Коли всі, хто прийшов попрощатися, розійшлися по хатах, біля свіжої могили залишився лише Федір.

Він довго стояв у тиші, потім ступив уперед, торкнувся дерев’яного хреста і тихо промовив:

– Обіцяю тобі, Марійко… Я жодну жінку не пущу до нашої хати. До самого кінця залишуся вірним нашому коханню.

Минуло п’ять років.

За цей час село помітно змінилося: сусіди збудували двоповерховий котедж із блискучим дахом із металочерепиці, дороги відремонтували завдяки старанням районного депутата, а автобус тепер ходив суворо за розкладом – кожні дві години, а не кілька разів на день, як раніше.

Хтось поїхав назавжди, перебравшись у місто, а хтось, навпаки, кинув гамір мегаполіса й оселився тут, ближче до землі.

На місці, де лежала Марія, тепер красувався гранітний пам’ятник з її портретом, який змінив старий дерев’яний хрест.

Багато що змінилося…

Лише одне залишалося колишнім – та обіцянка, яку Федір дав дружині в день прощання. Він не впустив жодної чужої жінки в будинок, де колись звучав її сміх.

Хоча жінок, які бажали стати новою господаркою, вистачало.

Нічого дивного: чоловік самотній, міцний, господарський та ще й рукатий – справжній майстер. У будинку порядок, у саду – урожай, і ні дітей, ні претендентів на спадщину.

Деякі пані навіть із сусідніх сіл приїжджали – і не раз.

Але все було марно.

– Федоре, ну навіщо ти знову Олю мою образив? – з докором запитувала його Єлизавета Ігорівна, теща, що не відбулася.

– Цікаво, чим я її образив? – здивувався він, підходячи до хвіртки з сокирою в руці. Саме рубав дрова і не став кидати інструмент на землю – поперек його давно підводив, зайвий раз нахилятися не хотілося.

– Ну, не будь ти таким упертим! – зашипіла жінка, інстинктивно відступаючи. – Вона тебе кохає, жити з тобою хоче! А ти не те, що її, навіть мене на поріг не пускаєш!

– Я вже говорив, і повторю: у моєму будинку та в серці немає місця для інших. Повертайтесь, будь ласка, додому. І не приїжджайте більше кожні пів року, як за розкладом.

Оля колись попросила Федора переробити піч, бо чоловіка в хаті не мала, вони, то з’являлися, то зникали. Тоді ще Єлизавета Ігорівна заявила, що такого зятя хотіла б собі. Але тоді Федір був одружений.

А потім Марії не стало.

З того часу і почалися спроби «взяти на абордаж». Але марно. Хоч Оля і була привабливою, і молодша за нього була років на десять, жодного відгуку в душі Федора вона не викликала.

Він, як і раніше, любив іншу.

– Ну й живи тоді один, як березневий кіт! – пирхнула вона. – Я ж тобі добра бажаю! Хотіла, щоб ви з Олечкою порозумілися…

– Щоб ваш табір до мене в будинок перекочував, так? Рідню прописати та за господарство зачепитися? – Перервав він її. – Ні, дякую. Краще на самоті.

Багато хто сказав би: шістдесят – не кінець життя. Все ще попереду. І вони б, мабуть, мали рацію.

Дехто й у сімдесят закохується та одружується.

– Та тобі ще жити та жити, Федю! – умовляли його сусідки. – Знайди собі когось. Не можна так.

Але він не міг. Занадто сильною була його любов до Марії. Навіть її відхід не зміг згасити це почуття.

Він знав, що не можна жити з однією, а в серці зберігати іншу. Хоча самотність – це важко. Дуже важко.

Іноді він заходив у старий сарай, який все відкладав розібрати. Дивився на трухляві балки й намагався зрозуміти, яка з них могла б витримати його вагу.

Потім зітхав і виходив назад: з хворою спиною він навряд чи забереться на табурет. Та й гріх це – уривати собі віку.

Так і жив – тихо, самотньо, в тіні старих яблунь. Поки одного разу…

Якось рано-вранці Федір вийшов на ділянку і побачив чужого кота. Той сидів у городі, просто серед капусти, і гриз капустяне листя.

– Ну, треба ж… – усміхнувся Федір. – Люди дітей у капусті знаходять, а мені кіт попався.

Він підійшов ближче:

– Ти чий будеш, вусатий?

Кіт дивився на нього напружено. Мабуть, знав, що з-за обгризеної капусти можна отримати наганяй. Але не тікав – мабуть, голод гнав його вперед. На вулиці вже було прохолодно, тільки капуста й чекала на свою чергу потрапити до льоху.

– Та не тремти ти, – м’яко сказав Федір. – Хочеш – їж, не шкода.

Він на хвилину замислився:

– Слухай, а як би тебе назвати?

Кіт завмер, тільки-но зібрався продовжити трапезу, але зупинився.

– А назву я тебе Федір, як мене. Не заперечуєш?

Кіт дивився на нього, ніби намагався зрозуміти зміст слів. Потім тихо нявкнув – наче дав згоду.

– Ну й чудово, – посміхнувся господар. – Є в мене до тебе пропозиція.

