Лариса прокинулася з тяжкістю у всьому тілі. Кімната пливла, кружляла, відмовлялася стояти на місці.

У Лариси горіла шкіра, а зсередини прозирала крига, наче вона одночасно опинилася на розпеченій пательні, та в морозильній камері.

Рука потяглася до тумбочки, намацала градусник – старий, ртутний, ще від бабусі, тягала його з собою з квартири у квартиру.

Лариса струснула градусник, поклала під пахву і знову впала на подушку. У свідомості пливли уривки думок. Крізь двері до спальні приглушено долинала розмова.

Сьогодні на обід повинна прийти свекруха. Тільки цього Ларисі не вистачало для повного щастя.

Лариса насилу сфокусувала погляд – сорок і один.

– Охрініти, – прошепотіла вона пересохлими губами. Так погано їй давно не було. Рука знову потяглася до тумбочки – там лежали жарознижувальні. Чи вийде встати? Виповзти бодай до кухні за водою?

Несподівано двері відчинилися – без стуку, з розмаху. У отворі стояв Павло – чоловік. Весь його вигляд говорив про роздратування: зведені до перенісся брови, складки біля губ. Дивився на дружину, як на таргана, якого виявив у супі.

Лариса ледве підвелася на лікті:

– Паша, мені зовсім погано.

Павло зробив два кроки до ліжка, ривком зірвав ковдру з Лариси:

– Що означає «погано»? Ти збираєшся весь день провести у ліжку? В курсі, взагалі, скільки часу?

Лариса спробувала втримати ковдру, але руки не слухалися. Мокра від поту футболка прилипла до тіла, лихоманка  посилилася. Вона безпорадно простягла чоловікові градусник:

– У мене сорок. Щойно наміряла.

Павло глянув на градусник, зневажливо скривив губи.

– Температура сорок? Не сміши мене! – усміхнувся Павло, побачивши, як дружина намагається укритися. – А сорок п’ять чому не наміряла? Чи одразу п’ятдесят?

Він гидливо кинув ковдру назад на ліжко, але Лариса вже не намагалася її взяти. Цей тон, ці інтонації, знайомі до болю. Шість років шлюбу. Шість років цієї поблажливості та зневаги. Раніше було рідше. Тепер – постійно.

– Ти розумієш, що мама прийшла? – продовжив Павло. – Ми сидимо там, як недолугі, чекаємо, коли ти зволиш вийти. Стіл не накритий, чай не подала. Це називається господиня?

Лариса проковтнула. У горлі дерло, ніби натерли наждачним папером.

– Паша, давай я тобі поясню, як накрити на стіл, – тихо сказала вона. – Чесно, я зараз не встану. Виклич лікаря, га?

Обличчя Павла перекосило від злості. Він навис над ліжком:

– Лікаря їй! Може, одразу реанімацію? Швидку? МНС? Слухай, ти вже дістала своїми недугами! То голова, то спина, то живіт. Ти здорова, як бик! Просто не хочеш нічого робити!

Лариса заплющила очі. З кожним словом чоловіка тяжкість наростала. Вона почувала себе боксерською грушею, яку гамселять без зупинки. Кожне слово – ляпас.

– Навіть не думай просто так лежати! – не вгамовувався Павло. – Накриєш стіл, обслужиш мою матір, або збирай речі і йди!

Лариса розплющила очі від шоку. Так, стосунки псувалися, так, все частіше виникало бажання все кинути та втекти. Але щоб ось так? За те, що нездужає?

– Що ти сказав? – перепитала вона, не вірячи своїм вухам.

– Те, що чула, – відрізав Павло. – Я не триматиму нахлібницю, яка тільки й робить, що валяється з вигаданими недугами, та ниє. Або вставай і роби, що маєш, або… – красномовно кивнув у бік дверей.

З кухні долинув голос свекрухи:

– Пашо, довго ти там ще? Чай охолонув!

– Іду, мамо! – озвався Павло і знову повернувся до дружини:
– У тебе п’ять хвилин.

Він розвернувся і вийшов, голосно грюкнувши дверима.

Лариса нерухомо лежала, дивлячись у стелю. Кімната все ще кружляла, але тепер до фізичного болю додався інший. Усередині все стиснулося від приниження. Шість років шлюбу!

