– Я не зрозуміла! Як це ти більше не будеш до бабусі їздити? Вона до тебе звикла! Сумує! Ти ж у неї, можна сказати, єдина залишилася, окрім мене!

Людмила Павлівна кричала так, ніби її невістка, Марина, щойно продала батьківщину. Марина байдуже чистила апельсин, притиснувши телефон до вуха плечем.

Вона вже звикла до наїздів свекрухи, але на довічне рабство – не підписувалася.

– Людмило Павлівно, ви ж знаєте, що ми з Кирилом розлучилися чотири місяці тому? Ваша бабуся мені тепер ніхто.

– Та до чого тут Кирило? – свекруха аж задихалася від обурення. – Вона до тебе прив’язалася! Як до рідної!

Після слова «рідний» Марина навіть реготнула. Для бабусі вона була білоручкою, безрукою, невмілою… Ким завгодно, але не рідною.

…Ця історія почалася ще десять років тому. Марині тоді було вісімнадцять. Вона тільки “вилетіла” з дитбудинку. У голові була порожнеча, у серці – мрії про нормальну, повноцінну родину.

Їй не потрібні були палаци та машини, їй хотілося, щоб хтось був поруч із нею. Хотілося пити чай удвох, чекати на когось із роботи й засинати під чиїмось боком.

З Кирилом вона познайомилася через подругу. Він був нахабним, різким, запальним, але приносив їй шоколадки, гуляв з нею парком і не заглядався на інших дівчат. Тоді Марині цього було достатньо. Вона просто не хотіла бути самотньою.

Незабаром вона вже була при надії. Незаплановано, звісно.

Вона була впевнена, що Кирило втече, навіть приготувалася до цього морально. Вже прикидала, як стане в чергу на садочок, як влаштується прибиральницею, як житиме у своїй крихітній однокімнатній, виданій державою, з дитиною.

Але Кирило залишився.

– Ну… одружуватимемося, що тепер, – сказав він, дізнавшись про її становище. – Я тебе не кину, Марино.

Весілля було дуже скромним: РАЦС, пара друзів, невеликий торт ручної роботи. Але тоді для Марини це було дивом.

Вони почали жити разом. Кирило кинув навчання, влаштувався працювати. Він звільнявся, міняв місця, як рукавички, але гроші все ж таки приносив.

Марина прасувала йому сорочки, варила супи, штудіювала форуми для молодих матусь.

Здавалося, всі проблеми позаду. Але ж ні. Вони лише починалися.

На черговому УЗД Марині повідомили, що у неї великі проблеми – малюк не вижив.

Від лікаря вона вийшла з болем у серці та тремтінням у пальцях. Сіла на найближчу лавочку біля незнайомого під’їзду і довго дивилася в нікуди.

Марина не знала, що робити. «Ось тепер він точно піде. У нього більше немає причин бути зі мною», – думала вона.

Але Кирило і цього разу не пішов. Він підтримав, хай і трохи незграбно. Чоловік не обіймав її, не виводив на щирі розмови, але був поряд. Цього виявилося достатньо, щоб Марина відчула себе так, наче він урятував їй життя.

Коли через місяць Людмила Павлівна зателефонувала і попросила «посидіти кілька разів з Ганною Степанівною», невістка навіть не подумала відмовити.

– Я вже не дівчинка, тиск, суглоби, – зітхала в слухавку свекруха. – А ти молода, у тебе сил повно.

Лунало розумно. От тільки був один нюанс. Анна Степанівна мала неприємний характер. Вона була свекрухою Людмили, і вже пізніше Марина зрозуміла, що та просто зіпхнула вредну бабусю на невістку.

Ганна Степанівна командувала всіма, до кого дотягувалась: онуком, котом, сусідами. Тепер і Мариною.

– Підлогу треба мити руками! За цими вашими швабрами нічого не видно! Потім залишається купа вовни та сміття, – скрипучим голосом заявляла вона.

І Марина гнула спину. Вона бігала за ліками по кілька разів, бо Ганна Степанівна обов’язково щось забувала, натирала старі каструлі содою, вислуховувала претензії щодо тих продуктів, які принесла з крамниці.

– Картопля гнила. Спеціально шукала гіршу, щоб я тебе більше не просила? – з відвертою неприязню питала Ганна Степанівна. – А гречку могла б узяти й у пакетиках. Їх зручніше варити.

Бабуся категорично не визнавала «хімію», тому мити все доводилося мильним розчином та содою. Враховуючи, що квартира років тридцять не бачила ремонту, це дуже ускладнювало справу.

Особливо нелегко доводилося із сантехнікою. Ванна була вкрита плямами, які не зникали навіть через десять хвилин натирання жорсткою губкою.

І, звичайно, Ганна Степанівна цокала язиком і закочувала очі, оцінюючи результат.

– Тут – перемити. Думаєш, я сліпа? Думаєш, не бачу, що ти халтуриш?

– Але ж воно не відмивається, – виправдовувалася Марина, опускаючи очі.

