася свекруха. — Борщ зварити — це вишуканість?!

На четвертий день Галина Михайлівна зрозуміла страшну правду: без Ірини будинок перетворювався на філію студентського гуртожитку. Скрізь валялися брудні тарілки, холодильник зяяв порожнечею, а єдиною їжею була доставка з найближчої піцерії.

— Я не тому від санаторію відмовилася, щоб харчуватися піцою! — ридала вона в телефонну трубку подрузі. — Тут навіть чаю нормального немає!

На п’ятий день Галина Михайлівна не витримала і зателефонувала Ірині:

— Іринка, рідненька… — голос був солодкий, як мед з валеріаною. — Як справи, донечко?

— Чудово, — Ірина лежала в гамаку у мами в саду, гортала книжку. — Загоряю, читаю. Мама варить варення з полуниці.

— Ах, варення, — Галина Михайлівна з тугою згадала кулінарні шедеври Ірини. — А ми тут… Вітя так втомлюється на роботі… Може, ти повернешся? Ненадовго?

— Ні, — спокійно відповіла Ірина. — Я ж відпочиваю. Як і ви.

— Але я думала…

— Галино Михайлівно, — перебила її Ірина, — ви ж самі сказали — приїхали відпочивати. Ось і відпочивайте. А я відпочиваю тут.

Гудки в трубці пролунали як похоронний марш по ілюзіях свекрухи.

До кінця тижня Галина Михайлівна капітулювала. Будинок без Ірини виявився не будинком, а якоюсь орендованою квартирою холостяка. Віктор ходив розгублений, харчувався бутербродами і благав маму «що-небудь приготувати».

— Я не кухарка! — обурювалася вона. — Я гість!

Але гості, як виявилося, теж повинні іноді їсти нормальну їжу.

На сьомий день Галина Михайлівна зібрала валізу:

— Вітю, я додому їду.

— Але мамо, ти ж хотіла місяць провести…

— Хотіла, — кисло відповіла вона. — Але відпочинок не вдався. Без Ірини тут не дім, а караул-будівля.

Віктор проводив маму до таксі, а потім довго стояв біля вікна. У голові повільно, як зимова річка, ворушилася незвична думка: «А що, якщо Ірина була права?»

Увечері Віктор зателефонував дружині:

— Іро, мама поїхала.

— Знаю, — в голосі Ірини чулася посмішка. — Вона мені дзвонила. Сказала, що відпочинок не вдався.

— А коли ти повернешся?

— Коли закінчиться моя відпустка, — незворушно відповіла Ірина. — Ще тиждень залишився.

Віктор оглянув квартиру: купи брудного посуду, крихти на столі, шкарпетки на дивані. Вперше в житті він побачив, як виглядає будинок без дружини.

І йому стало страшно.

— Іро, — його голос несподівано затремтів, — а ти точно повернешся?

У слухавці запала пауза. Потім Ірина тихо сказала:

— А ти хочеш, щоб я повернулася?

— Звичайно!

— Тоді подумай, навіщо, — і поклала слухавку.

Віктор стояв з телефоном у руках і вперше за двадцять років шлюбу думав не про роботу, не про справи, а про те, що означає для нього дружина.

І відповідь його лякала.

Через тиждень Ірина повернулася додому. Але це була вже не та жінка, що поїхала з валізою. Засмагла, відпочила, з якимось новим світлом в очах.

Віктор зустрів її біля дверей, винувато посміхаючись:

— Іро, ти… ти добре виглядаєш.

— Дякую, — вона пройшла в квартиру, оглянула наслідки «чоловічого побуту». — Бачу, ви теж непогано відпочили.

Натяк на хаос був тонким, але Віктор почервонів:

— Я завтра все приберу. Чесне слово.

— Не поспішай, — спокійно сказала Ірина. — У кожного свій темп.

З того дня в будинку щось змінилося. Ірина більше не бігала на перший поклик, не метушилася, не вибачалася за кожну хвилину відпочинку.

— Іро, а вечеря? — боязко запитав Віктор у перший вечір.

— А що, вечеря? — вона читала книгу на дивані.

— Ну… готуватимеш?

— Можливо. А може, замовимо доставку. Або ти приготуєш. Як захочеш.

Віктор розгублено кліпав очима.

Ірина не влаштовувала сцен, не качала права, не читала лекцій. Вона просто жила по-новому. Якщо хотіла погуляти — йшла гуляти. Якщо не хотіла готувати — не готувала. Якщо Віктор просив щось зробити, вона могла сказати: «Зараз не можу, зайнята».

І світ не зруйнувався.

— Ти змінилася, — сказав Віктор одного вечора.

— Так, — кивнула Ірина.

— А ти помітив тільки зараз?

Він довго мовчав, потім тихо запитав:

— Тобі… тобі краще без мене?

Ірина відклала книгу, подивилася на чоловіка. У його очах вперше за багато років вона побачила не вимогу, а питання. Справжнє, важливе питання.

— Мені краще з собою, — сказала вона.

— А з тобою чи без — це вже деталі.

Віктор повільно почав розуміти: дружина — не додаток до його життя, не автоматична система забезпечення побуту. Вона — окрема людина. З власними потребами, мріями, правом на втому.

Коли Галина Михайлівна наступного разу зателефонувала з пропозицією «погостювати», Віктор сам сказав:

— Мамо, напевно, іншим разом. У Іри відпустка.

— Яка ще відпустка? — обурилася свекруха.

— Та, яку вона заслужила, — твердо відповів син.

Ірина, яка чула розмову, посміхнулася. Вперше за багато років — не ввічливо, а щиро.

Урок дійсно вдався. І головне — його вивчили обоє.