Шість років спроб догодити, сподобатися, стати такою, якою її хотіли бачити. Навіщо? Щоб виганяли з дому із температурою сорок?

За стіною лунали голоси Павла та його матері. Лариса насилу підвелася з ліжка, тримаючись за стіну. Кожен рух віддавався болем.

Але тепер до фізичної слабкості додалося застаріле почуття, що її використовують. Що вона – не людина, а хатня робітниця. Кухонний комбайн, який зламався і тепер є марним.

Похитуючись, Лариса дійшла до дверей і прочинила їх. Голоси стали виразнішими.

– … зовсім розпустилася, – говорила свекруха. – Я тобі одразу казала, що вона не пара тобі, Пашо. Бачиш, як вийшло? Сама не готує, не прибирає, а тепер і при гостях не з’являється. Що за невістка така?

– Та вона взагалі знахабніла, мамо, – підтакував їй Павло. – То в неї спина, то голова, то якась температура.

– Правильно зробив, що відчитав, – свекруха голосно хмикнула. – Ось так, Пашо, тримай її в вуздечці! Бо розпустилася! Ти ж чоловік, зрештою.

– Та я вже до ладу не знаю, що з нею робити…

Лариса тихо прикрила двері, притулилася до стіни. Голова розколювалася. Що вона тут робить? Навіщо терпить? Звідки взялася ця дивна впевненість, що інакше не буває? Що так і має бути?

Думки плуталися, але у свідомості раптом з’явився спогад. Минула зима. Павло із температурою тридцять сім і три.

Три дні Лариса відпрошувалася з роботи, варила бульйони, ставила компреси, бігала по ліки. Три дні, коли Павло лежав і стогнав, вона носилася навколо нього, як заведена. І жодного разу не закралася думка, що він симулює. Бо так не роблять із близькими.

А тепер – збирай речі та йди! І це із температурою сорок?

Раптом Лариса відчула, як у ній щось підіймається. Не слабкість, не жалість до себе – інше. Гнів! Гнів на чоловіка, на свекруху, але найбільше – на саму себе. За те, що дозволяла так помикати собою.

Вона відштовхнулася від стіни й, хитаючись, вийшла у вітальню. Свекруха сиділа за не накритим столом – сама не накрила, переломилася. Павло сидів поряд.

Обидва здивовано дивилися на Ларису. На ній була футболка, що прилипла до спітнілого тіла, волосся розпатлане, обличчя червоне від жару.

– Ну, нарешті! – вигукнула свекруха. – Думала, до вечора чекати доведеться!

Павло насупився:

– Давай швидше, ми голодні сидимо.

Лариса зупинилася, важко дихаючи. Їй було зле, дуже зле. Але внутрішній вогонь надавав сили.

– Ти маєш рацію, – повільно промовила вона, дивлячись на чоловіка. – Температура явно дає марення. Я ж думала, що в мене чоловік, а не наглядач.

Павло здивувався. Такого тону від дружини він ніколи не чув. Навіть у найспекотніших сварках вона завжди здавалася, відступала, плакала, просила вибачення. Але зараз у її очах читалося щось нове. Щось небезпечне.

– Ти що несеш? – не одразу знайшовся Павло. – Я ясно сказав – накривай стіл!

Лариса похитала головою. Мовчки розвернулась і вийшла з кімнати. Павло з матір’ю переглянулись – що вона задумала?

А Лариса попрямувала до спальні. Тільки не до своєї шафи, а до його. Вона відчинила дверцята і почала діставати речі – сорочки, штани, светри.

Все летіло на ліжко. Потім полізла в ящики комода, вигрібаючи шкарпетки, спідню білизну, краватки – все впереміш.

Павло, почувши гуркіт, у два стрибки опинився біля дверей спальні. Завмер на порозі з відкритим ротом.

Його ідеально випрасовані сорочки, розкладені по кольорах светри, акуратно скручені шкарпетки – все це зараз перетворювалося на безформну купу на ліжку.

А його дружина – його слухняна, тиха дружина – зосереджено порпалася у шафі, дістаючи нові речі.

– Ти що твориш? – заревів Павло, кидаючись до шафи.

Лариса навіть не повернула голови. Не глянула на чоловіка, продовжуючи діловито викладати речі. У кімнаті з’явилася свекруха, яка теж застигла у дверях.

