Ніна Василівна клопотала на кухні, коли раптом почула, як відчинилися вхідні двері. Витираючи руки об рушник, вона поспішила в коридор.

Вона була впевнена, що це чоловік прийшов з чергування, хоча йому ще й не час. Але на порозі стояв її син Олексій.

– Олексію? Чому так пізно? І чому один? Щось сталося? – З тривогою запитала Ніна, побачивши його порозі сина.

– Мамо, дай поїсти, – коротко кинув Олексій з порога.

– Звісно! Ходімо на кухню, я якраз все приготувала, на батька чекаю – швидко відповіла жінка.

На кухні Ніна Василівна старанно накривала синові на стіл. Олексій мовчки їв, навіть очі на матір не підіймаючи, не кваплячись.

Нарешті він підвівся з-за столу, подякував матері, і, так же мовчки, подався у свою колишню кімнату.

Мати, помітивши, як він дістав постільну білизну, здивовано глянула на нього.

– Олексію, що ти робиш? – Запитала вона.

– Мамо, я в тебе переночую, – спокійно відповів син.

– Ні! – різко заперечила Ніна Василівна, усвідомивши, що син уникає дружини.

– Мамо, ти чого? – здивувався Олексій.

– Ти прийшов відвідати матір – дякую. Але ночувати тут не будеш. Повертайся додому, – твердо сказала Ніна.

– Але, мамо, ми з Вірою посварилися… Я сказав, що йду від неї, – з ноткою жалю додав Олексій.

– Посварилися? Ну, помиріться. А що спричинило сварку? – Запитала жінка.

– Та втомився я! Приходжу додому, а їсти нічого немає. Доводиться самому готувати, – поскаржився син.

– І що? Ти ж кухар, чи тобі це складно? – Здивувалася мати.

– Але ж Віра теж кухар! Ми разом навчалися!

– Ось тільки ти себе з Вірою не порівнюй. У неї зараз і так клопоту вистачає. Ти думаєш, декрет – це відпустка? Та не приведи Господь тобі хоч пару днів такої «відпустки»! – суворо відповіла Ніна Василівна.

– Вона вже третій день не може ґудзик мені на сорочці пришити!

– Ґудзик? Через це весь скандал? А сам що, голку в руках тримати не вмієш? Он джинси свої заштопав, коли треба було, а тут через ґудзик із сім’ї йдеш!?

Ніна Василівна важко зітхнула і похитала головою.

– Слухай сюди, синку. Не вигадуй нічого, і повертайся додому. Це більше не твій дім. Я завжди буду рада, коли ти прийдеш відвідати мене – чи один, чи з родиною.

– Але твій дім тепер там, де твоя дружина та син. Збирай постільну білизну, – вона вказала рукою на диван, – і йди додому.

– Я не хочу, – наполягав Олексій.

– “Не хочу” треба було говорити до весілля! Тепер пізно! Ніхто тебе під вінець силою не вів. Так що давай, щоб прямо зараз додому вирушив!

– Якщо дізнаюся, що ти не ночував удома, до мене більше не приходь! У житті всяке буває. Посварилися – вийди надвір, зроби пару кіл навколо будинку, заспокойся, і додому!

– Але йти з дому – це не рішення. Треба було тоді й не розпочинати спільного життя.

Ніна Василівна провела сина до дверей. Олексій нахилився, і мати поцілувала його в маківку, як у далекому дитинстві.

– Іди. Передавай привіт Вірі. І поцілуй Андрійка за мене, – м’яко посміхнулася вона, зачиняючи за ним двері. А ошелешений Олексій, ще якийсь час потупцювався на батьківському ґанку, та не квапливо пішов.

Спочатку він пішов у напрямку до свого товариша Сергія, але вчасно пригадав слова матері, і вирішив не випробувати долю, а йти додому.

А й справді, міркував він, чого це я розходився? Ну немає ґудзика, то й дідько з ним, зате син який у нього чудовий! Та й дружина наче не погана… А вечеря й у мами смачна була…

КІНЕЦЬ.