Федір озирнувся на всі боки, переконався, що ніхто не підслуховує, і довірливо сказав:

– Слухай, Федю… У мене в будинку миша одна завелася. Вперта. Усіх інших вивів, а цю ніяк не впіймаю. Якщо впораєшся – нагодую, дозволю у дворі жити. Не обіцяю ресторану, але голодним не залишишся. Іде?

Федір простяг руку, а кіт Федір зробив пару кроків назустріч. Начебто зрозумів: це його шанс.

Він, звичайно, не зрозумів усіх слів, але відчув – тут можна лишитися.

Федір-старший вирішив поки що не годувати кота, щоб полювання пройшло ефективно. Нагодуй – і ніякої роботи не дочекаєшся. А миша ця вже й спати не дає своїми нічними маршами на кухні.

Пізнього вечора, коли по хаті пролунав черговий підозрілий шум, Федір схопив кота, який зручно вмостився на кріслі, швидко доніс до кухні, відчинив двері й кинув його в темний кут.

– Давай, рідний, твій зоряний час! – сказав він, зачинивши за ним двері й прямуючи назад.

Стояти біля дверей не було сенсу – полювання вимагає терпіння.

Федір лише посміхнувся, почувши гуркіт: щось явно впало.

– Почалося… – промимрив він і вперше за довгий час відчув щось тепле в грудях. Може, не все так порожньо у його будинку.

Коли наступного ранку Федір відчинив двері на кухню, він завмер на місці й кілька хвилин не міг вимовити жодного слова.

Він сам не розумів, що в цей момент відчуває: чи розсміятися від несподіванки, чи розплакатися…

А все тому, що прямо на порозі сиділи пліч-о-пліч кіт і миша, і обидва дивилися на нього з однаково голодними та відчайдушними очима. У цих поглядах читалася така туга, що можна було вимовити класичне: «справжні товариші по нещастю».

По-хорошому, треба було б скористатися моментом – мишу спіймати, кота прогнати.

Але…

Він побачив у їхніх очах такий смуток, що не зміг. Серце не дозволило.

– Ну що ж, – зітхнув він. – Якщо ви тут обоє, йдіть снідати.

Звичайно, таке рішення було б сприйняте навколишніми, як не адекватне. Напевно, всі сусіди разом покрутили б пальцем біля скроні, якби довідалися, що Федір годує не тільки кота, а й мишу, яку той не захотів упіймати – чи не захотів, чи пошкодував.

Але, на щастя, про це ніхто й не здогадувався.

Зате тепер нічна метушня на кухні припинилася. А навіщо шерхотіти ночами, якщо з ранку все одно отримаєш порцію їжі від доброго господаря?

Втім, миша приходила рідко – тільки поїсти, і то зрідка. А кіт швидко став частиною повсякденності Федора, поступово заповнюючи собою весь його вільний простір. І, треба визнати, робив він це вміло.

Куди б не пішов Федір – за ним, як тінь, слідував кіт. Федір у крамницю – і кіт поруч, поважно піднявши хвіст.

Федір збирається на рибалку – вусатий супутник не відстає. До лісу – і туди разом. Сільські з усмішкою поглядали вслід і жартували: «Ну ось, обидва Федори знову кудись вирушили».

Навіть у лазню вони ходили удвох.

Спочатку Федір-старший парився, потім садив кота в таз із теплою водою, мив його з шампунем, акуратно обполіскував, а потім ніс додому, загорнувши в рушник, як дитину, щоб не замерз.

Коли наставала ніч, Федір перевертався на живіт, а кіт забирався до нього в ліжко, влаштовувався прямо на його хворому попереку і лежав, зігріваючи своїм тілом. І хоча всі знають, що коти просто так нічого не роблять, цей робив саме так.

Навесні, у городі теж працювали вдвох: Федір копав лунки, кидав у них насіння, потім загортав їх ногою.

А кіт, дивлячись на господаря, теж грібся лапами, ніби допомагав. З боку це виглядало дуже зворушливо, та кумедно.Сусіди, побачивши це, тільки хитали головами:

– Оце так кіт у тебе – просто золото!

Але справа була не в котячому розумі – просто цей кіт щиро прив’язався до Федора. А Федір – до кота. Це було взаємно.

Життя в них тепер було яскравіше, веселіше і, що найголовніше, наповнене. Обидва вже були у тому віці, коли особливо гостро відчуваєш потребу у турботі. А коли це є, наче друге дихання з’являється. Навіть поперек нагадує про себе рідше.

Але, мабуть, найважливіше – Федір зміг знову відчути почуття, схожі на кохання, і при цьому не порушив того слова, що колись дав біля надгробка дружини.

Адже любов до кота – це зовсім інше.

Можливо, якби Марія не мала з дитинства страшної алергії на кішок, то мурчики давно б влаштувалися в їхньому будинку. Але що вже тепер… Нехай і пізно, але все ж таки сталося.

Минуло вже п’ять років – непомітних, теплих, сповнених тихої радості. Федори, як і раніше, жили разом: ходили за покупками, у ліс по гриби, на озеро, на город – і навіть на цвинтар.

Там, біля пам’ятника, Федір довго вдивлявся в обличчя дружини, зображене на камені. Посмішка Марії була доброю та ясною, як і раніше.

І він зрозумів, що життя не зупинилося. Воно просто змінилося…

Дякую Вам, шановні читачі, за ваші коментарі та вподобайки.