– Господи! Паша, вона що, зовсім з глузду з’їхала?! – вигукнула жінка похилого віку, хапаючись за серце. – Негайно зупини це неподобство!

Тільки тепер Лариса обернулася. В очах ні страху, ні сумніву – лише втома та спокійна рішучість. Її трясло від жару, але руки діяли впевнено.

– Ти сказав, або стіл, або йти, – розмірено сказала Лариса, не відриваючи погляду від чоловіка. – Я вибираю другий варіант. Ось твої речі.

Лариса дістала з комори пошарпану валізу, з якою Павло колись, шість років тому, переїхав до неї. Розкрила її на підлозі, та почала в неї кидати речі чоловіка.

– Ти з глузду з’їхала? – Павло на мить розгубився, але швидко прийшов до тями. – Це мій дім! Я нікуди не піду! Це ти збирайся! Ти!

Лариса продовжувала складати речі, наче не чула чоловіка. Ця квартира дісталася їй від бабусі ще до знайомства із Павлом. Павло чудово це знав, але чомусь вважав за краще забувати у зручні моменти.

– Пашо, та що ти дивишся?! – свекруха перейшла на вереск. – Вона тебе виганяє! Зупини її!

Свекруха більше не здавалася такою впевненою та владною. Її обличчя спотворилося від занепокоєння.

Літня жінка явно не очікувала такого розвитку подій. Кілька хвилин тому вони з сином були господарями становища, а тепер усе вивернулося навиворіт.

– Ви ж не серйозно, правда? – невпевнено простягла свекруха, звертаючись до Лариси. – Дівчинко, ти ж розумієш, що Павлуша просто погарячкував? Ми жартували!

Лариса підвела погляд на свекруху. В очах читалася така рішучість, що жінка похилого віку мимоволі зробила крок назад.

– О, ні, ми не жартували, – тихо сказала Лариса. – Ваш син усе правильно сказав. Він не хоче жити з дружиною, яка занедужала.

– Він хоче прислугу, яка обслуговує його та його маму на першу вимогу. І знаєте, що? Я не хочу бути такою дружиною. Ніхто не заслуговує на таке ставлення!

Павло стояв, стискаючи кулаки. Його обличчя почервоніло від люті.

– Та ти без мене не впораєшся! – зло кинув він, підходячи до дружини. – Ти сама потім приповзеш! Благатимеш повернутися!

Лариса на мить завмерла, схилила голову, наче задумалася.

– Це ми ще подивимося, – відповіла вона, знизуючи плечима. – А поки що тобі краще зібрати свої речі самому, а то раптом ти теж з температурою впадеш. Знаєш, таке з усіма трапляється.

Павло відкрив рота, щоб щось сказати, але Лариса вже відвернулася. Її почало сильно трясти, кімната пливла перед очима.

Ларисі довелося спертися об ліжко, щоб не впасти. Але навіть зараз, відчуваючи, як температура накочує новою хвилею, Лариса розуміла, що не відступить. Досить. Занадто довго терпіла!

– Ти виганяєш мене через одну фразу? – Павло перейшов у наступ. – Після шести років шлюбу?

Лариса повільно похитала головою:

– Ні, не через одну фразу. Через тисячі фраз, тисячі днів принижень та зневаги. Через твій тон, через те, як ти вибігаєш із кімнати, коли я намагаюся розповісти, як пройшов мій день.

– Через те, як ти перевіряєш кожен мій чек та кожну копійку. Через те, що без дозволу твоєї мами я не можу навіть нові фіранки купити.

Лариса перевела подих:

– І головне – через те, що я занедужала, а ти замість турботи кажеш збирати речі та йти. Тоді краще я зберу твої речі, ніж ти мої, згоден?

Тремтіння посилилося, ноги підкошувалися. Лариса сіла на край ліжка, глибоко вдихаючи, щоб упоратися з запамороченням.

– Паша, – свекруха торкнула сина за плече, – може, ходімо? Нехай заспокоїться. Вона ж хвора, Пашо, не в собі. Завтра все буде нормально, побачиш.

Але Павло не слухав матір. Він дивився на Ларису. Вперше за довгий час справді дивився на неї. І не бачив колишньої Лариси – тихої, покірної, готової на все заради його схвалення. Перед ним сиділа зовсім інша жінка. Втомлена, хвора, але чомусь сильніша, ніж раніше.