– Ну, звісно, ​​у такої білоручки нічого не відмивається! Сильніше три! Господи, і знайшов же онук дружину собі…

Після цього Ганна Степанівна зневажливо відмахувалася і йшла до своєї спальні, накульгуючи.

Список претензій та вимог був нескінченним. Килими потрібно було не просто пилососити, а вибивати, потім проходити вологою щіткою.

Марина перемивала солідну колекцію кришталю щотижня і витирала насухо спеціальною ганчіркою. Після роботи вона обов’язково пила чай з Ганною Степанівною і вислуховувала, яка лінива нині пішла молодь.

Кирило намагався заспокоювати Марину, але якось по-своєму.

– Ну, потерпи. Бабця у мене зла, але у неї квартира. Може, нам її залишить.

Людмила Павлівна теж підтримувала.

– Ну, вона буває вредною, звісно. Але тебе любить. Я це бачу по ній.

На той час Марині здавалося, що любов завжди супроводжується терпінням. Що сім’я – це коли ти працюєш заради інших і ніколи не здаєшся. Що це все колись окупиться.

Але вона працювала, а її шлюб все одно тріщав по всіх швах. Кирило майже не працював, не допомагав по дому, навіть від прохань допомогти Марині з його ж бабусею відмахувався.

– Коли ти почнеш приносити гроші в будинок? – питала дружина, рахуючи, скільки в них залишилося до кінця місяця.

– А коли ти нарешті припиниш мене пиляти? – сердився Кирило.

Він психував, ігнорував усі прохання Марини, почав йти з дому. Людмила Павлівна казала, що син ночує в неї. Але пахло від нього чомусь не її духами.

Потім стало ще гірше. Кирило ніби чекав, коли Марина вижене його. Інакше, як пояснити те, що він з кимось листувався просто в ліжку, посміхаючись?

Коли дружина намагалася зазирнути, він відмахувався і ховав екран. Але якось вона все ж таки встигла побачити листування.

– Так утомився за тиждень. Обов’язково загляну до тебе у вихідні, дуже скучив, — писав чоловік комусь.

Марину миттєво обпалило люттю. Кров підступила до обличчя.

– До кого це ти заглянути там зібрався?

– Уточнила вона.

– Не твоя справа, – кинув їй Кирило.

– Ах не моя? Тобто ти до когось поїдеш, а я маю це ковтати? А якщо я до когось ночувати піду?

– Слухай! – раптом вибухнув він.

– Ти вже мене дістала! Тільки пиляєш і ниєш, пиляєш і ниєш! То зі своєю роботою, то з бабусею. Пішла б уже, мені б спокійніше стало! Я тебе взагалі з жалості тоді підібрав!

І вона справді вирішила, що все, годі, вистачить! Марина зібрала його речі та відчинила двері.

– Пішов геть! І не вертайся, – сказала вона на прощання.

Від дівчинки, яка вважала себе за обов’язковою, не залишилося і сліду. Її витравив важкий вантаж із чужих образ і вимог.

Розлучення оформили швидко, адже у них не було ні дітей, ні спільного майна. Лише наліт неприємних спогадів.

Ганна Степанівна, звичайно, не залишилася осторонь. Дізнавшись, що молоді розійшлися, вона зателефонувала Марині.

– Ну що ж, – процідила вона.

– Я рада, що мій онук розлучився з такою безрукою дівкою.

І ось тепер, через чотири місяці, колишня свекруха раптом заявила, що Марина повинна продовжувати доглядати цю вредну бабусю. Мабуть, Людмилі набридло мити підлогу ручками, і вона згадала про невістку.

– Людмило Павлівно, я вам більше не рідня, і слава богу. Вибачте, але ваша бабуся тепер ваша проблема, – холодно відповіла Марина.

– Ти безсовісна! Безсердечна! Знаєш, як їй зараз тяжко? Та до неї швидка їздить через день, у неї із серцем через тебе проблеми!

– А мені було не важко, коли ви вдавали, що все нормально? Коли вона гнобила мене! Коли Кирило не працював, і я сама витягувала все на собі? Коли ви прикривали свого синочка. Я все пам’ятаю, Людмило Павлівно!

– Може, ми в чомусь і не мали рації, – виплюнула колишня свекруха після недовгого мовчання. – Але невже не можна бути людиною? Вона щодня питає в мене, коли ти приїдеш!

– Бути людиною… Саме цього я й хочу! А тому позбавте мене від вас та вашої родини. Дякую. Досить!

Марина скинула дзвінок. Вона зайшла у контакти. Кирила вона вилучила ще давно, залишилися тільки його мати та бабуся.

Коли вона натиснула на кнопку, їй раптом здалося, що вона не минуле своє стирає, а лише звільняє пам’ять.

Марина видихнула з полегшенням. Так, пішла вона, мабуть, надто пізно. Але головне, що пішла. І колись у неї обов’язково буде нормальна, повноцінна сім’я, але вже без односторонніх «повинна» та «зобов’язана».

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.