– Мама сказала, ресторан підтвердили, – Світлана говорила так, ніби не помічала напруження у голосі Ольги. – Ну й щодо грошей. Ви з Андрієм все переказали?

Ольга мовчала кілька секунд, намагаючись підібрати слова, але Світлана вже продовжила:

– Там сума невелика, якщо чесно, я навіть думала додати зі своїх, але знаєте ж,з моїми витратами… Це ж для мами все, ви розумієте.

– Стривай, – Ольга таки перервала її, намагаючись зберегти спокій. – Ми про це не домовлялися. Андрій мені нічого не казав.

– Ой, ну ти ж розумієш, він завжди все забуває, – Світлана засміялася, наче це була звичайнісінька справа. – Я йому сказала, що з вас близько десяти тисяч виходить. Адже це нормальна сума для такого приводу?

Слова пролунали так, наче рішення давно ухвалене, а будь-які заперечення виглядають безглуздо. Ольга стиснула телефон сильніше, відчуваючи, як роздратування зростає.

– Десять тисяч? – перепитала вона повільно, майже пошепки.

– Так, це я навіть знижку вибила! Там і торти, і сервіс, ти сама побачиш. Мама буде у захваті. Ну, все, не напружуйся, я вже віддала аванс. Андрій сказав, ви все сплатите.

Світлана від’єдналася, навіть не чекаючи на відповідь.

Ольга продовжувала сидіти, дивлячись на телефон. У горлі немов застрягла грудка, а в голові одна думка: «Знову ця гра в одні ворота».

Ввечері повітря на кухні, здавалося, тремтіло, як натягнута струна. Андрій відчинив холодильник, витяг пляшку квасу і, не дивлячись на Ольгу, пробурмотів:

– Світлана сказала, ти проти дати грошей на ресторан.

Ольга завмерла.

– Проти? То вона так сказала? – Вона підвелася зі стільця, намагаючись тримати себе в руках. – Я що, відмовлялася? Я взагалі нічого не знала, доки вона не зателефонувала і не поставила мене перед фактом.

Андрій повернувся і насупився.

– Та гаразд тобі, вона ж не для себе намагається. Мама ж не щороку ювілей святкує.

– А нічого, що вона намагається нашим коштом? Десять, Андрію! – Ольга стрималася, не бажаючи кричати. – Десять тисяч! Це нормально?

Андрій знизав плечима і відвів погляд.

– Це ж мама. Що ти хочеш? Світлана молодець, все організувала.

Ольга пирхнула.

– Молодець, звісно. Тільки за чужі гроші молодцем бути легко. І знаєш, Андрію, я не розумію, чому ти погодився. Ми з тобою це обговорювали? Ні! Вона просто вирішила, і ти кивнув.

– Та припини. – Андрій махнув рукою і взяв склянку. – Вона ж намагається якнайкраще.

– Для кого? Для нас? Для матері? Чи для себе? – Ольга різко підвищила голос, але потім зменшила тон. – Андрію, я більше так не можу. У неї одне: «дайте, перекажіть, оплатіть». А потім вона зникає, як ні в чому не бувало.

Він помовчав, розглядаючи вміст своєї склянки.

– Ну, що я можу зробити? Вона така. Хочеш, поговори з нею сама.

– Вже, – сухо відрізала Ольга. – І знаєш, що вона мені сказала? Що це наш обов’язок.

– А що ти хотіла? Вона сама все тягне. У неї, може, життя важче, ніж у нас.

– Вона тягне?! – Ольга не витримала. – Андрію, та вона просто всіх навколо використовує. А ти ще й підігруєш!

Розмова зайшла в глухий кут. Андрій знизав плечима, кинув щось невиразне і пішов у кімнату, залишивши Ольгу наодинці з думками.

Наступний ранок почався з несподіваного дзвінка. Ольга знехотя відповіла.

– Оль, привіт! Ти не зайнята? – Світлана говорила напрочуд бадьоро.

– Слухаю, – сухо озвалася Ольга, заздалегідь готуючись до нової “справи”.

– Слухай, мені тут потрібна допомога. Я розпочала з однією сусідкою невеликий проєкт. Інтернет-магазин, ну ти знаєш, які зараз можливості.

Так ось, мені потрібно дещо сплатити, а в мене зараз повний нуль. Я подумала, що ти можеш свою карту дати. Це тимчасово, буквально на кілька днів.

Ольга на мить завмерла, намагаючись переварити почуте.

– Світлано, – голос її став твердим, – ти серйозно? Мою карту?

– Так! А що таке? Ти ж знаєш, я обережно. Все порахую, все поверну, нічого зайвого не витрачу.

– Ні. Це не обговорюється.

На іншому кінці дроту повисла тиша.

– Я не розумію, – голос Світлани звучав уже не так упевнено. – Це ж просто карта. Чому ти мені відмовляєш?

– Світлано, бо мені дорогий мій спокій. І моя картка.

– Олю, ти що, не довіряєш мені? – Світлана ніби обурилася, але це звучало більше, як черговий маневр. – Ми ж родина!

Ольга стрималася, щоб не сказати зайвого.

– Світлано, закінчімо на цьому. У мене справи.

Вона скинула дзвінок, відчуваючи одночасно полегшення та злість. Світлана переходила всі межі.