– Я… я нікуди не піду, – буркнув Павло. – Це мій дім.

Лариса зітхнула, насилу піднявшись з ліжка.

– Мені доведеться викликати поліцію, якщо ти не підеш, – просто сказала вона. – Квартира оформлена на мене, і в документах, що встановлюють право, ти не фігуруєш, ти ж пам’ятаєш? Ти відмовився платити за переоформлення, коли ми одружилися.

Павло проковтнув. Юридична сторона питання була його слабким місцем – свою квартиру він давно продав, і тепер фактично не мав прав на житло Лариси.

Він багато разів відкладав це питання, вважаючи, що для сім’ї не важливі папірці. А тепер ці «папірці» відгукнулися.

Минула година. Напружена година, що тисла, коли Павло метався по квартирі, не знаючи, що робити. Він то погрожував, то намагався розжалобити дружину, то вимагав, то просив.

Свекруха то плакала, то голосила, то проклинала невдячну невістку. Лариса мовчки повернулася в ліжко, натягла ковдру до підборіддя і просто чекала.

І ось це відбулося. Павло стояв біля дверей із валізою. Свекруха поруч із ним щось бурмотіла про невдячних жінок, але обидва вже розуміли, що нічого вдіяти вони не можуть.

– Я дам тобі час подумати, – сказав Павло, нервово смикаючи ключі в кишені. – Коли оговтаєшся, подзвони.

Лариса мовчала.

– Ходімо, Пашо, – свекруха потягла сина за рукав. – Поживеш поки що в мене, а там розберемося. Ще прибіжить, нікуди не дінеться.

Двері зачинилися. Тиша впала на Ларису приголомшливим спокоєм. Вперше за довгий час вона могла просто лежати, видужувати, не турбуючись про те, що хтось нависає над нею, вимагаючи негайно взяти себе в руки.

Лариса насилу дісталася кухні, налила води, випила пігулки. Голова розколювалася, але думки, як не дивно, стали зрозумілими.

Вона відкрила телефон, знайшла контакт сімейного лікаря, та відправила повідомлення: «Ірина Сергіївна, це Лариса. Мені дуже погано, температура сорок, можете допомогти? Відповідь надійшла майже відразу: «Звичайно, Ларисо. Щойно буду».

Лариса повернулася в ліжко, натягла ковдру і з полегшенням заплющила очі. Попри жар і лихоманку, їй полегшало. Лариса нарешті позбулася «хвороби», яка отруювала її життя – токсичного чоловіка та його матусі.

Минали дні. Лікар відвідала Ларису – виявилося, у неї був сильний грип. Два тижні пішло на одужання.

Лариса поступово поверталася до життя: працювала, вчилася знову радіти дрібницям, жити без огляду на чоловіка та свекруху.

Павло чекав, що дружина зателефонує йому за кілька днів, тиждень, два… Але телефон мовчав. Він дзвонив сам, але Лариса скидала чи відповідала однозначно: «Я не передумала», «Мені треба йти, вибач», «Це нічого не змінить».

Павло змінювався. Спочатку сердився, потім почав замислюватися. Коли Лариса захворіла, він навіть не подумав, що їй погано. Ні разу не спитав, як вона почувається. Просто вимагав.

Мати не допомагала. Жити з нею виявилося суцільним пеклом. Тепер Павло розумів, як було Ларисі всі ці роки.

І тільки тоді Павло усвідомив, що втратив не безкоштовну прислугу, а людину, яка щиро його любила – до того самого дня.

Щось у ньому здригнулося, коли він випадково побачив Ларису в кафе з подругами. Вона сміялася – відкрито, щасливо, як давно не робила поряд із ним.

Павло дивився на неї через вітрину і розумів одну просту істину: він зруйнував те, що могло бути чудовим. Своїми руками, своїм егоїзмом, своєю зневагою!

Павло відвернувся і пішов геть. Він зрозумів урок, який Лариса дала йому. Урок, який він запам’ятає надовго. І може, якщо пощастить, якось він зустріне жінку, яку цінуватиме по-справжньому.

А Лариса… Лариса вже знайшла своє щастя. У волі. У повазі до себе. У житті без тієї “хвороби”, яка отруювала її існування роками. А все інше у неї буде, тільки не швидко, але обов’язково…

Як би ви вчинили в цій ситуації? Чи доводилося вам переживати подібні моменти? Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.