Увечері, коли Андрій повернувся з роботи, Ольга вже знала, що розмова буде складною.

– Андрію, – почала вона спокійно, – твоя сестра знову дзвонила.

Він зняв черевики, не кваплячись подивився в її бік.

– І що?

– Вона попросила картку. Мою. Для якогось свого проєкту.

Андрій зупинився, дивлячись на неї з подивом.

– І що ти відповіла?

– Що ні, звичайно!

– А чому ти просто не могла їй допомогти? – Він різко заговорив. – Це ж Світлана.

Ольга повільно зітхнула, намагаючись не вибухнути.

– Андрію, це у вас сімейне – не розуміти різниці між проханням та нахабством? Вона що, не може впоратися сама?

– Оль, вона ж не просила мільйони. Ти завжди все ускладнюєш.

Вона подивилася на нього, не вірячи своїм вухам.

– Ускладнюю? Це я ускладнюю? Ти справді думаєш, що так можна вічно?

Андрій помовчав, а потім пробурмотів:

– Їй просто потрібна була допомога, от і все.

– Так, а потім вона зникає, а ми залишаємося розгрібати наслідки.

Він махнув рукою, і пішов у кімнату.

Ольга сиділа за кухонним столом, відчуваючи, як щось усередині остаточно ламається. Вона більше не могла цього терпіти. Світлана не просто втручалася в їхнє життя, вона руйнувала його.

Цілий вечір Ольга обмірковувала, як покласти цьому кінець. У голові дозрів план: спокійний, розумний і головне – остаточний.

Наступного тижня їх запросили на гостину до рідні Андрія. Зібралися майже всі: бабусі, дядьки, тітки, двоюрідні брати та сестри.

Світлана, як завжди, була у центрі уваги. Вона голосно розповідала, як «вкладається у майбутнє». Ольга спостерігала за цією виставою зі спокійним, майже безпристрасним обличчям.

Андрій сидів поруч, явно нервуючи, ніби передчував, що зараз станеться щось неприємне.

– Ось, – продовжувала Світлана, звертаючись до всіх, – ми із сусідкою запускаємо такий класний проєкт. Все на свої робимо, самі намагаємося, знаєте, як це зараз складно.

Ольга відкашлялася, щоб привернути увагу.

– Світлано, а нічого, що у своєму проєкті ти намагаєшся використати чужі гроші?

Усі за столом завмерли. Світлана навіть не одразу зрозуміла, що це адресовано їй.

– Що ти маєш на увазі? – її голос пролунав натягнуто.

– Ти попросила у мене картку на «тимчасові витрати». А ще раніше Андрій давав тобі гроші на ремонт машини. До речі, ти ці гроші повернула?

Світлана почервоніла.

– Ну, це дрібниці. Навіщо виносити їх сюди?

Ольга не відступала.

– Це не дрібниці, коли ти постійно намагаєшся жити чужим коштом.

– Я не розумію, чому ти така зла, – Світлана намагалася посміхатися, але виглядала невпевнено. – Ми ж родина.

– Сім’я? – Ольга підняла брови. – До чого тут сім’я, Світлано? Що це за сім’я, коли ти береш і не віддаєш, а потім ще й ображаєшся, якщо тобі відмовляють!

Усі за столом мовчали. Андрій спробував щось сказати, та Ольга зупинила його.

– Ні, Андрію. Досить покривати її. Ми вже витратили на неї купу грошей та нервів. А тепер нехай пояснить, навіщо їй моя карта.

Світлана схопилася зі стільця, стискаючи кулаки.

– Ти просто заздриш, Олю! Я намагаюся заради всіх, а ти тільки сидиш і рахуєш копійки.

– Заздрю? – Ольга посміхнулася. – Тому, що ти звикла дурити всіх навколо? Не сміши мене.

Світлана грюкнула долонею по столу та вибігла з кімнати.

Андрій підвівся і подивився на Ольгу з болем в очах.

– Ти навіщо так? Це ж моя сестра.

– А ти навіщо їй все дозволяєш? – Ольга відповіла, не відводячи очей.

Він нічого не сказав, тільки похитав головою та пішов за Світланою.

Ольга зрозуміла, що досягла свого: правда спливла. Але це було схоже не на перемогу, а на поразку. Всі інші мовчали, уникаючи її погляду.

Увечері Андрій не повернувся додому. Він написав коротке повідомлення: “Мені потрібен час, щоб все обміркувати”.

Ольга сиділа на дивані. Вона знала, що вчинила правильно, але щось усередині відмовлялося визнавати це перемогою. Хоча, як кажуть, що було, то минуло.

І якщо її благовірному потрібен час, щоб все обміркувати, то вона вже все вирішила. Ольга дістала з комірчини велику валізу, та почала кидати в неї речі чоловіка, не турбуючись про акуратність.

Вона чітко зрозуміла, що його нахабна сестра завжди буде стояти між ними, та тягнутиме безсоромно гроші. Хіба це сім’я, коли чоловік завжди стає на бік сестри, а на неї йому начхати?

Це пародія на сім’ю! Квартиру їй подарували батьки ще до весілля, дітей, слава Богу, вони не мають – які її роки! Тож нехай йде під три чорти! Таких Андріїв довкола, хоч греблю гати! Тож буде і на її вулиці свято…

Як ви вважаєте, вона слушно міркує? Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.